Спогади про Олександра Уткіна (07.11.1970 – 20.08.2014), воїна, який загинув в ході неоголошеної війни на сході України.
Народився 7 листопада 1970 року у селі Подище Прилуцького району Чернігівської області, проте його раннє дитинство минуло у селищі Прогрес Менського району Чернігівської області.
З дитячих років доля підготувала Сашкові важкі випробування. Уже в 6 років у зв’язку з сімейними обставинами він разом зі своєю сестрою Іриною потрапив до дитячого будинку. У віці 7-ми років вступив до 1-го класу Чернігівської школи- інтернату, звідки у 1978 році був переведений до школи-інтернату м. Городня Чернігівської області, де отримав восьмирічну освіту.
9-й та 10-й класи Олександр навчався у Чернігові. Вчився добре. Найбільше любив українську та російську мови та літературу. Математичні дисципліни давалися важче. Був всебічно розвинутою особистістю. Мав чимало талантів, які намагався реалізувати. Займався танцями, боротьбою, різьбленням та скульптурою по дереву, чеканкою жерсті, футболом.
Навчаючись у старших класах, вирішив готувати себе до служби в армії. Його мрією було стати «десантником», тому хлопець зайнявся парашутним спортом. У його активі було 10 стрибків із парашутом. Та за станом здоров’я (плоскостопість) його мрії не судилося здійснитись.
У 1988 році був призваний до лав Збройних сил СРСР. Строкову службу проходив в Естонії. Був сапером. Під час служби був поранений. Після демобілізації отримав освіту будівельника. Йому довелося попрацювати будівельником-висотником, охоронцем, деякий час служив в одному з спецпідрозділів СБУ. Проживав і працював у місті Славутич, а останнім часом його домівкою було місто Кролевець Сумської області. З початком неоголошеної війни на сході України добровольцем пішов до лав резервістів батальйону «Донбас».
Олександр не міг довго сидіти на одному місці, а тому часто змінював роботу. Йому довелося попрацювати будівельником-висотником, охоронцем, деякий час служив в одному з спецпідрозділів СБУ. Саша мав дуже багато друзів. Його життєвим кредо була російська приказка «Не имей сто рублей, а имей сто друзей». Та понад усе на світі любив свою сестру, з якою довелося пройти через величезні труднощі від самого дитинства.
У нього було підвищене почуття справедливості, за яку він готовий був на все. А от із створенням власної сім’ї в нього не склалося. З початком неоголошеної війни на сході України добровольцем пішов до лав резервістів батальйону «Донбас». Був командиром розвідувального відділення. Навчав молодь військовій справі.
За свій дар лікувати опорно-руховий апарат і передбачати майбутнє отримав позивний «Калдун» і наголосив на тому, що писати слід саме через «а», оскільки таке написання нагадує його рідний край з усіма особливостями вимови. Олександр був віруючою людиною, знав дуже багато молитов, з собою завжди носив молитовник і хрестик, хоча охрестили його лише у віці 20-ти років.
Та, на жаль, вищі сили не втримали мужнього бійця вдома і не вберегли його від страшного буття війни. Він без роздумів відправився у зону проведення АТО, як тільки для цього з’явилася потреба і можливість. На запитання сестри Ірини: «А воно тобі треба?», Саша однозначно відповів: «Я не хочу, щоб те, що відбувається на Донбасі прийшло на Чернігівщину».
Загинув Уткін Олександр Анатолійович 20 серпня 2014 року під час подій в районі Іловайська, а саме в с. Грабське, Амвросіївського району, Донецької області. Похований у селі Киселівка Менського району.
Ось як описує ті події однополчанин Олександра журналіст Євген Шевченко:
«…У мікроавтобусі, який вивозив поранених з Іловайська, їх було дев’ятеро: вісім бійців батальйону «Донбас» і молодий солдатик Збройних сил. Вони не здогадувалися, що кільце навколо міста вже зімкнулося. Вони їхали, а на них уже чекали… Два взводи російських десантників, які влаштували ту засідку, підпустили їхню «Тойоту» якнайближче й відкрили шквальний вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів. Троє бійців з позивними «Калдун», «Арт» і «Румун» загинули одразу. Інші під градом куль вистрибнули з машини, яка вже перетворилася на решето, і, відстрілюючись, втекли в лісосмугу…»
Друзі і однополчани згадують «Калдуна» як доброзичливу, щедру, життєрадісну людину, надійного бойового товариша, вірного друга, який завжди готовий прийти на допомогу. З його вуст ніколи не сходила посмішка і лише перед своєю останньою поїздкою, сідаючи в авто він із сумом промовив: «Я так стомився, я так хочу додому…»
Не судилося здійснитися ще одній мрії: чоловік придбав будиночок у лісі біля ставка (оскільки обожнював ліс і риболовлю) і планував переїхати туди на постійне місце проживання, та війна внесла свої корективи…
Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Похований Герой у селі Киселівка Менського району Чернігівської області. Односельчани шанують пам’ять про Олександра Анатолійовича. На місцевому обеліску слави йому встановлений меморіальний знак.
Автори роботи: вихованці гуртка «Джура» Киселівської ЗОШ І-ІІІ ст.: Гончаров Сергій, Євус Іван, Васько Максим, Оліфіренко Віталіна, Лях Дмитро, Олещенко Олеся, Громиченко Дарина, Ігнатовський Олександр, Кугук Роман, Малетич В’ячеслав, Ходько Ярослав, Ходько Олександр. Керівник пошукової групи – Степанюк Григорій Улянович, учитель історії.