МІСЦЕВІ Сергій Милейко: «Аби мене було троє і відповідно три пари рук, то все одно не встиг би зробити все, що хочу»

Родину Милейків знають не лише в Мені. Адже не так багато в області родин, де зростає… 11(!) власних дітей. Тим паче Сергій Милейко – знаний волонтер та громадський діяч, який здобув перемогу у конкурсі «Вибір року».

Журналістці «Місцевих медіа» було важко зустрітися з паном Сергієм – він просто ніколи не сидить на одному місці, весь час у русі, в роботі.І навіть коли в домовлений для інтерв’ю час кореспондентка прийшла на зустріч, то побачила Милейка у його звичному стані – він допомагав ремонтувати навіс над ґанком місцевого базарчика.

– Ви давали багато інтерв’ю в своєму житті?

– По-різному траплялося. Буває затихне, але проходить час – і про мене репортери знову згадують (сміється).

– Ви такий…

– Який?

– Непосидючий. Я б сказала навіть – популярний. Як ваша дружина ставиться до цього?

– До моєї діяльності ставиться нормально. А от щодо популярності каже: «Можливо, треба трохи менше?»

– Вона у вас домашня, непублічна?

– Їй не дуже подобається бути публічною.

– Ви з дитинства такий активний?

– Не те, щоб активний. Мені завжди подобалося чимось займатися, щось робити.

– Ви сам менянин? Розкажіть про себе.

– Я з Корюківки.

– Як опинилися в Мені?

– Я приїхав сюди в 2001-му. У 2000-му одружився і через рік сюди переїхали. Перша дитина в нас народилася саме в Мені.

– У вас дружина з Мени? Чому ви вирішили сюди переїхати?

– Ні. Моя жінка із Сосницького району. Точніше – з колишнього району.

– Ви з Корюківки, дружина з Сосниччини, а обрали місце проживання посередині. Як вам у Мені?

– Вже звик.

– Не шкодуєте, що сюди переїхали?

– Ні, не шкодую. У мене натура така, що не маю прив’язки до місця. Якщо треба переїхати, то переїду. Хоча в мене була можливість виїхати. Мене і зараз кличуть, але я не їду. Коли все почалося, то ми сіли, подумали і вирішили, що можемо виїхати пізніше. Так і залишилися.

– Повернемося до дитинства, юності. Чи ви навчалися десь після школи?

– Взагалі, пробував. Навчатися не любив. Мабуть, навчання мені набридло ще з дитинства. Моя бабуся була вчителькою і з самого малечку мене муштрувала знаннями. У школу йшов, то вже знав усе, що можна. Класу до четвертого був відмінником. Потім мені набридли ті студії. Потроху почав усе рідше до школи доходити, хоча з дому виходив регулярно і вчасно (сміється).

– А після школи куди пішли?

– Пішов навчатися від Корюківської фабрики на водія-електрика. Там провчився рік і щось пішло не так – не склалося з навчанням. Пробував ходити у вечірню школу, але на неї не вистачало часу. Отак і відучився. Багато де починав, але ніде не закінчив.

– Ну зараз ви знаний майстер з ремонту і пошиттю взуття. Як ви прийшли до цього?

– Ремонтувати взуття я почав ще в Корюківці.

– Хто вас навчив?

– Друг, Олександр Фещенко, який теж цим займався. Він переїхав з Білої Церкви, одружився на моїй троюрідній сестрі і вони переїхали в Корюківку. У нього я і вчився ремонтувати взуття.

– Вам подобалося?

– Так, подобалося. Ми разом із ним пошили мені весільні туфлі в Корюківці. Я ще і в Мені їх носив. А потім, коли ми переїхали в Мену, потроху ремонтував взуття. На «фільтровому» працював до 2005 чи 2006 року. Мені і там здавали взуття на ремонт і додому приносили. Далі стало питання про початок власної справи. Я вагався, адже в мене робота була. Але на роботі мене «підштовхнули» обставини, я написав заяву, цього ніхто не очікував. На базарі я відкрив майстерню і з того часу став офіційним підприємцем.

– Це точно та справа, якою хотіли б займатися?

– Думки виникали різні. Щось не подобалося, щось навпаки. Якщо взяти період початку війни, то бувало так, що рідше з’являвся на роботі. Навіть записка висіла: замовлення не приймаються. Мені більше подобається волонтерити, комусь допомагати, ось це більше до душі. А на роботі треба заробити грошей на хліб і на орендну плату.

– Ви почали волонтерити до повномасштабного вторгнення. З чого все почалося? Відкриття магазина «ДякуЮ» стало початком? (від редакції – у лютому 2022 року у Мені планували відкрити соціальний магазин “ДякуЮ” – https://tinyurl.com/3jbuv33d )

– По суті – так. Хоча я почав трохи раніше, але офіційно оформився у 2020-му чи 2021 році. Офіційно оформив громадську організацію. До цього у нас довго вовтузилося питання з приміщенням. Його міськрада тривалий час обіцяла, але приміщення не було. Пам’ятаю, якраз уже зимою, у грудні, ми запрацювали. Там зі своїми дівчатами зробили ремонт, завезли перші речі і почалася війна.

– Пам’ятаєте цей день? Хто вам повідомив про це?

– Діти повідомили. Вони навчалися в Чернігові. Вранці подзвонили і сказали, що почалася війна.

– Якою була ваша перша реакція? Перші думки?

– Перша думка була: треба їхати забирати дітей з Чернігова. Одразу після їхнього дзвінка швиденько одягнувся, поїхав на заправку, десь близько шостої ранку, заправився і поїхав забирати. Щойно ми приїхали додому і десь годин через дві сказали, що міст підірвали. Як почалася війна, виникло питання, що робити – їхати чи ні? Але врешті-решт вирішили залишитися. Спочатку там, на «фільтровому» відкрили магазин «Дякую» у перші дні війни. Але там було далеко.

Я підійшов до Оксани Шаповаленко, директорки базару, і кажу, чи немає порожнього приміщення? Вона виділила кімнату. Ми швидко з підручних засобів зробили полички, обладнали магазин і все перевезли. Вже в березні тут приймали переселенців. А коли змогли їздити в Чернігів, стало трохи легше, почали засоби гігієни возити і підгузки, тобто те, що необхідно. Можливо, пам’ятаєте, якраз людей сюди через Десну переправляли і в них зовсім нічого не було – у що вдягнулися, у тому й поїхали. Так само і продукти ми привозили, які могли привезти.

– Якщо порівняти тоді й тепер: чи важко знайти волонтерів, які допомагають таким незахищеним категоріям населення? Зараз зменшився потік благодійників?

– Дивлячись у чому. Якщо, до прикладу брати одяг, то я не сказав би, що зменшився. Але що стосується продуктів і засобів гігієни, то благодійників стало менше. Трохи важкувато з доставкою. Якщо благодійники готові з-за кордону відправити посилку до Львова, то щоб її звідти забрати, треба багато грошей. Так само зараз у дефіциті і підгузки для дорослих. Спочатку їх було дуже багато, а зараз – навпаки. Якщо вони і приходять на волонтерські пункти, то їх намагаються відправити на госпіталі. Там вони потрібніші.

– Ви допомагаєте людям лише в Менській громаді чи по всьому району?

– По району теж. В Сосницю возили, адже вона теж своя. Ліжка возили переселенцям, і меблі, і в саму Сосницю, і за її межі. Учора доставили у Волосківці ліжка і одяг. По можливості всім допомагаємо.

– Потік переселенців, людей, які потребують допомоги зменшився? Люди зараз так само активно до нас переїжджають, чи їх менше?

– Люди є, але їх трохи менше. Зараз переважно їдуть переселенці з наших прикордонних територій: з Семенівки, Новгород-Сіверського. У нас більше зупиняються люди літнього віку, бо молодь їде далі. Зараз часто приїздять ті, кого вивозять примусово.

– Ви допомагаєте речами, а житло не шукаєте переселенцям?

– Бувало, що й житло шукали, але зараз з цим складніше, адже всі вільні помешкання зайняті. Останнім часом селимо людей через знайомих і родичів у села громади, адже в Мені із цим дуже складно. Я це знаю, бо є членом ради ВПО.

– Чи корисна рада ВПО для переселенців?

– Звичайно. Вона повинна бути. Якщо є у переселенців якісь потреби, то в базі ради можна офіційно щось знайти. У цю раду входять і самі ВПО. Останнього разу, коли приїжджала «Рокада» (від редакції – благодійний фонд), то вони збирали переселенців, щоб спитати: чи хочуть вони відвідувати безкоштовні екскурсії до Чернігова. Там у них культурна програма. Але у нас переселенці здебільшого хочуть, щоб їм давали продукти, або ще щось. Задля цього вони готові кудись йти і їхати, а коли нічого не отримують, тою… В принципі, як і всім іншим людям.

– Хто ще в вашій команді?

– У магазині мені допомагають дівчата, що працюють на базарі. Вони допомагають речі прийняти, розкласти. А що стосується доставки, то я сам їжджу до Чернігова. Там знайомі. Кілька разів ми ліжка в лікарню привозили, засоби реабілітації теж нам передавали. Зараз іде багато засобів реабілітації: і в лікарню привозили, і додому привозили, і сюди приходять.

– Організації, які хочуть допомогти самі на вас виходять? Чи ви шукаєте?

– Деякі виходять, а інколи доводиться їздити, шукати і просити самому.

– Хто допомагає вашій команді?

– То одні допомагають, то інші. Наприклад, коли треба машина, адже перевозимо багато, то Валерій Ювженко мені неодноразово допомагав. Він давав мікроавтобус і я привозив необхідне, в тому числі і для лікарні. Якщо знадобиться причеп, то Олександр Босенко допомагає. Ми один одному допомагаємо. Так само, якщо треба відправити посилки, сітки, ми співпрацюємо з «Волонтерами Менщини». Або ж вони нам у чомусь допомагають – ніхто не відмовляє.

– Чи співпрацюєте з міськрадою?

– Ні. У нас з ними з самого початку немає взаємодії. Вони якось знаходяться збоку.

– Ви не звертаєтесь? Чи звертаєтесь, але вам відмовляють?

– Спочатку, коли все почалося, я звертався, але в них не було можливості допомогти. Все почалося з проблеми з пальним. Треба було і те, і те перевозити. Ходив до них, казав для громади, просив продати талон, але мені відповіли, що їм самим не вистачає. Я після цього більше і не звертався.

– Скільки часу впродовж тижня ви виділяєте на громадську, волонтерську діяльність? Як часто буваєте вдома? Ночувати приїжджаєте?

– Ночувати приїжджаю (сміється).

– А так – кожен день кудись їздите?

– Буває по-різному. Все залежить від того, коли треба. Зазвичай, десь один-два рази на тиждень тримаю курс на Чернігів, аби щось привезти. А по місцю трапляється по-всякому: то забрати-відправити посилку, то туди поїхати, то туди. У магазині мені допомагають дівчата – Олена і Валентини, продавчині хліба, які значно полегшують мою роботу. Коли треба, вони відкриють і все зроблять.

– Магазин працює щодня?

– Ні. Тяжко кожен день. Дуже багато розкладати-викладати. Дуже багато чого люди приносять, а іноді дивишся і не хочеш людину образити, бо таке принесуть, що жах – і брудне, і рване.

– Ви самі все перебираєте?

– Так.

– Що потім робите з брудними, рваними речами? На смітник?

– Інколи буває, що просять на ганчірки. Буває, що відкладаємо на плетіння килимків для військових, розплітаємо речі на нитки, з яких потім волонтерки плетуть шкарпетки військовим. Але є і таке, що викидаємо. Якщо речі не можна врятувати – у смітник.

– До магазину приходять тільки ВПО, чи й місцеві, корінні мешканці?

– Останнім часом нам стільки одягу носять. Пенсіонерів багато приходить. Бувають і ті, кого ми вже не пускаємо.

– Чому?

– Бо приходять набирати речі мало не щодня. Як на роботу ходять.

– А куди потім ці речі дівають? Торгують?

– Поміченими за цією справою не були, але куди дівають – хтозна.

– Чи вистачає у вас часу і сил займатися громадською діяльністю і сім’єю? Сім’я велика. Чи не ставила дружина вам ультиматум: сиди вдома, скільки можна?

– Не знаю, як так виходить, що коли ти допомагаєш, то і тобі Бог допомагає. Щось приходить, десь інші допоможуть. Дружина підтримує, допомагає і в магазині по можливості теж підміняє. Зараз їй трохи легше, в неї закінчилася декретна відпустка.

– Скільки зараз дітей таких, хто з вами, яким потрібен догляд?

– Нашій найменшій три роки. А так у нас шість школярів і один студент. Двоє старших уже відучилися.

– Старші діти беруть участь у ваших заходах?

– Вони зараз уже працюють, але допомагали все це налагодити, коли війна почалась. По можливості і менші стараються допомагати. У них школа, музична школа, вільного часу обмаль.

– Коли маєте вільний час, як перезавантажуєтеся? Чи є улюблена справа, хобі?

– Люблю щось військовим шити, щоб ніхто не заважав. Кілька днів тому треба було партію чохлів пошити на старлінк. Знаєте, зміну роботи я вважаю відпочинком. Ноші шили. А щоб перезавантажитися кажу дружині: збирайся поїдемо в Корюківку, чи в Чернігів. Поспілкуємося, піци поїмо удвох. Просто поїхати, змінити обстановку. І неважливо куди, головне – вдвох. Буває, що сам їжджу, але завжди намагаємося вдвох.

– Часто таке буває?

– По-різному. Раз на тиждень в Чернігів удвох їздимо. У вівторок чи в середу були в Корюківці.

– Чи залишився у вас хтось у Корюківці?

– Там сестра моя живе, але в неї часто не буваю – більше у справах. Щось привезти, щось забрати, якісь інші питання вирішити.

– Ви щороку в номінаціях «Вибору року». Або у волонтерах, або як громадський діяч. Цього разу ви знали про номінацію, чи вона стала для вас несподіванкою? Хто вам сказав?

– Я сам прочитав. Хоча дуже не хотів цього, жодного разу не репостив, і взагалі робив вигляд, що нічого не бачу. Відверто скажу, хотів, щоб обрали Вікторію Неруш, так би мовити, поступитися місцем жінці.

– Чи стала несподіванкою ваша перемога? Самі дізналися про неї, чи хтось повідомив?

– Усі дивилися, слідкували за кількістю голосів, доповідали. Я побачив, що мене подали і просив, щоб зняли мою кандидатуру, але не зняли.

– Коли буде перемога, яка мрія буде для вас найбажанішою?

– Мрію, щоб швидше була перемога і все це жахіття скінчилося. А так, навіть не знаю. Мрія – це досягнення мети, яку ти ставиш перед собою. Одного досягнув, інше запланував і так далі. По колу.

– Ви досягаєте всього, що плануєте?

– Переважно так. Виходить десь не одразу, десь не дуже все гладко, але досягаю. Варіантів багато, на чомусь одному не можу спинитися. Єдине, що не вистачає на все часу. Багато є такого, що хотілося б зробити, але бракує часу. Дивлюся, скільки зараз існує різноманітних можливостей і не розумію тих, хто каже, що їх немає. Аби мене було троє і відповідно три пари рук, то все одно не встиг би зробити все, що хочу.

Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»