Мій дід звався Порфирієм Явтуховичем. Мій батько завжди звався Володимиром Порфирійовичем. Однак якось він зателефонував і сказав, що з нього знімають чорнобильську пільгу, бо написання його «по-батькові» у відповідному посвідченні не співпадає з написаним у паспорті. Зрозуміло, що він порівняв два документи і насправді виявилось, що в паспорті написано не Порфирійович, а…Профирович. Двадцять з гаком років ніхто цього не помічав, а тут…
Зрештою, цей казус ми виправили. Але саме тоді я зрозумів, що є у нас проблеми із оформленням документів та фіксацією в них особистих даних. Зокрема імен та прізвищ.
Відкрийте свій паспорт – Дениси, Наталі, Христини, Олени, Микити і Данили. Як в ньому ваше ім’я паспортистка Світлана Василівна написала? Дєніс? Наталья (подякуйте пані Світлані, що без апосторофа, бо є прецеденти)? Крістіна, Альона, Нікіта, Даніла…Так у вас записано? І ви завжди виправляєте людей і ображаєтесь, коли вас називають не так, як написано в паспорті? Звичайно, ображаєтесь. Я вас розумію. Можете ображатися на Світлану Василівну. Але більше – на власних батьків. Це ж вони Василівні 16 років тому «піказували»: «Свєта, та не пиши Микита. Це якось по-сільському. Напиши краще Нікіта. Зараз це модне ім’я». Саме так і було? Ну, тепер і маєте…
Давайте покладемо руку на серце і чесно скажемо, що багато працівників наших, по-народному, «паспортних столів» українську мову студіювали не занадто вишкільно. І це цілком логічно. Бо не всі мріяли про лінгвістику або журналістику. Але одного разу, за збігом обставин, довелося з цим зіткнутися.
Є книжка, яка має бути у кожному паспортному столі. Називається вона «Український правопис». А в ній є розділ – ІV ПРАВОПИС ВЛАСНИХ НАЗВ. В цьому розділі є § 144 про передавання російських і білоруських імен українськими відповідниками. Світила української філології, академіки та професори, які на це життя поклали, в один голос твердять, що форми імен у російській транскрипції суперечать фонологічним засадам української мови і стимулюють ерозію її фонетичної системи. Професор Пономарів про це писав так: «Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок “Сєргєй”, “Владімір”, “Алєксандр”, “Маріна” так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників. Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе».
Я особисто ні на мить не сумніваюсь в експертності українських мовознавців. Якщо ви не дуже їм довіряєте, то зверніться до класиків. Хоча б до Тараса Григоровича. Він Єкатєріну називав Катериною, а Ніколая – Миколою. І не інакше.
Безумовно, ми живемо у вільній демократичній країні. І батьки можуть називати своїх дітей як їм заманеться. Бажано лише записувати правильно, за українським правописом. Бо ви ж знаєте, що мова – це важливо. І не називайте дітей аж занадто екзотично. Бо не вам з цим ім’ям потім жити…
Ні до чого не закликаю. Висловив свої думки. Сподіваюсь почути ваші.
Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»
P.S. Тут мені колеги підказали. А якщо батьки були фанатами Крістіни Агілери і захотіли назвати доньку на її честь? Ох…Що тут сказати. Будьте послідовними і дайте доньці подвійне ім’я – Крістіна-Агілера … Крістіна-Агілера Кулібабенко.