Спогади про Ільчишина Олександра Михайловича (20.06.1989-23.08.2016) , воїна, який загинув у ході неоголошеної війни на сході України.
Народився 20 червня 1989 року у місті Мена Чернігівської області.
Закінчив Менську районну гімназію, у 2007 році Сосницький професійний аграрний ліцей.
У 2007-2008 роках проходив строкову військову службу у лавах внутрішніх військ МВС. Мобілізований до лав Збройних Сил України у березні 2014 року.
З 18 березня по 19 травня 2014 року служив стрільцем відділення охорони Менського районного військового комісаріату.
З 19 травня 2014 року – солдат, кулеметник мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2».
Брав участь у визволенні Слов’янська, Красного Лиману та Попасної.
9 серпня 2014 року отримав важке поранення внаслідок підриву на міні бронемашини.
Проходив лікування у Харківському госпіталі, травматологічному відділенні Київського шпиталю. Згодом був направлений на реабілітацію в Ірпінський госпіталь Київської області.
2 вересня 2014 року, після складної операції, впав у кому. Помер 23 серпня 2016 року.
Похований у місті Мена Чернігівської області.
21 листопада 2016 року у Мені біля центрального входу у районну гімназію, де навчався Олександр, було встановлено меморіальну дошку.
Молоді, мужні, завзяті, незламні та готові власним життям боронити наш мир і спокій. Такі різні долі об’єднані в одну – долю Героїв АТО. Об’єднані любов’ю до Батьківщини, боротьбою за цілісність і незалежність України, за наше щасливе майбутнє. За стислими рядками офіційних відомостей, за короткими роками молодого життя стоять теплі й щирі спогади друзів, товаришів, однокласників, учителів, бойових побратимів.
Перша вчителька Корж Світлана Дмитрівна запам’ятала Сашка маленьким русявим яснооким хлопчиком, якого мама привела до першого класу. Навчався він добре, знав математику, швидко розв’язував приклади та задачі, дуже любив малювати, декламувати вірші, брав активну участь у проведенні свят та у спортивних змаганнях. Йому все було цікаво, до всього хотів долучитися, усього спробувати.
Однокласниця Рогова Наталія згадує, що Олександр цінував дружбу, завжди мав багато товаришів, був легким у спілкуванні, часто питав поради у друзів або міг розрадити й сам. Любив їздити на риболовлю з хлопцями.
Скотар Юлія Анатоліївна, вчитель історії, розповідає, що учень був спокійний, тихий, добрий, сором’язливий, мабуть, ніколи в житті нікого не образив, поважав старших, любив батьків.
Про поранення Саши Ільчишина розповідає побратим Олександр Мисик:
«Перед входом у Дебальцеве, 9 серпня 2014 року, з нас зробили щось на зразок штурмового батальйону. В Артемівську батальйон посилили військовою технікою.
Нас вже їхала солідна компанія – колона була кілометри три-чотири: 15 БТРів, танки, інша військова техніка. Рано-вранці нас відправили на Дебальцеве. Вулицею Артемівська йшли танки, стояв сильний гул. Ми їхали в амуніції, в балаклавах. Жителі попросинались, висипали на балкони. І що здивувало, і порадувало – місто майже повністю сепарське, але ми бачили, як діти нам махали руками, бабусі хрестили на дорогу, жінки плакали.
Було дивно і зворушливо.
До Дебальцевого йшли обхідними шляхами, «крутились», щоб нас не обстріляли, не «накрили». Дебальцеве наші щойно взяли і після обіду нас розвернули на Вуглегірськ. Кругом «мирне населення», у якого ми питали дорогу, бо карта була 1964 року.
Дорогу місцеві показували правильно, але ж і повідомляли «куди треба». Ми потрапили під щільний вогонь. Відступали. І тут на фугасах почала підриватися наша техніка. Злетів БТР. Там було сім чи вісім чоловік. Кого викинуло, хто в БТРі залишився. Танк поїхав витягти на буксирі БТР, щоб забрати звідти пацанів.
Під’їхали, встигли декого на танк перевантажити, Саню перенесли. І танк підірвався. Ті, хто щойно постраждали на БТРі, підірвалися ще й на танку. Сім хлопців зверху, три чоловіки екіпажу всередині. Постраждали всі. Ми несли поранених, я – Сашу Ільчишина з Мени. Не знав, що з ним: рука, нога і обличчя в крові. Підбіг наш медик і уколов Саші наркотик, щоб не боліло».
Історія бійця, який, не вагаючись, змінив професію комп’ютерника на військового, записана зі слів його мами Ніни Андріївни, не може нікого залишити байдужим:
“У березні 2014 року його призвали до 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2» – син не боявся захищати свою землю, тому пішов на війну без вагань. Відтоді почалися для нього гарячі дні…”
Після важкого поранення два довгих роки Олександр боровся за життя. Не судилося здійснитися багатьом його мріям. Прикро, що життя обірвалося так рано й втрата ця непоправна. Адже йдуть із життя чомусь найкращі, та вони назавжди залишаються в нашій пам’яті.
Вічна пам’ять Героям!
О. Ільчишину. Захиснику України, учаснику АТО
На вертикалі із серця за хмари злітає гнів.
З болем тремтить у сльозинці між полум’ям двох вогнів
Дивний життєвий промінчик, що рветься за небокрай,
Тільки погаснуть не в силах – тримає ще сонце грай.
Мусить, чого вже не мусить, і подих спиняється,
Мамі долоні стискає – життя ще тримається.
Стогін спинити не в змозі матусенька-чаєчка:
Сину, синочку, лебедику – рветься мережечка.
Мука стискає серденько – душа відлетіла ввись:
Мамо, чекаю на зустріч, що буде у нас колись.
Доля мені постелила вже постіль ромашкову,
Тихо влягаюся спати дрібною комашкою.
Там он, далеко за хмарами, в тиші дрімає син,
Квітами сіє червоними тугу поміж сльозин.
Як йому буде у вічності? – суті ніхто не йме,
Слово останнє, ледь мовлене, вірно чи хто збагне?
Думав забрати з собою ницість і чорний сум,
Крапель разок із долини і в мами тривожність дум,
Так щоб, як він, у неправді більше ніхто не жив…
В пам’ять про нього палають вогні пелюсток жоржин.
Ніна Трало
Під серцем щось коле
Прости мене, мамо, що я забарився —
Не вернусь додому, вже дуже втомився.
Ти вчора мене на війну проводжала,
Вернувся щоб скоро, мені ти бажала.
Прости мене, мамо. Вернутись не зможу.
І сили вже мало, і шлях не знаходжу.
Поліг я навіки у степі чужому,
Закрию повіки, не вернусь додому.
Прости мене, сина, моя люба ненько,
Пробила година, відходжу раненько.
Прости мене, мила, ти зіронько ясна,
Поцілила куля ворожа завчасно.
Разом ми обоє не будем ніколи,
Від бою тяжкого під серцем щось коле.
Промов щиро, мила, за мене молитву,
Ятрить мене рана з недавньої битви.
Орест Голик
Помолися за мене, мамо,
Бо молитва твоя – як вогонь,
Що лікує кривавії рани,
Як дотик твоїх теплих долонь.
Помолися за сина, Вкраїно,
Хто зброю у руки узяв,
На твій захист пішов добровільно
Й безсило на землю упав!
Надія Якубець
Автори роботи:
вихованці гуртка Менської районної гімназії «Школа журналістики»:
Гончаренко Марина, Москалець Ірина, Мілейко Марія, Михуля Сніжана, Савченко Катерина,
Єфіменко Вероніка, Зезуль Дар’я, Вербило Богдан, Гальчук Вікторія, Ткаченко Катерина,
Кугук Юлія, Дубровна Анастасія.
Керівник гуртка – Шеметова Надія Олександрівна, вчитель української мови та літератури.
Джерело http://menarada.gov.ua/wp-content/uploads/sites/10/2017/03/Knyha_pamyati.pdf