Цю родину в Мені знають майже всі. Кожна концертна програма в районному Будинку культури обов’язково включатиме виступи чи самих Дробишів, чи їх вихованців. “Менщина” вирішила більше дізнатися про цю артистичну сім’ю і розповісти про неї вам, шановні читачі.
Спіткнувся – побачив – одружився
- Познайомились ми 12 років тому на менській дискотеці, – розповідає Альона, – Юра спіткнувся через мою ногу і таким чином звернув на мене увагу. Ми раніше трішки знали одне одного, через те, що батьки наші працювали на “фільтровому”, але про серйозні відносини ніхто тоді не думав.
-
Я в той час служив у армії по контракту, – пригадує Юрій, – грав у оркестрі на трубі. Коли побачив Альону, зрозумів, що це особлива дівчина, яка призначена Богом саме для мене. Почали зустрічатися, через рік ми вже жили разом, а ще через чотири – одружилися. Заради неї я готовий на все.
Після весілля – в інститути
- Одразу після весілля ми обоє вступили до педагогічних інститутів на заочну форму навчання, – каже Альона, – я в Чернігів, Юра – в Ніжин. Перед цим я вже мала освіту – закінчила Харківське училище культури, про яке мріяла з дитинства, коли займалася у дитячій музично-театральній студії “Експромт”, яку очолювала Наташа Чичкан.
-
Я до того часу також закінчив училище, – додає Юра, – чернігівське музичне. Вступити до нього мене підштовхнули викладачі Менської музичної школи – Анатолій Попович та Віталій Москальський. Вони повірили в мій потенціал, як професійного музиканта, за що я їм дуже вдячний.
Бути всюди разом – це від батьків
- Ми скрізь разом – і вдома, і на роботі, і на виступах. Раніше працювали разом у Будинку культури, тепер – у музичній школі. Вдома також все разом робимо: і готуємо, і будуємо. Розуміємо одне одного без слів, достатньо просто піймати погляд. Деякі кажуть, що так не можна, що такі сім’ї довго не існують, але ми впевнені, що це не так. Бути завжди разом – це просто супер!
-
Це, мабуть, передалося мені від батьків, – міркує Альона, – адже і батьки працювали на одній роботі, і дідусь з бабусею. Взагалі, щось містичне в мені є, бо і народилася я якраз на річницю весілля своїх батьків – 11 серпня.
-
Дуже радий, що в мене така дружина, якби була “бухгалтерша”, то давно вигнав би, – жартує Юра. – Вдома з Альоною обговорюємо спільні проблеми по роботі, плануємо майбутні виступи. Вона допомагає мені у роботі з барабанщицями, бо іноді виникають такі питання, де потрібна порада дорослої жінки.
Вдома можемо разом і заспівати, і затанцювати. Друзі кажуть, що у нас “співоча хата”: творча атмосфера, завжди лунає музика. Нашою сімейною піснею раніше була “Гуцулка Ксеня”, а зараз “Дружба” – “мы так близки, что слов не надо…”
Вкладаємо душу в кожну дитину
- Для кожної дитини шукаємо індивідуальний підхід, репертуар та навантаження. Дитячий талант треба ростити так, щоб його не зламати, щоб від самого процесу дитина була у захваті. А результати будуть неодмінно, куди їм діватися, – усміхається Альона. – У мене всі діти академконцерт у музичній школі здали на 12 балів. Одна дівчинка дуже боялася виступів на сцені, було таке, що навіть тікала. Зараз вона гарна вокалістка.
З дітьми їздимо виступати в Ніжин, Короп, Качанівку, Іржавець, Корюківку – всюди займаємо призові місця, найчастіше друге. Головна мета кожного виступу – виховати в дітях високе почуття власної гідності, допомогти обрати правильний шлях по життю, вберегти від негативного впливу вулиці.
Дітей, після виступів, возимо до себе додому – відсвяткувати разом з батьками, через те, що в Мені нема нормального кафе. З батьками дружимо, маємо дуже близькі відносини, тримаємося всі разом.
Зі сльозами на очах просимо знижку
- Хотілося б відкрити велику школу мистецтв, яка могла б вмістити в себе більше дітей, ніж зараз вміщує в себе музична школа. Щоб фінансування було не болючою темою, яку вирішують батьки, а щоб його вистачало і на інструменти, і на апаратуру, і на костюми з декораціями. Зараз воюємо за кожну копійку, при купівлі необхідного просимо знижки – це доводить до сліз, – надірвався голос у Альони.
Одного разу старенький автобус серед поля обломився з дітьми, декораціями, ще й з надутими кульками. Поки ловили попутній транспорт діти сиділи в автобусі й співали. Ледь встигли тоді дібратися на виступ.
Але все рівно, цю роботу не змінимо ні на яку – до дітей дуже звикли, живемо з ними одним життям. Діти приїжджають займатися і з Феськівки, і з Волосківців, приїжджали навіть по снігу.
У Мені не так, як усюди
- Мена зараз рухається у напрямку цирку та танців. Вокал дуже тяжко розвивається, основною причиною є відсутність гарної апаратури. Для своїх занять ми були вимушені купувати деяку апаратуру за власні кошти, – додає Юрій. – Фольклор приходить у занепад через те, що бабусі співають самі, а молодих не вчать.
Жителі Мени більше люблять попсову естраду, а не живу народну пісню, яка народилася на нашій землі і відображає нашу самобутню культуру. У всьому ж світі навпаки – саме фольклор цінується дуже високо.
У Коропі наших дітей пригостили печивом та чаєм. Одна з мам, яка до такого не звикла, знітилася. На що її донька сказала: “Мамо, звикай до сервісу, ми ж тепер “звьозди”