ЖИВІ ІСТОРІЇ. Про приватність
Приватність – інтимне поняття. Але великий відсоток українців про це має трохи туманне поняття.
Три дні тому їду на корюківській маршрутці. Жіночка років 50-ти заходить в салон, вмощується на своє місце, дістає з сумочки мобільний телефон, набирає чийсь номер і починає розмовляти. Говорить гучно, всі чують. В тому числі і я. Маршрутка рушає. Жіночка говорить. Не розмова, а якась “Санта-Барбара”. Усі в маршрутці чують цю історію, в якій фігурує якась Марина. Усі, окрім тих, хто заснув, у голові вже склали список, що купила Марина під час шопінгу в АТБ у Чернігові. Куди поїхала потім, де пила каву, яка ж та бариста груба, яка ту каву продала. Потім пасажири довідались, які в Марини проблеми зі здоров’ям, до якого вона лікаря ходила, що він їй порадив. Подумки хтось поспівчував.
Словом, поки доїхали до Стольного, я про Марину вже знав майже все. Не вистачало тільки номера її мобільного та банківських реквізитів.
Не смійтеся, але в маршрутці і таку інформацію можна довідатись. Кілька тижнів тому у сосницькій маршрутці ще одна жіночка позаду мене диктувала номер своєї банківської карти з усіма супутніми цифрами. Навіть код cvv2. Доньці потрібно було який мікрозайм погасити. Грошей не було, попросила у мами. А та замість того, щоб вислати цю інформацію текстовим повідомленням, почала… Ну, таке…
Підсумок. Не розмовляйте у громадському транспорті по мобільному телефону занадто гучно. Спілкуйтесь коротко, без подробиць. Крім того, що гучне спілкування в громадському транспорті – це ознака невихованості, це ще і доволі ризиковано. Люди, що їдуть поряд, різні бувають. І їм не варто знати якісь приватні подробиці вашого життя. А особливо реквізити вашої банківської картки.
Бережіть себе і свою приватність.
Сергій Бондаренко, “Місцеві медіа”