Минулого року, 4 жовтня, центральною вулицею Мени вперше пройшла мирна хода на підтримку тих, хто зник безвісти або перебуває в полоні. Тоді родини, друзі та небайдужі мешканці громади вийшли з фотографіями своїх найрідніших, аби нагадати: за кожним портретом — людина, яку чекають удома.
Минув майже рік. У перший день серпня ця акція пройшла вже вп’ятнадцяте.
Для когось це вже звична щомісячна зустріч – є ті, хто не пропустив жодної ходи. Але є такі мешканці, хто цього разу прийшов уперше. Їх усіх об’єднує одна мета — не дозволити суспільству забути про тих, чия доля досі залишається невідомою.
Багато людей і досі ставлять запитання: навіщо такі акції? Що вони можуть змінити?
Як пояснює Алевтина Верік, постійна учасниця акцій, відповідь дуже проста: для родин. Це можливість бути почутими. Щоб про їхніх синів, доньок, чоловіків, братів, батьків, друзів, племінників знали. Щоб їхні імена звучали не лише в родинному колі. Щоб суспільство пам’ятало: ці люди досі не повернулися додому, а їхні близькі щодня живуть між надією і болем.
Окрім того, кожна така хода це ще й можливість поширення інформації про зниклих безвісти. Є випадки у різних регіонах країни, коли пости в соцмережах, фотографії зниклих допомагали знайти додаткову інформацію про них від користувачів мереж.
Учасники кажуть: найстрашніше — це тиша. Коли про зниклих припиняють говорити, здається, ніби їх уже немає. Саме тому ці люди за будь-якої погоди виходять на площі знову і знову.
Організатори таких акцій просять долучатися до них не тільки тих, чиї рідні зникли безвісти або перебувають у полоні. Навпаки — вони дуже чекають на усіх небайдужих. Адже коли поруч стоять десятки людей, які просто прийшли підтримати, це означає, що родини не залишилися наодинці зі своїм болем.
Є ще одне прохання, яке звучить під час кожної акції. До водіїв, які проїжджають повз. Якщо бачите таку ходу — підтримайте її сигналом автомобіля. Для когось це лише натискання на клаксон. Для тих, хто тримає в руках фотографію своєї найдорожчої людини, — знак, що їх бачать, чують і підтримують.
За словами завідувачки сектору з питань сім’ї та ветеранської політики відділу соціального захисту населення та охорони здоров’я Менської міської ради Людмили Гречухи, станом на 1 серпня на Алеї Надії вже розміщено 99 світлин зниклих безвісти військовослужбовців із Менської громади. Ще дві родини вже подали заявки на розміщення світлин. Водночас офіційно підтверджений статус військовополонених наразі мають двоє жителів громади.
Точної кількості зниклих безвісти в громаді немає. Як пояснює пані Людмила, орган місцевого самоврядування не отримує автоматично інформацію про кожне сповіщення, тому володіє лише даними про родини, які звернулися по матеріальну допомогу, або про тих, чиї фотографії розміщені на Алеї Надії.
Із січня 2025 року, коли запровадили одноразову виплату, по неї звернулися 63 родини. Лише за сім місяців цього року — ще 21. Розмір допомоги становить 5 тисяч гривень.
За час існування Алеї Надії один військовослужбовець повернувся додому, тож його фотографію зняли. Водночас дві світлини прибрали після офіційного підтвердження загибелі Захисників..
Але навіть ці цифри не здатні передати головного. За кожною фотографією — історія родини, яка щодня чекає дзвінка, повідомлення чи бодай найменшої звістки. Саме заради цих людей щомісяця у центрі Мени збираються учасники мирної ходи. І вони сподіваються, що наступного разу поруч буде ще більше небайдужих. Бо підтримка — це теж спосіб наблизити той день, коли всі зниклі безвісти та полонені повернуться додому.
Світлана Чичкан, “Місцеві медіа”
За сприяння ГО “Східний Варіант” та ГО “Вікно Відновлення”.
Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Його зміст є виключною відповідальністю інтернет-видання “Менщина” і не обов’язково відображає офіційну позицію ЮНЕСКО.
