20 травня 2022 року захисник Маріуполя Вадим Герман з Мени вийшов з території комбінату «Азовсталь» у так званий «почесний полон» із гарантіями дотримання Женевських конвенцій та обіцянкою швидкого обміну.
Минуло чотири роки. Його мати Інна Герман досі чекає на повернення сина додому, зберігаючи кожен спогад, кожне повідомлення та надію почути найважливіші для неї та всієї родини слова: «Мамо, мене обміняли. Я – в Україні!».
«Місцеві медіа» говорили з Інною Герман про дитинство Героя, його шкільні роки та плани на майбутнє. А також про безмірну материнську Віру, Надію та Любов.
— Яким ваш син був у цивільному житті? Чим захоплювався в дитинстві, як навчався, про що мріяв та де працював?
— Вадим ріс звичайною дитиною, нічим особливим не відрізнявся. Були нерозлийвода зі старшою на півтора року сестрою. Самі вигадували собі ігри та забави. Впевнена, що вони не нудьгували (усміхається). Життєрадісний. Спокійний, добрий, слухняний. І надзвичайно щедрий. Міг у день свого народження повести братів, сестер і сусідських дітей у місто й пригощати смаколиками на всі подаровані гроші або подарувати їх сусідській дівчинці, бо за кілька днів у неї також був день народження.
Коли навчився читати, просив пів години почитати перед сном. Уже в першому класі прочитав свою першу книжку — «Горбоконик» Єршова. На жаль, з українськими книжками у 90-ті було важкувато – що батько привіз із Харкова, те і читали. Любов до читання залишилася у нього на все життя.
Підлітковий вік Вадима минув непомітно. Нерви він мені “не тріпав”. Емоційних гойдалок, куріння чи п’яних компаній також не було. Навпаки — почав займатися спортом, систематично ходив в спортзал (дякую Сергію Таратухіну за все!). Любив і комп’ютерні ігри, через це підтягнув англійську, спілкуючись із носіями онлайн.
Вчився в Менській гімназії, потім — у Чернігівському державному інституті економіки і управління. Військова служба його тоді не цікавила. Любив музику, їздив із друзями на музичні фестивалі.
Після закінчення вишу пробував знайти роботу за спеціальністю, пов’язаною з туризмом, але не вдалося. Їздив із батьком торгувати по селах, потім працював на Менському сиркомбінаті. Згодом сказав, що знайшов роботу у відпочинковому комплексі «Криве озеро» на Львівщині. Поїхав туди.
– Ви його відпустили легко?
– Він вже тоді був самостійний. Чому я мала нав’язувати йому щось своє? Це було в кінці квітня 2015 року, якраз перед травневими святами. Зібрався і поїхав. Дзвонив або писав практично щодня. Казав, що дуже втомлюється, але йому подобається. Через пару місяців приїхав додому схудлий, але задоволений. Я побачила у нього літні військові берці, майку і рушник з написом «Азов».
— Спитали, звідки?
— Спитала… Відповів, що купив на базарі, воно, мовляв, наборами продається разом з рушниками. Коли проводжала його на потяг, чомусь запитала, чи не на схід він, випадково, їде. Пауза затягнулася і Вадим, побачивши мої перелякані очі, які чекали відповіді, сказав: «Ні». Я з полегшенням видихнула.
— Які риси характеру найкраще його описують? Що для нього завжди було на першому місці?
— Він завжди був дуже добрим, щирим і відповідальним. Умів підтримати інших, був щедрим і турботливим. Для нього важливими були люди, честь, дружба, справедливість. І ще — постійний розвиток. Він багато читав, займався спортом, удосконалював себе.
— Які спогади з дитинства чи юності Вадима викликають у вас найтепліші почуття?
— Одного разу, коли він приїхав у коротку відпустку, спав на другому поверсі будинку. Після того, як я провела його на потяг, зайшла в кімнату, де він відпочивав. Постіль так пахла моїм синочком, що я прилягла і не могла піднятися. Так і заснула, ніби обіймаючи його. Про цей випадок я написала йому вже під час оборони «Азовсталі», щоб передати, як сильно я його люблю.
— Про що він мріяв і які плани будував до початку повномасштабного вторгнення?
— Любив подорожі, музику, друзів. Хотів цікаво жити, різноманітно, розвиватися. Їздив на музичні фестивалі до Криму, Білорусії, Чехії разом із друзями. Мав тоді довге волосся, яке попросив заплести у косички з нитками, щоб воно було ще довшим. Пам’ятаю, щоб усе це зробити, я витратила 8 годин (усміхається). Але була безмежно щаслива, що син цікаво проживає свої молоді роки.
Постійно тренувався, займався спортом. За пів року до повномасштабної війни почав бігати.
— Коли і як Вадим ухвалив рішення стати військовим? Що стало для нього вирішальним?
— Через кілька місяців після від’їзду на Львівщину син перестав виходити на зв’язок. Телефон мовчав день, два, три. Я дуже злякалася. Тоді донька й розповіла, що Вадим пройшов відбір в «Азов» і зараз на полігоні.
Я не плакала. Я просто ридала. Три дні не могла заспокоїтися. Уже були Іловайський котел, Донецький аеропорт, Дебальцеве. У мене не було рожевих окулярів, я розуміла всі ризики.
Він пройшов дуже жорсткий відбір — 17 людей на місце. Великі фізичні навантаження, постійні тренування. Він усе витримав. Хоча й переживав за аналізи. Бо ще коли навчався в інституті, потрапив у лікарню. Там йому діагностували невиліковну хворобу нирок – хронічний гломерулонефрит. З такою хворобою люди оформлюють інвалідність і раз на рік проходять лікування, так йому сказали у лікарні. Але його взяли і він був дуже щасливий.
— Чи ділився він із вами своїми переживаннями перед відправкою у зону зіткнення?
— Та я спочатку нічого і не знала. Він не хотів мене хвилювати, тому багато чого не розповідав. Казав, що працює з паперами, тренується, що «на нулі» не буває. Але я розуміла, що всієї правди він мені не говорить. Вже потім дізналася, що паперовою роботою він таки займався, але коли перейшов у розвідку, то мені не повідомив.
Одного разу він розповів, що на його очах від пострілу снайпера загинув найкращий друг. Тоді я зрозуміла, звідки у нього так рано з’явилася сивина.
— На якому напрямку чи в якому підрозділі він служив?
— Тільки коли син потрапив у полон, я дізналася, де він насправді служив і ким був. Старший стрілець-навідник відділення вогневої підтримки взводу розвідки спеціального призначення окремого загону спеціального призначення «Азов», головний сержант Герман Вадим, позивний «Норман».
Коли почалося повномаштабне вторгнення, це здавалося непорозумінням, чимось неадекватним, незрозумілим, чимось таким, що скоро закінчиться, бо не може ж в цивілізованому світі відбуватися таке безумство. Телевізор не вимикався днями, я дивилась на карту України з позначеними захопленими територіями і не знала, що буде завтра. Син запевняв, що усі стоять на своїх позиціях, що довго це не триватиме. Але ситуація швидко змінювалася в гірший бік. Місто оточили. Загинув друг Вадима з Мени Віталік Горбач. Син сам його ще живого витягував з поля бою. На жаль, поранення були несумісні з життям.
«Азов» меншими силами обороняв 2/3 Маріуполя. Тепер про це ніхто ніде не згадує. Місто було дуже величезне. Я сама там була влітку, якраз перед війною, бо дуже хотіла побачити сина. Досі шкодую, що не поїхала у військову частину. Син запрошував.
Запаси води, їжі і боєприпасів на «Азовсталі» також робив «Азов». Вони готувалися ще до початку війни. На жаль, сили противника в 5-6 разів перевищували кількість оборонців. Ті, кому вдалося вижити, опинились на «Азовсталі». 86 довгих жахливих холодних голодних днів тривала оборона міста. 86 днів страху болю і надії для мене. Я читала «Отче наш» цілими годинами, днями і ночами, так, що пересихало в роті. Іншої молитви на той час я не знала. Написала її і Вадиму, хоч була впевнена, що він її пам’ятає з дитинства. Ми не дзвонили один одному, тільки писали. Я дуже боялась, щоб дзвінок не відволік його і щоб він не загинув. Просила хоча б писати вранці і ввечері, але він писав тільки ввечері. Інколи зв’язок пропадав на тиждень і тоді починалися смс до командира, побратимів, чи хтось його бачив. Казали, так, бачили, він точно живий, просто в тій зоні, де не ловить Старлінк. Стало відомо, що ніхто не збирається деокуповувати Маріуполь і визволяти наших людей. Це було нестерпно боляче. Але я не вірила в найгірший сценарій. Знала, що мусить бути вихід. І коли «Редіс» (від редакції – Денис Прокопенко – український військовослужбовець, бригадний генерал Національної гвардії України, командир 1-го корпусу НГУ «Азов») оголосив, що вони виходять у полон, наступило невелике полегшення, бо з’явилась надія на життя.
— Що син розповідав про службу та своїх побратимів, коли виходив на зв’язок?
— Говорив, що постійно тренуються, навчаються за натівськими стандартами. Побратимів дуже цінував. Для нього це була справжня родина.
— Якою була ваша остання розмова перед тим, як Вадим потрапив у полон?
— Перед виходом із «Азовсталі» син подзвонив і сказав спокійним голосом: «У мене все добре. Я здоровий, не поранений, я не голодував. Ми виходимо в полон. Я вірю своїм командирам. Нам обіцяють дотримання Женевських конвенцій, зв’язок і обмін через кілька місяців».
Не знаю чому, але я була впевнена, що росіяни не дотримаються обіцянок. Але сказати йому цього не могла. Язик у мене не повертався таке сказати.
— Як і від кого ви дізналися, що син перебуває в полоні? Чи є офіційне підтвердження його статусу?
— Вихід у полон фіксував Червоний Хрест. Через деякий час мені зателефонували з Женеви й підтвердили, що син у полоні. Потім хлопцям вдалося пронести телефон, і Вадим написав сестрі кілька смс, що з ним усе добре. Останнє повідомлення було в день теракту в Оленівці.
— Чи вдавалося отримати бодай якусь інформацію про умови його перебування або стан здоров’я?
— Лише через рік після полону я змогла поговорити з колишнім командиром Вадима. Він був дуже худий, але повторював, що Вадим тримається.
Потім поступово від інших обміняних я дізнавалася про умови утримання. Спочатку їх було 27 людей на шість матраців. Узимку через щілини у вікнах страшенно дуло. Ноги опухали так, що хлопці не могли натягнути на ноги шкарпетки. Також були проблеми з нирками. Але всі говорили: «Він молодець, тримається».
— А що вам, пані Інно, допомагає триматися щодня?
— Я була особисто в Координаційному штабі в Києві, неодноразово дзвонила. На зустрічах із родичами, на жаль, не була, жодних запрошень не отримувала. Брала участь в акціях на підтримку військовополонених FREE AZOV в Празі та Києві. Написала купу листів у різні інстанції. Спочатку мені відповідали, а потім уже і перестали… Я продовжую писати. Я хочу, шоб на “тому боці”, ті, хто читає ці листи, усвідомили, що ми не якісь пересічні прохачі. Ми – матері, дружини, сестри, доньки тих людей, хто став на захист Батьківщини. Хто її захищав, проливав свою кров, віддав життя, опинився в неволі або зник безвісти. Нам не потрібні відписки і бюрократичні перепони. Нам не потрібні порожні слова. Нам потрібні дії. Я, усі ми, хочемо прозорого адекватного спілкування. Ми маємо на це повне право. А держава Україна зобов’язана зробити все можливе, аби наші рідні повернулися.
На початку року мене знайшла російська організація «Щит матерей» і переслали лист від сина, перший за усі роки. Моєму щастю не було меж. Я написала відповідь і через два дні мені прислали список терористів-екстремістів із 47 людей, де було і прізвище мого сина. Це був список датований 5 лютого 2026 року. А вже 22 квітня 2026 року… Його засудили до 18 років колонії суворого режиму.
Я не втрачаю надії на повернення сина і ніколи не втрачу. Він обов’язково повернеться живим і здоровим.
Мені дуже допомагають люди, які підтримують родини полонених, виходять на акції, нагадують про наших захисників. Хочу подякувати всім небайдужим.
— Чи відчуваєте ви підтримку від жителів громади, волонтерів, друзів?
— Знаєте, відчуваю. Правда, інколи бувають періоди, коли здається, що ти залишилась зі своєю бідою наодинці. Особливо, коли дивишся, що мирне життя триває – люди працюють, ходять у кафе, п’ють каву, відпочивають. Навіть якусь байдужість відчуваю. Але це тільки мить. Я потім згадую нас, матерів, чиї діти загинули, потрапили в полон чи зникли безвісти. Згадую дружин, дітей, родини. І це відганяє усі інші думки. Насправді нас багато. Ми підтримуємо одна одну. Ми зберігаємо надію в серцях одна одної. Віру. І небайдужих людей в громаді також дуже багато. І серед мешканців, і в міськраді. Серед соцпрацівників, волонтерів. Біда нас, українців, об’єднує. Вона гуртує нас, заряджає, вона гуртує громади. Бо таких, як Вадим, багато. Тисячі. А значить і родин, які пережили ці жахіття війни також багато. Це сотні тисяч людей.
Хочу подякувати Людмилі Гречусі, яка розмістила фото мого сина на Алеї Надії і завжди підтримує. Дуже вдячна Тетяні Вишняк, яка веде групу «Незаконно засуджених військовополонених Азову» і допомагає родинам. Дякую Валерії Долі, моїй колишній учениці, яка постійно підтримує нашу родину, відвідує акції та передає найсвіжішу інформацію.
Дякую всім землякам, мешканцям громади, за добрі слова, небайдужість і молитви.
— Що ви зробите найперше, коли син повернеться додому?
— Колись син сказав, що моя піца — найсмачніша. А в листі з полону написав, що згадує мою піцу і сирну паску. Тож зустрічатиму його саме цими стравами.
Але найперше будуть міцні обійми й поцілунки. Найзаповітніше моє бажання — відчути запах рідного сина і почути довгожданний голос: «Мамо, мене обміняли. Я в Україні!».
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.
