Він — військовий. 27 лютого 2025 року в Курській області отримав важке поранення і втратив кінцівку. Ми говоримо з Сергієм про війну, передову, про його відновлення та нинішнє життя, а також про те, що насправді тримає людину.
Про поранення і службу
— Сергію, дякую, що погодився на розмову. Ти вже завершив реабілітацію?
— Наразі ще не завершив, якраз в процесі. Зараз такий момент настав: спишуть — не спишуть. Я ще числюсь військовим, просто постійно у відпустках через лікування. Думаю, ще місяць-два — і все буде зрозуміло.
— Ти сам мобілізувався?
— Сам. У 2022 році. Не чекав повістки. Як побачив російські танки в Мені так одразу й вирішив, що маю бути там
— Куди одразу потрапив?
— Та всюди потроху був (усміхається). Донецька, Луганська, Харківщина… Потім Курщина. Там і отримав поранення.
— Це був бій?
— Ні. То був російський дрон. Війна зараз дуже змінилася. Якщо хтось думає, що все на передку відбувається лише в окопах, той помиляється. Зараз дуже багато чого вирішується в небі. Технології воюють. Ми їхали міняти хлопців на позиції. Навіть не доїхали. Нас наздогнав, як я думаю, російський FPV-дрон. Все відбувалося блискавично. Вискочили з машини — і я розумію, що вже немає ноги.
— Ти одразу це усвідомив?
— Як у тумані все було. Шок. Це навіть важко описати.
— Хлопці допомогли?
— Звісно. Якби не побратими, то… Витягнули, надали першу допомогу, евакуювали швидко. Добре, що не розгубилися. Дуже оперативно доставили мене в Суми. Я дуже вдячний всім. Якби не хлопці — не факт, що зараз би говорили.
Про лікарні та реабілітацію
— Ти сказав, в Суми відправили?
— Спочатку стабілізували ближче до фронту. Наші медики. А потім — Суми. Там вже лікар сказав: «Потрібна ампутація. Іншого виходу немає». Я відповів: «Треба — значить треба».
— Страшно було?
— На той момент — ні. Не до того було. А вже потім… звісно, важко.
— Довго був у лікарнях?
— Ні. Поранення — 27 лютого, а вже 3 березня я був у Чернігові. Потім — реабілітація.
— Як оцінюєш лікування?
— Нормально все було. На рівні. І ставлення, і умови. Безкоштовно. У моєму випадку — без нарікань. Я вважаю, що лікарі зробили все можливе, щоб поставити мене на ноги. Якщо в моїй ситуації так можна говорити (усміхається).
Про життя з протезом
— Як ти сприйняв себе після ампутації?
— Став, подивився… і що тут скажеш. Але думаю так: добре, що живий і можу ходити. Комусь ще гірше.
— Важко фізично?
— Є нюанси. Довго не походиш — натирає, тисне. Протеза вистачає на 3–4 години активного руху. Потім з кровообігом можуть виникати проблеми. Але я не скаржусь.
— Кажуть, потрібно кілька років, щоб звикнути?
— Так. Десь до трьох років. І фантомні болі бувають. Нічого. Лікарі кажуть, все буде добре.
— Бігати можеш?
— Ні. І вже не побіжу. Але ходити — можу. І це — головне.
Про психологію і підтримку
— За допомогою до психологів звертався?
— Та ні. Не люблю, коли в голову мені «лізуть» (сміється).
— Не вважаєш, що це потрібно?
— Мені — ні. З ментальним здоров’ям у мене все гаразд. Може, комусь це допомагає…
— Було відчуття, що змінився після війни?
— Є таке. Починаєш більше цінувати життя. На деякі речі дивишся якось інакше, ніж до війни.
— Є страхи? Вразливість?
— Та ні. Я не боюся показатися справжнім. Який є — такий є.
Про родину
— Як мама сприйняла поранення?
— Важко. Плакала довго. Я її заспокоював: «Я живий, буду ходити — все нормально». Все одно очі були мокрі від сліз.
— Що найважливіше для рідних у такій ситуації?
— Терпіння, розуміння і підтримка.
— Треба жаліти?
— Не люблю, коли жаліють. Жалість — складне для мене почуття. Викликає внутрішній дисонанс. Може комусь насправді жалість і потрібна, але точно не мені. Краще нехай до мене ставляться, як до звичайної людини.
Про цивільне життя
— Важко повернутися до цивільного життя?
— Ні. Все знайоме. Просто трохи інакше дивишся на речі.
— Як оцінюєш доступність у місті для людей з особливими потребами?
— Нормально. У лікарню, у ЦНАП — заходжу без проблем.
— Місцева влада допомагала?
— Одноразову допомогу отримав. 10 тисяч гривень. Знайомий підказав. Я про це не знав. І все. Ніхто особливо не питає, що треба.
— Хотів би більшої підтримки?
— Не знаю. Мені вистачає. На життя є — і добре.
— Труднощі з виплатами у тебе були?
— Були. Вже немає. Якщо чесно, з виплатами у багатьох є проблеми, хлопці мовчать, дехто взагалі нічого не може добитися.
— І як ти цю проблему розв’язав?
— Дуже просто — найняв адвоката. Це коштує грошей, але воно того варте — зараз усе платиться в повному обсязі й без затримок. Військовим без юридичної допомоги зараз важко. Я всім хлопцям раджу звертатися до фахівців. Сил і здоров’я витрачатимуть у рази менше.
Про людей і війну
— Як ставишся до думки, що під час війни не час для свят, концертів?
— Двояко. З одного боку — війна. З іншого — життя ж триває. Дітям треба радість, якісь позитивні емоції. Людям, які тут живуть, також потрібно час від часу перевантажувати мізки. Але, думаю, в усьому має бути норма.
— Чи складно буде адаптувати військових після війни?
— Важке питання. Але моя відповідь однозначна: складно. Підтримка буде дуже потрібна. Бо це важко — повернутись у звичайне життя після побаченого і пережитого там, на передовій. Хочу тут зазначити, що складно буде не лише тим, хто повернеться, а й тим, хто живе відносно мирним життям. Буде важко всьому суспільству. Воно має навчитись підтримувати.
Про звички і вибір
— Багато хто після фронту йде в шкідливі звички. З тобою таке траплялося?
— Та всяке було. Але треба себе тримати. Є інші радощі в житті.
— Що допомагає?
— Приклади інших. Знаю хлопця без рук. Каже: «Я що, буду під забором лежати? Ніколи!» І це мотивує. Це дає сили.
Про майбутнє
— Чим займався до війни?
— Раніше працював на будівництві — клав блоки, печі.
— Зможеш повернутися до колишньої професії?
— Ні. Багато чого з того вже не зможу фізично зробити. Тепер така робота не підходить. Треба думати про щось інше, можливо, більш «сидяче».
— Ким бачиш себе далі?
— Не знаю. Я простий робітник. Але щось обов’язково придумаю.
— Є плани?
— Хочу отримати водійські права. Потрібна спеціальна автошкола. Але ні в Мені, ні в Чернігові такої поки немає. Треба їхати в інші міста.
— Про що мрієш?
— Щоб закінчилась війна. Це – головне.
— І все?
— Ну а що ще треба? Продовжувати жити. І бажано – жити добре (усміхається).
— Ти шкодуєш про щось?
— А який сенс в тому? Це щось змінить? Треба прийняти і жити далі.
— Якби можна було повернути час — пішов би знову на фронт?
— Так. Навіть не думав би щось змінити. Мені за себе не соромно.
— Дякую тобі за розмову.
— Та нема за що.
Цей матеріал підтримано Освітнім домом прав людини – Чернігів в межах проєкту «Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час» за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією автора/авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини — Чернігів.
