Понад триста років у Мені переказують одну й ту саму історію: десь на дні річки лежить замулена дубова скриня з козацькими коштовностями. Її начебто сховав восени 1708 року менський сотник Гнат Сахновський. Скарб шукали не раз – і не знайшли. А легенда живе досі.
Сахновські були давнім козацько-старшинським родом. Упродовж понад ста років, від середини XVII до кінця XVIII століття, кілька представників цієї родини обіймали уряд менського сотника – разом понад шістдесят років служби.
Гнат Васильович тримав менську сотню найдовше – від 1696 до 1722 року, чверть століття поспіль. Через шлюби своїх дітей він поріднився з впливовими старшинськими родинами Гетьманщини – Забілами, Лисенками, Мілевськими, Троцькими. А 1697–1698 року на власні кошти збудував у Мені дерев’яну Троїцьку церкву, що простояла майже сто років.
Менська сотня, якою він керував, була військовою й адміністративною одиницею Чернігівського полку зі стольним містечком Меною. Сотник тут був і командиром, і суддею, і господарем – по суті, головною людиною краю.
А потім настав 1708 рік – чи не найтрагічніший в історії Гетьманщини.
Військо шведського короля Карла XII увійшло в Україну. Гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведів. На Чернігово-Сіверщині закипіла війна, і Менщина опинилася в самому її епіцентрі: неподалік, біля Макошиного, була єдина переправа через Десну, а сама сотня прикривала з півночі гетьманську столицю Батурин.
У вересні 1708 року козаки Менської сотні під орудою Сахновського розбили шведський авангардний загін, що йшов на з’єднання з Мазепою. За документами, позбавлений тієї підмоги, Мазепа змушений був переправлятися через Десну.
То була доба нещадного вибору. Тієї ж осені військо Меншикова дощенту знищило Батурин разом із тисячами мешканців. Старшина мусила вирішувати, з ким бути, – і Сахновський, як і чимало інших, пристав до Петра I. За «вірність» він дістав царську грамоту від канцлера Головкіна, датовану 17 січня 1709 року, і два сільця – Феськівку та Величківку. Той документ і донині зберігається в Сосницькому краєзнавчому музеї.
Саме з цим переломним моментом і пов’язана легенда.
За переказами, напередодні переходу на бік царя, восени 1708 року, Сахновський вирішив уберегти сотенну скарбницю, а можливо, й власні статки – у вирі війни втратити їх було легше легкого. За його наказом козаки змайстрували дубову скриню, обсмолили її, склали туди коштовності й опустили на дно річки Мена. За іншою версією, скарб затопили у водах річки Остреч, в урочищі під назвою Кут.
Після смерті Сахновського сліди «золотої комори» загубилися. Конкретних відомостей про сховок він із собою в могилу забрав, і всі пізніші пошуки нічого не дали. А Меною пішли гуляти чутки й побрехеньки про сотникові скарби – вперше їх переповів письменник Іван Корбач у романі «Сотники», якому цю історію розказав менський краєзнавець Дмитро Калібаба.
А життя самого сотника склалося доволі гучно. Здобувши 1709 року посаду полкового обозного, він став другою людиною в Чернігівському полку після полковника: відав артилерією, постачанням, а за відсутності полковника заступав його. Цей уряд Сахновський обіймав і вдруге, у 1722–1732 роках, а 1726-го став чернігівським наказним полковником. То був зеніт слави колишнього менського сотника.
А під старість він зробив те, що часто робила козацька старшина: за давнім звичаєм пішов у монастир. Випросивши дозволу в гетьмана Данила Апостола, з яким не раз бував у походах, Сахновський оселився в Максаківському монастирі неподалік Мени. Там, близько 1736 року, і завершив свій земний шлях.
У сухих документах Гнат Сахновський – сотник, обозний, наказний полковник. Та в пам’яті Мени він лишився зовсім іншим – господарем закопаного скарбу, який і досі десь чекає на дні річки.
Може, тієї скрині ніколи й не було. Та поки місто переповідає легенду про «золоту комору», воно пам’ятає і свого сотника, і ті буремні часи, коли містечко на Десні було не глухим закутком, а ареною великої історії.
Джерела:
Менщина (mena.org.ua); Вікіпедія: Сахновський; Вікіпедія: «Золота комора»; Менський краєзнавчий музей.
Світлини: Свято-Троїцька церква в Мені, мапа Гетьманщини, Максаківський монастир – Wikimedia Commons.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Мени чи перекази про «золоту комору» – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot