Нещодавно ми розповідали історію сліпого й глухого собаки Арчі, якого знайшли у Мені, прихистили та забрали до нового дому в Житомирі – go.mmedia.com.ua/sMu72F.
З редакцією “Менщини” зв’язався Евгений Грищенко, який розповів історію цього собаки.
Текст звернення публікуємо без змін: “Доброго дня всім, хто не залишився байдужим до долі собаки, фотографії якого останніми днями з’явилися в соціальних мережах та на сторінках місцевих інформаційних ресурсів.
Його справжнє ім’я — Дік. І для когось він, можливо, просто старий, сліпий та глухий пес, якого випадково побачили на вулиці. А для нашої родини він багато років був другом, частиною дому і тією живою істотою, яка щодня чекала своїх господарів.
Дік завжди був надзвичайно розумним і добрим собакою. У нього були свої звички, які сьогодні згадуються особливо тепло. Коли він хотів їсти або просив добавки, то брав зубами свою миску і приходив із нею до нас. Стояв і терпляче чекав, поки хтось зрозуміє цей нехитрий собачий натяк. Він умів радіти простим речам — знайомому голосу, дотику руки, їжі, сонцю, можливості пройтися подвір’ям.
Жив Дік у моїх батьків. Вони його годували, доглядали за ним, лікували й були поруч із ним усі ці роки. Ще до початку активної фази війни Дік серйозно захворів і почав втрачати зір. Ми намагалися зробити все можливе: зверталися до різних ветеринарних лікарів, возили його не лише у своєму місті, а й до Чернігова та Києва, проходили обстеження, лікування, купували ліки. На жаль, це не допомогло. Лікарі припускали, що захворювання має спадковий характер і зупинити його практично неможливо.
Спочатку Дік осліп на одне око. Потім перестав бачити й другим. Згодом він утратив ще й слух. Для нас було важко спостерігати, як колись жвавий і допитливий собака поступово втрачає можливість бачити та чути навколишній світ. Але навіть тоді він не перестав бути Діком. Він навчився жити по-іншому — орієнтувався за запахами, пам’ятав своє подвір’я, знаходив миску, відчував людей поруч. Коли його гладили, він заспокоювався. Він продовжував жити своїм маленьким собачим життям і, наскільки це було можливо, насолоджувався ним.
Мої батьки, слава Богу, живі. Але вони люди похилого віку і через стан здоров’я близько десяти років практично не виходять з дому. Їм допомагають соціальні працівники. Саме тому Дік більшу частину часу жив поруч із ними на подвір’ї, яке знав усе своє життя.
Попри вік, сліпоту й глухоту, характер у нього залишався колишнім — цікавим до всього навколо. Іноді він примудрявся відв’язатися або вийти з подвір’я й вирушав у свої невеликі «подорожі» сусідськими городами. Для нас це не було чимось незвичним. Раніше такі прогулянки тривали недовго: Дік далеко не заходив, повертався сам або хтось із сусідів чи соціальних працівників приводив його додому.
Мабуть, саме так усе сталося й цього разу. Дік знову пішов у свою маленьку мандрівку. Тільки цього разу через вік, повну втрату зору та слуху він уже не зміг знайти дорогу назад.
Перечитуючи коментарі під оголошенням, я побачив згадки людей про те, що, коли собаку знайшли, на ньому був ошийник із карабіном. Здавалося б, це маленька деталь. Але вона багато про що говорить. Карабін на ошийнику якраз і міг свідчити про те, що Дік відв’язався та пішов сам.
Проте значно простіше виявилося одразу уявити іншу картину. У коментарях з’явилося багато слів про «нелюдей», які начебто викинули старого, сліпого та глухого собаку помирати. Людей називали садистами, безсердечними господарями, писали про жорстоке поводження.
Я розумію, чому виникли такі емоції. Побачити самотнього старого собаку, який нічого не бачить і майже нічого не чує, справді важко. Перша думка може бути найгіршою. Особливо у тих людей, які щиро люблять тварин. Але за однією фотографією неможливо побачити все життя.
На ній не видно поїздок до ветеринарних клінік. Не видно років лікування. Не видно моїх стареньких батьків, які щодня ставили йому їжу та воду. Не видно рук, які його гладили, коли він уже не міг побачити людину перед собою. Не видно сусідів і соціальних працівників, які раніше повертали нашого мандрівника додому.
І найголовніше — на фотографії неможливо побачити, що десь у будинку двоє старих людей чекали свого собаку і не знали, куди він подівся.
Шукати його самостійно вони фізично не могли. Користуватися соціальними мережами та шукати оголошення в Інтернеті вони не вміють. Через життєві обставини я сам буваю в батьків не так часто, як хотілося б. Про те, що знайдений волонтерами пес — це наш Дік, я дізнався лише сьогодні, випадково побачивши його фотографію на сайті «Чернігівського часу».
На той момент наш старий мандрівник уже опинився за сотні кілометрів від свого дому.
Не знаю, якою була його дорога. Не знаю, скільки часу він блукав, хто давав йому воду чи їжу, біля чиїх воріт він спав і скільки людей пройшли повз. Для сліпого і глухого старого собаки навіть кілька незнайомих метрів — це цілий невідомий світ.
Тому насамперед хочу сказати щире дякую волонтерам і всім небайдужим людям, які не пройшли повз Діка. Тим, хто нагодував його, дав води, прихистив, відвіз у безпечне місце, зробив фотографії та розмістив оголошення. Саме завдяки вам я сьогодні знаю найголовніше — він не загинув десь на дорозі сам і без допомоги.
Щодо негативних коментарів про «нелюдей, які викинули старого хворого собаку», — я ні на кого не ображаюся. Мабуть, кожна людина оцінювала побачене через власний досвід і власне ставлення до тварин. І якщо ці слова були написані через співчуття до Діка, нехай навіть надто різко, значить, людям усе-таки було не байдуже.
Просто ця історія вкотре нагадує одну просту річ: ми дуже часто бачимо лише маленький фрагмент чужої історії, але вже готові винести вирок усім її учасникам. У житті далеко не все ділиться лише на чорне і біле. За фотографією, одним реченням чи випадково побаченою ситуацією інколи стоять роки обставин, про які стороння людина нічого не знає.
Тому, перш ніж назвати когось нелюдом, садистом чи безсердечним господарем, можливо, варто хоча б на хвилину припустити, що історія може виявитися зовсім іншою.
А сьогодні для мене найважливіше інше.
Мій старий друг живий.
Після всього, що з ним сталося, після своєї неймовірної мандрівки сліпий і глухий старий пес усе-таки зустрів людей, які простягнули йому руку допомоги.
Я не знаю, чи пам’ятає він сьогодні своє подвір’я. Не знаю, чи шукає за запахом знайому хвіртку, свою миску або руки людей, біля яких прожив стільки років. Можливо, у його віці для нього зараз найважливіше просто відчувати тепло, їжу, спокій і людину поруч.
Тому якщо Дік уже знайшов новий дім і людей, які готові доглядати за ним до кінця його собачого життя, я хочу попросити їх лише про одне.
Будь ласка, не ображайте його. Бережіть цього старого. І, якщо можете, називайте його справжнім ім’ям — Дік. Бо він уже втратив зір. Втратив слух. Загубив дорогу додому. Але нехай хоча б його ім’я залишиться з ним. Дік”.
“Місцеві медіа”