«Хотілося, щоб музей жив». Павло Супрун — про любов до історії, роботу в рідному місті та шлях у волонтерство
У 22 роки Павло Супрун уже встиг закінчити університет із відзнакою, стати науковим співробітником Менського краєзнавчого музею імені В. Ф. Покотила та одним із найактивніших волонтерів громади. Цьогоріч читачі «Менщини» відзначили його у конкурсі «Вибір Менщини» в номінації «Волонтер». Ми поговорили про те, як звичайний шкільний реферат визначив професію, чому після навчання він повернувся до Мени та що для нього означає працювати в музеї.
— Ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що історія — це саме ваше?
— Так. Як не дивно, все почалося з непідготовленого реферату.
У п’ятому класі нам задали написати роботу про Стародавній Єгипет. Я її не зробив. Учителька історії Наталія Жидкова не поставила двійку, а сказала принести реферат наступного уроку.
Я почав готуватися, перечитав багато матеріалу — і несподівано зрозумів, що мені це справді цікаво. Учителька високо оцінила мою роботу, а далі були олімпіади, конкурси. Напевно, саме тоді й вирішив, що хочу пов’язати своє життя з історією.
Хоча, звісно, як і багато дітей, іноді мріяв про інші професії. Був період, коли хотів стати кухарем, потім — зубним техніком. Але зрештою перемогла історія.
— Любов до викладання чи науки у вас, мабуть, сімейна?
— Учителів у нашій родині справді багато. По маминій лінії бабуся Надія Товста викладала українську мову та літературу. Інша бабуся була вчителькою фізики й математики, згодом — директоркою школи. Дідусь працював моряком далекого плавання, а потім очолював Лісківську сільську раду.
По батьковій лінії дідусь був інженером-проєктувальником доріг, бабуся — бухгалтеркою.
Але саме історію мені ніхто не нав’язував. Це був власний вибір.
— Після школи ви вступили на історичний факультет Чернігівського колегіуму. А коли у вашому житті з’явився Менський музей?
— Під час навчання. У 2023 році ми проходили етнографічну практику. Разом з одногрупницею записували спогади людей про життя під час повномасштабної війни. Оскільки я родом із Мени, мене направили саме сюди.
Тоді я вперше познайомився з Віталієм Крутим.
Після інтерв’ю з ним (це було треба у межах практики) він пожартував: «Приїжджайте ще на практику — підлогу будемо фарбувати або дрова колоти». Ми тоді посміялися… Але, на жаль, це була наша остання зустріч.
– Після його загибелі саме це інтерв’ю багато хто переглядав. Навіть знаходилися люди, які писали, що ми нібито щось вигадали чи перекрутили, що Віталій такого сказати не міг.
– Насправді ж усе було записано на диктофон. Це були його слова. (Від редакції. Інтерв’ю з Віталієм Крутим, про яке йде мова, можна прочитати за посиланням – https://go.mmedia.com.ua/VtwwcK)
— А коли музей став не місцем практики, а місцем роботи?
— Спочатку такого плану взагалі не було.
Влітку 2024 року працював продавцем у зоопарку — продавав морозиво, коктейлі та інші смаколики.
Одного дня мені написав однокласник Олександр Уткін. Сказав, що в музеї з’явилася вакансія.
Я прийшов на співбесіду, поспілкувався із очільницею Менського відділу культури Світланою Шелудько, потім із в.о. директора музею Ігорем Андрієнком. Так мене взяли на пів ставки.
— І все це — паралельно з навчанням?
— Так. До першої години працював у музеї, а після обіду починалися пари. Навчання було дистанційним, тому вдавалося все поєднувати.
Згодом мене призначили відповідальним за закупівлі, тому перейшов на повну ставку. Довелося перевестися на індивідуальний графік навчання, але університет успішно закінчив.
— Причому з відзнакою.
— Так. Захистив диплом на 98 балів.
Тема дипломної роботи звучала так: «Наслідки після десяти років Арабської весни в арабських країнах». Спочатку планував досліджувати арабо-ізраїльський конфлікт, але наукова керівниця запропонувала продовжити тему курсової роботи, і зрештою зупинився саме на ній.
— Після університету у вас була можливість працювати в Чернігові. Чому все ж залишилися у Мені?
— Хотілося, щоб музей жив.
Спочатку залишився, бо ще навчався і так було зручніше. Але потім зрозумів, що хочу працювати саме тут.
Так, у Чернігові була вакансія в заповіднику «Чернігів стародавній». Зарплата там була трохи вищою. Але якщо порахувати оренду житла й інші витрати, великої різниці не виходило.
А тут я можу займатися справою, яка мені подобається, і бути корисним рідному місту.
— Складається враження, що музей для вас — не просто місце роботи.
— Так і є. Хочеться, щоб він був цікавим людям, щоб сюди приходили не лише на екскурсії школярі.
Зараз багато хто сприймає музей як місце, де просто стоять старі речі. Насправді це історія людей, нашого краю. Хочеться показати її так, щоб вона була цікавою і дітям, і молоді, і дорослим.
Мені подобається працювати з архівами, шукати нові матеріали, відкривати маловідомі факти. Коли знаходиш щось, чого ніхто раніше не знав, — це дуже захоплює.
— А коли у ваше життя прийшло волонтерство?
— Після початку повномасштабного вторгнення, як і в багатьох українців.
Спочатку це були невеликі донати. Потім почав допомагати знайомим військовим. Згодом зрозумів, що сам можу організовувати збори.
Перший великий збір був дуже хвилюючим. Постійно думав: а що, якщо не вдасться? Якщо люди не підтримають? Але підтримали. Після цього зрозумів, що потрібно продовжувати.
— Пам’ятаєте свої перші відчуття, коли вдалося закрити збір?
— Звісно. Насамперед було полегшення. Бо коли військові звертаються по допомогу, ти вже відчуваєш відповідальність. Вони розраховують на тебе, а ти — на людей. Коли бачиш, що необхідну суму вдалося зібрати, розумієш: усе було недаремно. А потім майже одразу починається новий збір.
— Зараз зборів уже не десяток. Чи не з’являється втома?
— Фізично — так, іноді буває.
Але морально розуміємо, що військовим набагато важче. Якщо вони там щодня виконують свою роботу, то невже ми не можемо знайти кілька годин, щоб організувати збір чи зробити допис?
Мабуть, саме ця думка й мотивує рухатися далі.
— Ви часто говорите «ми», коли розповідаєте про допомогу. Чому?
— Тому що це ніколи не заслуга однієї людини. Будь-який збір закривається завдяки десяткам або навіть сотням людей. Хтось переказує 20 гривень, хтось — тисячу, хтось поширює допис. Без кожного з них нічого не було б.
Тому я ніколи не кажу, що це моя допомога. Це допомога всієї команди, всіх людей.
— Волонтерством ви почали займатися майже одразу після повномасштабного вторгнення. А коли зрозуміли, що це вже не просто разова допомога, а частина вашого життя?
— Напевно, після одного із перших великих зборів.
Спочатку все було досить скромно: 15 тисяч, 20 тисяч, 30 тисяч. Потім знайома попросила допомогти зібрати кошти для підрозділу, де служив її батько.
Збір стартував восени 2024 року. До грудня вдалося зібрати 48 тисяч гривень. Для мене тоді це була дуже велика сума.
На жаль, її батько отримав поранення. Він дозволив використати зібрані кошти для інших військових, які потребували допомоги. У підсумку цим збором вдалося закрити десять чи навіть дванадцять менших запитів від різних підрозділів. Саме тоді я зрозумів, наскільки важливо не зупинятися.
— Але не всі збори проходили однаково успішно.
— На жаль. На початку 2025 року ми збирали 25 тисяч гривень для мого друга, однокласника, який служить у 61-й бригаді. Йому були потрібні FPV-окуляри та пульт керування для навчання.
Саме цей збір став першим, який повністю закрити не вдалося. Не вистачило близько чотирьох тисяч гривень.
Чесно кажучи, це було важко. Не через самі гроші, а через відчуття відповідальності. Якщо вже пообіцяв військовому допомогти, то не маєш права сказати: «Не вийшло».
Тому решту суми довелося дофінансувати. Усе необхідне ми придбали.
— Чому, на вашу думку, тоді стало складніше збирати кошти?
— Однозначної відповіді не маю. Здавалося б, усі розуміють, що війна триває і допомога потрібна постійно. Але вже наприкінці 2024 року збори почали закриватися значно повільніше. Не лише мої — загалом у багатьох волонтерів.
Мабуть, люди теж втомлюються. І, чесно кажучи, я також іноді втомлююся. Але це не означає, що можна перестати допомагати. Просто треба шукати нові способи працювати далі.
— Саме тоді ви почали співпрацювати з благодійним фондом?
— Так.
Спочатку відкрив для фонду збір на 10 тисяч гривень. Він тривав майже два місяці. Закрили його символічно — у день мого народження.
Після цього зробив невелику паузу. Хотілося, щоб і аудиторія трохи перепочила, і я сам.
Коли повернувся, почав працювати вже активніше. Записував відеозвернення, більше поширював збори у Facebook, Telegram, волонтерських чатах. Побачив, що люди краще реагують, коли бачать живу людину, а не просто черговий текст із номером картки.
— Зараз, щоб закрити збір, уже недостатньо просто написати допис?
— На жаль, так.
Сьогодні волонтерство — це вже не лише про прохання задонатити.
Треба постійно придумувати щось нове: записувати відео, робити інтерактиви, відповідати людям, нагадувати про збори. Це займає дуже багато часу.
Бували й цікаві експерименти. Наприклад, за донат можна було замовити пісню в моїх Instagram-історіях. Або попросити, щоб я написав про людину кілька фактів — колись це був популярний формат серед молоді, і він несподівано знову спрацював уже як ностальгія. Люди усміхалися, долучалися до збору, а це було найголовніше.
— Саме тоді й з’явилися «Сіверські койоти»?
— Так.
Спочатку я був учасником однієї з команд благодійного фонду. Потім координатор запропонував стати тимлідером.
Я погодився, почав запрошувати знайомих, друзів, незнайомих людей. Так поступово сформувалася команда.
Згодом вирішив дати їй власну назву — «Сіверські койоти». Хотілося, щоб це була вже не просто команда певного кольору, а спільнота людей, яких об’єднує одна мета.
Зараз у нашій команді 54 учасники.
— І саме з «Сіверськими койотами» вам вдалося встановити власний рекорд?
— Так. Перший великий збір нашої команди був на дрони-перехоплювачі. Я поставив ціль — 150 тисяч гривень. Чесно кажучи, навіть не був упевнений, що це реально. Але ми закрили цю суму всього за тиждень.
Тоді вирішили не зупинятися й підняли ціль до 200 тисяч. А коли завершили збір наприкінці року, на рахунку було вже 280 тисяч гривень.
Це був момент, коли я вкотре переконався: якщо поруч сильна команда і небайдужі люди, можна зробити значно більше, ніж здається на перший погляд.
— Ви допомагаєте іншим уже кілька років. А хто підтримує самого волонтера, коли закінчуються сили?
— Якщо чесно, іноді й сам не помічаєш, наскільки втомився.
Постійні збори, спілкування з військовими, відповідальність… У якийсь момент ловиш себе на думці, що вже нічого не хочеться. З’являється апатія.
Мені здається, через це проходять багато волонтерів. Просто не всі про це говорять.
— І саме тоді ви потрапили на ретрит для волонтерів?
— Так. Мені запропонували поїхати на кілька днів на відпочинок, організований для людей, які займаються волонтерством.
Спочатку навіть вагався. Здавалося: як це — відпочивати, коли триває війна? Але вже там зрозумів, наскільки це було потрібно.
Ми спілкувалися, ділилися своїми історіями, багато говорили про вигорання. Було важливо усвідомити, що ти не один переживаєш такі емоції. Це допомагає повернутися до роботи з новими силами.
— Після такого відпочинку легше знову відкривати черговий збір?
— Думаю, так. Звичайно, втома нікуди не зникає. Але змінюється ставлення. Ти розумієш: щоб допомагати іншим, потрібно хоча б іноді дбати і про себе. Інакше в якийсь момент просто не вистачить сил.
— Волонтерство займає багато часу. Чи залишається місце для власних захоплень?
— Залишається, хоча значно менше, ніж хотілося б.
Мені подобається вебдизайн. Свого часу навіть проходив навчання, пробував працювати в цьому напрямку. Ці навички стали в пригоді й зараз — коли потрібно оформити банер для збору чи зробити щось візуально привабливим.
Люблю також дивитися фільми, серіали, читати. Історія, звісно, нікуди не поділася — просто тепер вона вже не лише захоплення, а й професія.
— Ви ще дуже молодий, але вже маєте чималий досвід. Чого хотілося б досягти далі?
— Не люблю загадувати наперед.
Хотілося б і надалі працювати в музеї, розвивати його, реалізовувати цікаві проєкти. І, звісно, продовжувати допомагати військовим, поки це потрібно.
А найбільше бажання зараз, мабуть, таке саме, як у більшості українців, — щоб закінчилася війна. Тоді можна буде будувати плани на майбутнє.
— Цьогоріч читачі «Менщини» обрали вас лауреатом конкурсу «Вибір Менщини» у номінації «Волонтер». Що для вас означає ця відзнака?
— Чесно кажучи, це було несподівано. Але я сприймаю цю нагороду не як особисте досягнення.
Кожен збір закривається завдяки людям. Хтось донатить 20 гривень, хтось — двісті чи дві тисячі. Хтось поширює допис або просто нагадує знайомим про збір. Якби не вони, нічого б не вдалося.
Тому ця відзнака — швидше про нашу громаду, про людей, які не втомлюються підтримувати військових.
— І наостанок. Про що сьогодні найбільше мріє Павло Супрун?
— У мене немає мрій – є цілі (сміється). Ті, що ставив перед собою – здійснив: отримав вищу освіту, зібрав мільйон на допомогу війську…
Але якщо говорити про мрії… Як і всі українці, мрію про перемогу і справедливий мир.
Хочеться, щоб наші військові повернулися додому живими.
Хочеться, щоб збори більше не були потрібні.
Щоб музей знову розповідав відвідувачам лише про минуле, а не допомагав документувати події, які відбуваються просто зараз.
І дуже хочеться, щоб ми навчилися цінувати людей, які поруч. Бо війна щодня нагадує, наскільки це важливо.
Світлана Чичкан, «Місцеві медіа»