Православний із Мени, який заповнив світлом собори Польщі, а комуністи стерли його імʼя: історія Адама Сталоні-Добжанського

Триста сорок чотири вітражні композиції в тридцяти семи храмах. Понад тисяча квадратних метрів кольорового скла, крізь яке сонце щодня проходить і падає на підлоги костелів і соборів від Ниси до Гайнувки. Тридцять дві поліхромії стін. Десятки мозаїк. Адам Сталоні-Добжанський народився в Мені 19 жовтня 1904 року – в сімʼї польського шляхтича і української старообрядниці. Помер у Кракові 22 березня 1985 року – за робочим столом, над ескізами для собору в Гайнувці, не завершивши останній проєкт. Між цими двома датами – вісімдесят років, у які вмістилися три революції, еміграція, півстоліття роботи зі склом і фарбою, дружба з майбутнім папою римським і систематичне витирання імені з польської культури руками тих, хто цю культуру мав оберігати. За життя у нього не було жодної персональної виставки. Жодної. Першу влаштували в Парижі через три роки після смерті.

Художник-монументаліст, вітражист, автор поліхромій і мозаїк. Єдиний у Польщі завідувач кафедри літерництва при Академії мистецтв – керував нею тридцять два роки. Учитель Єжи Новосельського, одного з найвідоміших польських іконописців двадцятого століття. Оформив книгу Кароля Войтили – майбутнього папи Іоана Павла II. Дослідниця Анна Семєнєц у 2017 році назвала його wielki nieobecny – «великий відсутній» польського мистецтва.

Церква в Мені – місто, де народився Адам Сталоні-Добжанський у 1904 році. Wikimedia Commons, CC BY-SA

Польський шляхтич і українська старообрядниця: родина між двома світами

Батько Адама – Фелікс Сталоні-Добжанський (1865–1928). Рід належав до давньої польської шляхти, герб Сас – один із найстаріших родових гербів Речі Посполитої, що веде початок від волоських і руських бояр. Фелікса заслали з Польщі до Петербурга за патріотичну діяльність – у Російській імперії це було звичною практикою поводження з польськими активістами після повстань. З Петербурга Фелікс потрапив до Чернігівської губернії, де працював слідчим суддею. Тут він і залишився.

Мати – Анна з роду Коваленко (1880–1941), українка, старообрядниця. Дід по матері – Корній Коваленко. Шлюб між польським католиком-шляхтичем і українською старообрядницею на початку двадцятого століття – складна міжконфесійна ситуація. Кожна зі сторін мусила поступатися.

Адама охрестили в православній церкві. Усе життя він вважав себе православним – і працював потім у візантійській і латинській традиціях одночасно. Назвали хлопця на честь Адама Міцкевича – головного поета польського романтизму. Так у одному імені зійшлися православне хрещення і польська культурна ідентичність.

У родині було троє дітей. Сестра Алевтина (1906–1978) народилася вже не в Мені – того року родина переїхала до Черикова в Білорусі. Алевтина стала славісткою. Брат Северин (1908–1985) народився теж у Черикові. Став юристом.

На Менщині Адам провів лише перші два роки життя. Але саме це місто залишилось у його документах як місце народження. І саме тут, у православній церкві, визначився конфесійний вибір, який потім проявився в сотнях його робіт.

У 1917 році, коли Російську імперію розхитала революція, родина повернулася в Україну – до Прилук під Полтавою. Тринадцятирічний Адам побачив і революцію, і громадянську війну, і зміну влад. Прилуки за чотири роки встигли побувати під різними прапорами.

Від Прилук до Кракова: через хворобу до нового життя

У 1922 році вісімнадцятирічного Адама госпіталізували в Києві. Причина прозаїчна – укус собаки. Але в умовах тодішньої України початку двадцятих, де сказ був реальною загрозою, а антирабічні вакцини – розкішшю навіть для міських лікарень, справа була серйозною. Без лікування укус скаженої тварини означав смерть – повільну, болісну, без жодного шансу. Кузинка Феліція Янковська, яка жила в Києві, допомогла з лікуванням і, очевидно, з документами. Завдяки їй Адам вижив.

У березні 1923 року родина Сталоні-Добжанських скористалася правом репатріації. Ризький мирний договір 1921 року, що завершив радянсько-польську війну, давав полякам у Радянській Росії та Радянській Україні можливість повернутися на територію відновленої Польщі. Між 1921 і 1924 роками цим правом скористалися сотні тисяч людей – переважно поляки, але також змішані родини, для яких «повернення» було швидше переїздом у нове, ніж у знайоме. Серед них – батько Фелікс, мати Анна і троє дітей. Вісімнадцятирічний Адам покидав єдину країну, яку знав, – Україну, де прожив усе свідоме життя. Попереду була Польща, яку він знав тільки з батькових розповідей.

Оселилися в Мєхові під Краковом – невеликому містечку в Малопольщі, де ритм життя відрізнявся від усього, що Адам бачив у Прилуках чи Києві. Фелікс знову працював слідчим суддею – та сама професія, що й у Чернігівській губернії, тільки тепер у Другій Речі Посполитій. Адам пішов у гімназію.

Саме в гімназії в Мєхові стало зрозуміло, що хлопець із Мени – художник. Він створив першу поліхромію – розписав актовий зал школи. Це була учнівська робота, але вона показала, що молодий Сталоні-Добжанський мислить масштабом стіни, а не аркуша. Для вітражиста і монументаліста це принципово.

У 1927 році він вступив до Краківської академії мистецтв на відділення малярства. Краків на той час був серйозним мистецьким центром. Академія мала традицію, що тягнулася від Яна Матейки. Серед викладачів Адама були Яроцький, Пауч, Пєньковський. Він слухав лекції скульптора Дуніковського.

Але найважливішим для його подальшого шляху стало знайомство з традицією Юзефа Мегоффера. Мегоффер і Станіслав Виспянський на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть створили мистецтво польського вітража – перетворили ремесло на високе мистецтво, яке стояло нарівні з живописом і скульптурою. Мегоффер ще читав лекції, коли Сталоні-Добжанський був студентом. Лінія від Виспянського і Мегоффера до Сталоні-Добжанського – це пряма лінія наступництва.

Диплом Адам отримав у 1933 році. Батька вже не було: Фелікс помер у 1928-му, коли Адам ще навчався. Двадцятидевʼятирічний випускник мав перед собою Польщу, до якої за шість років прийде війна, хоча тоді про це ніхто не знав.

Краківська академія мистецтв – тут Сталоні-Добжанський навчався малярству з 1927 по 1933 рік. Wikimedia Commons, CC BY-SA 3.0 PL

Як працює вітражист: ремесло, що стоїть за мистецтвом

Перш ніж говорити про сотні робіт Сталоні-Добжанського, варто зрозуміти, що таке вітраж як техніка.

Вітражист починає з ескізу – картону в натуральну величину. Для великого храмового вікна це може бути кілька квадратних метрів малюнка. Потім скло ріжуть за формою кожного фрагмента. Деталі розфарбовують спеціальними фарбами – гризайлем і емалями – і випалюють у печі при температурі близько шестисот градусів. Фарба вплавляється у скло і стає його частиною. Потім фрагменти зʼєднують свинцевими перемичками – кальмами. Одне вікно може важити сотні кілограмів.

Вітраж працює тільки зі світлом. Без сонця це темна мозаїка. Коли сонце проходить крізь скло, вікно оживає – кольори змінюються залежно від пори дня, погоди, сезону. Вітражист мусить це передбачити: він малює не фарбою, а світлом, яке ще не існує в момент роботи.

Сталоні-Добжанський працював із фірмою Желенських у Кракові. Це та сама майстерня, де раніше виготовляли вітражі за проєктами Виспянського і Мегоффера. Майстерня з досвідом і обладнанням. Але робота зі склом – це завжди ручна праця, яка не допускає помилок. Тріщина у фрагменті означає повернення на початок.

Тисяча квадратних метрів світла: масштаб робіт

За пʼятдесят років Адам Сталоні-Добжанський створив триста сорок чотири вітражні композиції в тридцяти семи сакральних обʼєктах. Загальна площа вітражів – понад тисяча квадратних метрів. До цього додаються тридцять дві поліхромії стін і десятки мозаїк.

Щоб зрозуміти масштаб: тисяча квадратних метрів вітражів – це більше, ніж загальна площа всіх вітражів середнього готичного собору. Кожен квадратний метр потребує тижнів роботи. Помножте тисячу на кілька тижнів – і отримаєте десятки років безперервної праці.

Географія його робіт охоплювала всю Польщу. Великі проєкти розтягувалися на роки, іноді на десятиліття.

Тшебовнісько – девʼять років роботи, з 1950-го по 1959-й.

Зав’єрце – тринадцять років, з 1956-го по 1969-й.

Ґрудек – шістнадцять років, з 1953-го по 1969-й. Саме про вітражі у Ґрудку режисер Ян Ломніцький зняв документальний фільм, який потім заборонила цензура.

Розвадув – вісім років, з 1953-го по 1961-й.

Ниса – готичний кафедральний собор святих Якуба і Агнешки. Девʼять років роботи, з 1958-го по 1967-й. Ниський собор побудований у чотирнадцятому столітті. Нові вітражі мали вписатися в готичний простір, який стояв шістсот років до них.

Вроцлав – православний кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці. Вітражі створено в 1964 році. Але це була незавершена робота. Останнє вікно встановили вже після смерті Сталоні-Добжанського, в 1991 році, за збереженим проєктом.

Варшава – три обʼєкти. Євангелійський костел (1964). Православна церква на Волі (1973–1978). І церква святого Іоана Ліствичника, де Сталоні-Добжанський створив фрески «Деесіс» ще в 1956 році.

Остання велика робота – собор Святої Трійці в Гайнувці, 1985 рік. Над ним він працював до останнього дня.

Католицькі костели, православні собори, євангелійські храми. Сталоні-Добжанський не ділив сакральний простір за конфесіями. Православний хлопець із Мени, вихований між польською і українською культурами, працював для всіх, хто потребував світла у своїх стінах.

Інтерʼєр церкви святого Іоана Ліствичника у Варшаві. Тут Сталоні-Добжанський створив фрески «Деесіс» (1956) та поліхромію стін (1973–1978). Wikimedia Commons, CC BY-SA

Не тільки вітражі: Матейко, Войтила і кафедра літерництва

Паралельно з монументальним мистецтвом Сталоні-Добжанський займався графікою і книжковим оформленням. У 1961 році вийшло видання «Почету польських королів» Яна Матейки з його розфарбуванням. Матейко створив знамениту серію портретів польських правителів у чорно-білій графіці. Сталоні-Добжанський зробив кольорову інтерпретацію – підібрав палітру, що відповідала епохам і персоналіям. Друге видання зʼявилося в 1969-му.

У 1962 році він оформив книгу Кароля Войтили «Любов і відповідальність». Войтила тоді був єпископом-помічником Краківським. Ще не кардиналом. Ще не папою. Але вже – мислителем, якого читали далеко за межами Кракова. Книгу «Любов і відповідальність» згодом перевидавали десятки разів, перекладали на більш ніж двадцять мов. І її першу обкладинку зробив православний художник із Мени.

Коли Войтила став архієпископом Краківським, а потім кардиналом, Сталоні-Добжанський увійшов до його мистецької ради. Це було офіційне консультативне тіло, яке оцінювало стан сакрального мистецтва в архідієцезії. Вони листувалися. Православний художник і майбутній папа римський обговорювали, яким має бути храмове мистецтво – як зберегти традицію і при цьому не перетворити церкву на музей.

У 1947 році Сталоні-Добжанський очолив кафедру літерництва в Краківській академії мистецтв. Це була єдина така кафедра в Польщі. Літерництво – мистецтво шрифту, каліграфія, типографічний дизайн. Для вітражиста і монументаліста літери – це частина загального візуального простору: написи на стінах, підписи на вітражах, шрифтові композиції в мозаїках. Керував кафедрою тридцять два роки, до 1979-го. Виховав покоління польських графіків і дизайнерів шрифтів.

Але серед його учнів одне імʼя перекриває всі інші.

Майстер і вчитель Новосельського

Єжи Новосельський (1923–2011) – один із найвідоміших польських художників другої половини двадцятого століття. Іконописець, монументаліст, абстракціоніст. Автор розписів у православних і католицьких храмах по всій Польщі. Його роботи виставляються в Національному музеї у Варшаві і в галереях Парижа, Лондона, Нью-Йорка. Новосельський – одне з найбільших імен у польському мистецтві після Другої світової.

Новосельський учився у Сталоні-Добжанського. У статті журналу ELPIS (том шістнадцятий, 2014 рік) їхні стосунки описано словами «майстер і вчитель». Людина, яка сформувала Новосельського як монументаліста.

Що саме Сталоні-Добжанський передав Новосельському? По-перше, техніку монументального живопису – вміння працювати з масштабом стіни, а не полотна. По-друге, і це, можливо, важливіше – візантійську іконописну традицію. Сталоні-Добжанський, православний від народження, увібрав візантійську естетику не з підручників, а з живого досвіду. Церкви, в яких він молився з дитинства – в Мені, в Прилуках, пізніше у Варшаві і Кракові – це й були його підручники. Він передав Новосельському розуміння того, як працює візантійський простір: фронтальність, зворотна перспектива, золоте тло як символ божественного світла.

Новосельський пішов далі – зʼєднав візантійську традицію з абстракцією, створив власну мову. Але фундамент заклав Сталоні-Добжанський.

Ось парадокс: учень став всесвітньо відомим, а вчитель залишився в тіні. Коли пишуть про Новосельського – а пишуть багато, десятки монографій, каталогів, дисертацій – імʼя Сталоні-Добжанського згадують побіжно, якщо згадують взагалі. Дослідниця Анна Семєнєц у роботі 2017 року на порталі Academia.edu спробувала це виправити. Вона назвала Сталоні-Добжанського «великим відсутнім» (wielki nieobecny) – людиною, без якої неможливо зрозуміти польське сакральне мистецтво двадцятого століття, але яку систематично ігнорують.

Причини цього ігнорування – в конкретних діях конкретних людей.

Вітраж у кафедральному соборі святих Якуба і Агнешки в Нисі – готичному храмі XIV століття, де Сталоні-Добжанський працював із 1958-го по 1967-й рік. Wikimedia Commons, CC BY-SA

Людина, яку намагалися зламати

Після Другої світової війни комуністична влада Народної Польщі взяла сакральне мистецтво під пильний контроль. Церква лишалася єдиним інститутом, непідконтрольним партії. А церковний художник – особливо такий, що працював для православних і католицьких храмів одночасно, ні на кого не озираючись – дратував апарат безпеки самим фактом своєї незалежності.

Сталоні-Добжанського регулярно викликали на допити до управління безпеки (Urząd Bezpieczeństwa) в Кракові. Офіцери пропонували стати таємним інформатором – зсередини інформувати про настрої в церковних колах, про те, хто що говорить, хто до кого їздить. Він відмовив.

Відмова коштувала дорого. Не арешту – для цього потрібен був привід, а Сталоні-Добжанський не займався політикою. Але система мала інші інструменти.

У 1960 році в Катовіцах відкрилася його виставка. Першу і єдину прижиттєву персональну виставку закрили одразу після відкриття. Каталог конфіскували. Режисер Ян Ломніцький зняв документальний фільм про вітражі Сталоні-Добжанського в Ґрудку – стрічку зняли з прокату. Фільм просто зник.

У 1962 році прийшла повна заборона. Жодних публікацій у пресі. Жодних виставок. Жодних закордонних поїздок. Для художника, чиї роботи фізично існували в десятках храмів по всій Польщі, це означало дивну ситуацію: вітражі бачили тисячі людей щодня, але імʼя автора було неможливо назвати в друкованому тексті.

Американська фірма Willet – одна з найвідоміших вітражних майстерень у Сполучених Штатах – запропонувала замовлення на сто вітражів. Сто. Це була б робота на роки, визнання на міжнародному рівні, серйозні гроші. Влада Народної Польщі відмовила у видачі паспорта. Замовлення пропало.

Сенат Краківської академії мистецтв – колегіальний орган, що обʼєднував професорів – подав документи на присвоєння Сталоні-Добжанському звання професора. Подання відхилили. Без пояснення. Він так і залишився доцентом до кінця життя. Тридцять два роки керував єдиною в Польщі кафедрою літерництва – і при цьому формально не був професором.

Окрема історія – тернопільська поліхромія. Де саме і коли Сталоні-Добжанський створив розписи на території тодішнього СРСР – точні обставини потребують додаткового дослідження. Відомо, що цей розпис знищили радянські війська в 1962 році. Його роботу фізично збили зі стін.

Переслідування тривали два десятиліття. Ні тюрми, ні заслання – просто повільне, методичне зведення людини до невидимості. Художник, чиї вітражі заповнювали храми від Сілезії до Підляшшя, офіційно не існував. Його імʼя не зʼявлялося в газетах. Його роботи не потрапляли в альбоми. Студенти Академії мистецтв знали його як доцента, який веде кафедру літерництва, – але не знали масштабу його монументальних робіт, бо про них ніде не було написано.

Система не намагалася його знищити фізично. Вона зробила вигляд, що його немає.

За робочим столом: останній день

22 березня 1985 року Адам Сталоні-Добжанський помер у Кракові. Він працював над ескізами вітражів для собору Святої Трійці в Гайнувці – свого останнього проєкту. Гайнувка – містечко на Підляшші, центр православного життя в Польщі. Собор Святої Трійці – головний православний храм цього регіону. Те, що останньою роботою православного художника з Мени став саме православний собор на сході Польщі, виглядає символічно. Але для Сталоні-Добжанського це була просто чергова робота – з тих, які він робив усе життя.

Смерть застала його за робочим столом. Вісімдесят років. Пʼятдесят два роки після диплома. Жодного дня на пенсії.

Поховали на Раковицькому цвинтарі в Кракові, заснованому в 1803 році. Тут лежать учасники Листопадового і Січневого повстань, ветерани обох світових воєн, вчені, письменники, художники. Серед похованих – Вітольд Ліліє-Цісевський, Хелена Моджеєвська, Юзеф Мегоффер – той самий Мегоффер, чиї лекції колись слухав молодий студент з Мени. Тепер вони лежали на одному цвинтарі. Учитель і послідовник, розділені поколінням, зʼєднані традицією вітража.

Православний кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці у Вроцлаві. Вітражі Сталоні-Добжанського (1964). Останнє вікно встановили посмертно, у 1991 році. Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0

Перша виставка – через три роки після смерті

За життя Адама Сталоні-Добжанського – жодної персональної виставки. Та, що відкрилася і закрилася в Катовіцах у 1960 році, не рахується: її бачили лічені люди перед тим, як двері зачинилися.

Перша справжня персональна виставка відбулася в 1988 році – у Парижі. Через три роки після смерті. Ще через три роки, в 1991-му, у Вроцлавському православному соборі встановили останнє вікно за його проєктом. Робота, розпочата в 1964 році, завершилася через двадцять сім років – і через шість років після смерті автора.

Після падіння комуністичного режиму зʼявилися статті, дослідження, каталоги. Мистецтвознавці почали заповнювати лакуну, яку двадцять років утримувала цензура. Ян Павліцький поставив Сталоні-Добжанського в ряд із Виспянським і Матейком – серед найбільших польських сакральних художників. Католицький портал eKAI написав: «Добжанський має стати експортним товаром польської культури, як Шопен». Той самий портал назвав його «останнім великим художником Речі Посполитої» – маючи на увазі не державу, а культурну традицію, що обʼєднувала різні народи і конфесії.

Від 2011 року виставки робіт Сталоні-Добжанського проходили в Україні – у Софійському соборі в Києві, в Одесі, Львові, Чернівцях, Івано-Франківську. Географія виставок вийшла за межі Польщі: Белград, Скопʼє, Афіни. Православний світ, до якого Сталоні-Добжанський належав від хрещення в Мені, нарешті побачив його роботи не тільки у стінах храмів, але й у виставкових залах.

Офіційний сайт спадщини художника – st-db.com – зберігає повний каталог робіт, біографічні матеріали, фотографії вітражів і поліхромій, документи та листування.

Між двома традиціями: чому це важливо

Адам Сталоні-Добжанський стояв на перетині. Польська шляхта і українське селянство. Католицизм і православʼя. Візантійська ікона і готичний вітраж. Жодна лінія не перемогла. Вони зійшлися в роботах, які однаково виглядають на місці і в готичному соборі Ниси, і в православній церкві на варшавській Волі.

Мена дала йому православне хрещення і імʼя – від батька, на честь Міцкевича. Прилуки дали дитинство між культурами. Краків дав ремесло і традицію Виспянського. Комуністична Польща намагалася стерти його з історії. У цьому вона програла. Триста сорок чотири вітражі в тридцяти семи храмах – це фізичні обʼєкти, які неможливо конфіскувати, заборонити або зняти з прокату. Вони стоять. Сонце проходить крізь них щоранку.

Джерела

– Adam Stalony-Dobrzański – Wikipedia (PL)
– Adam Stalony-Dobrzański – Wikidata
– Біографія – офіційний сайт спадщини художника
– «Chcemy, aby Dobrzański stał się hitem eksportowym polskiej kultury» – eKAI.pl
– «Mistrz i nauczyciel Nowosielskiego» – ELPIS, том 16 (2014)
– Anna Siemieniec, «Wielki nieobecny» – Academia.edu (2017)
– Muzeum Regionalne, Rozwadów
– Pracownia Michałowo – матеріали про вітражі Сталоні-Добжанського
– Бюлетень Варшавської Політехніки – матеріали про кафедру літерництва
– Jan Matejko, «Poczet królów i książąt polskich» – koloryzacja Stalony-Dobrzański (1961, 1969)

Світлини: Wikimedia Commons (CC BY-SA 4.0, CC BY 3.0 PL)

«Мена» / «Місцеві Медіа»

P.S. Шановні читачі, якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Мени чи будь-яких населених пунктів нашої громади – надсилайте їх на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Залишайте короткий опис і приблизну дату зйомки. Публікуватимемо й нагадуватимемо про історію рідного краю.