Коли авторка цього інтерв’ю вручала нагороди переможцям традиційної акції нашого видання «Вибір року” і черга дійшла до Анастасії Соловей, переможниці у номінації «Спортсмен\ка», вона передбачала, що побачить м’язисту та кремезну дівчину, адже Анастасія займається пауерліфтингом, а це – силовий вид спорту, в якому спортсмен за одне тренування піднімає кількатону вагу. Натомість із двору вийшла тендітна, надзвичайно вродлива дівчина із довжелезним волоссям. Не спортсменка, а справжня модель Victoria’s Secret.
– Настю, а з якого дива ти пішла в пауерліфтинг?
- Якось це вийшло випадково. Почала ходити в менський спортзал GYM. Там відпрацьовувала навантаження на руки, ноги, просто виконувала силові вправи. І якось почала жати просто штангу, тільки гриф (основа штанги – примітки ред.), без “млинців”. Було дуже важко.
– Просто для цікавості жала?
-Так. А потім тренер, Нікіта Котов, спитав, чи не хочу спробувати потренуватися більш грунтовно, з прицілом на участь у змаганнях. Я погодилася.
– Це в якому році було?
- Мабуть, 2022-го. Потім почали готуватися до змагань – і пішло-поїхало. Торік, у жовтні, були перші змагання, а в грудні вже отримала посвідчення кандидата у майстри спорту за жим лежачи.
– Це ти кудись їздила, щоб отримати це звання?
- Так. Це Федерація паурліфтингу KRAWA проводила змагання. У них є вкласифікація, потрібно її пройти, виконати відповідні вправи, нормативи. Після цього вони присвоюють спортивні звання.
– Яка наразі найбільша вага, яку ти підняла?
- Зараз 52 кілограми.
– А твоя особиста вага яка?
- 50
– Тобто ти піднімаєш більше, ніж сама важиш?
- Виходить, так
– Як реагують на це батьки, оточення, хлопці, які там тренуються?
- Мама спочатку була проти. Вона казала, навіщо тобі це, і хвилювалася через великі навантаження. Але потім вона побачила, що, я горю цим. Заспокоїлась трохи. Тато також переживав, але не так сильно.
– Щодня на тренування ходиш?
- Так, окрім вихідних. Понеділок — руки, жим, спина; вівторок та четвер — ноги; середа, п’ятниця — жим.
– Ти чимось займалися до цього – танці, музична школа, може інша творчість?
- На танці ходила, на музику.
– Не твоє?
- Моє, але…
– А музичну школу закінчила?
- Ні, не музичну школу, а до Артема Тихонова (керівник гітарної школи, що колись існувала у Мені – примітки ред.) ходила.
– Ти зараз ще школярка, так?
- Так, вчуся в 11-му класі.
– Плануєш пов’язати майбутнє зі спортом?
- Мені б хотілося стати тренеркою. Було б чудово проводити цілий день у спортзалі та допомагати людям. Хотілося б працювати ідопомагати людям вдосконалювати своє тіло, виглядати краще.
– На тренерів взагалі навчають десь професійно?
- У Чернігові є педагогічний університет. Там, правда, готують вчителів фізкультури, а не тренерів. Але, думаю, можна пройти курси, аби стати тренеркою. Наприклад, у нас є тренер Нікіта Котов. Він займався соціальною роботою, взагалі не навчався на тренера.
– Як ти дізналася, що потрапила в номінацію “Вибору року”. Це був для тебе сюрприз?
- Марина Гончаренко написала тренеру, щодо подання моєї кандидатури.
– А перемога саме була несподіванкою? Сама дізналася про це, чи хтось сказав?
- Так, несподівано. Тренер говорив, що багато людей за мене проголосувало.
– Як відреагували на перемогу родичі, знайомі, тренер?
- Всі були дуже раді. Тренер, мабуть, радів навіть більше за мене. Він любить бачити результати своїх підопічних і дуже тішиться цьому.
– Скільки взагалі маєш спортивних нагород?
- Десь близько десяти…
– Як відреагували твої однокласники, коли ти почала цим займатися? Вони в курсі всіх твоїх нагород, що ти вже маєш звання КМС?
- Знають, але сильно не реагують.
– А хлопці на тренуваннях як реагують? Ти одна взагалі така в Мені серед дівчат, хто, “залізо” тягає?
- Ні, у нас були дівчата, але вони випустились уже зі школи. Ну, а хлопці нормально реагують. Допомагають розбирати, збирати штангу. Коли в зал захожу, вони одразу руку тиснуть.
– А хлопець у тебе є? Як він реагує?
- Хлопець є, він футболіст. Реагує спокійно.
– Не казав тобі, що це не дівоча справа?
- Ні. Зрештою, мені байдуже хто що каже. Головне — це моє бажання. І я від цього отримую задоволення.
– Отже, ти хочеш стати тренеркою. Плануєш залишитися в Мені? Чи бачиш тут майбутнє для себе?
- Мабуть, не в Мені. Для себе тут не бачу чогось перспективного. На жаль, тут немає, де себе реалізувати. Хочеться більшого. Можливо, це буде Чернігів або Київ.
– Не заважають навчанню тренування?
- Ні. Уроки вчу ввечері, після тренування. Буває, зайнята з 8 ранку і до самого вечора – школа, потім автосправа, тренування, уроки. Лягаю спати десь о першій ночі й прокидаюсь о 6:40.
– Не було ніколи бажання махнути на все рукою, жити звичайним життям, як живуть підлітки?
- Ні, не було. Я не хочу кидати пауерліфтинг. Так, буває складно. Іноді дуже важко. Особливо, коли трапляються травми, відновлення. Після хвороб важко взагалі відновлюватися. Але кинути ніколи не хотіла. Навпаки – завжди, коли є мета, хочеться до неї йти. І ти, попри труднощі, сльози, до цього крокуєш. А коли ще й виграєш на змаганнях, то щастю немає меж.
– Травм багато було?
- Так, траплялися. В основному розтягнення. Але так, щоб серйозні – не було. Було таке, що штанга падала прямо на груди. Це сталося після щеплення. Пропустити тренування через це не могла, тому випила знеболювальне, щоб болю не відчувати. Почала жати, а під кінець рука почала відмовляти. Напевно через знеболювальне. Рука зігнулась, але тренер встиг своєчасно підхопити штангу, тому нічого критичного не сталося.
– У твоїй родині хтось був, хто займався спортом професійно?
- Займався брат, але не довго, також жим робив. А щоб спортсменів, то не було.
– Твої рідні пишаються тобою? Пам’ятаю, коли вони вийшли з тобою отримувати нагороду, у них на очах бриніли сльози.
- Думаю, так. Вони теж переживають, але впевнена, що їм було приємно.
– Після нагороди, що змінилося, багато привітань було?
- Вітали однокласники, знайомі, в спортзалі, звичайно, вітали.
– На змаганнях часто буває, що спортсмени приймають заборонені препарати? Як щодо цього?
- Нічого такого не приймаю. Це для мене табу…
– Ти дотримуєшся правильного харчування? Чи є якісь обмеження?
- Так, особливо перед змаганнями. Був момент, коли я важила 52 кілограми, потрібно було залишитися в категорії до 52 кілограмів. Переживала, що можу зіскочити зі своєї вагової категорії. Тому два дні їла тільки по два яйця, креветки й більше нічого.
– А як же сила? Звідки вона візьметься, якщо харчуватися так куцо?
- Ну це ж не постійно так (сміється). Після зважування, можна вже трішки більше з’їсти.
-
Багато взагалі дівчат мають звання кандидата в майстри спорту?
-
Дівчат менше. У нас загалом не так багато дівчат займаються пауерліфтингом серйозно. Особливо в розділах жиму, присідання з вагою. Більшість просто приходять на тренажери, прес покачати.
-
Ти кажеш, що в майбутньому хочеш допомагати людям, підтримувати їхню форму. Коли йдеш вулицею, бачиш дівчину, оцінюєш її фізичний стан – не виникає таких думок щось порадити?
-
Ні. Якщо людина хоче змінитися, то вона сама знайде спосіб це зробити.
-
Чим ще займаєшся? Які маєш хобі?
-
Люблю малювати у вільний час. Колись навіть ходила на заняття з малювання, це мене добре відволікало, заспокоювало.
-
Малювання, гра на гітарі, танці. Які в тебе ще є таланти? Може, співаєш? Хрестиком вишиваєш?
-
Співала з “Дивиною” (менський гурт – примітка ред.) і грала на гітарі. Ми займалися разом, але зараз вони поїхали навчатися. Хрестиком вишивала та в’язала разом з бабусею. Вона завжди казала, що за все, що не візьмуся, виходить у мене добре. До війни займалась модельним, а зараз, на жаль, з дорогою проблеми.
– У родині були талановиті люди?
- Мій тато непосидючий. Бабуся казала, що він теж усе може робити. І торт спекти, і светр зв’язати. Напевно в нього пішла.
– Крім нашої спільної мрії про перемогу, яка твоя найбільша мрія? Зі спортом це якось пов’язано?
- Мабуть, хотілося б звернути більше уваги на себе, вдосконалюватись, розвиватися, стати більш відомою, більшого досягти в пауерліфтингу. Щоб люди знали про мене. Якось кажу мамі: “Хочу пожати 100 кілограмів”. Вона відповідає: “Ти куди зібралась?” (сміється).
Світлана Чичкан, Аліна Козацька, «Місцеві медіа»