Олександра Босенка знають у Мені (і не тільки в ній), як людину, яка допомагає тим, хто опинився у скрутному становищі. Свого часу він переміг у конкурсі «Вибір року» у номінації «Громадський діяч».
Про себе, своє життя та власну філософію Олександр розповів журналістці «Місцевих медіа».
– Ви перемогли у номінації «Громадський діяч». Герої наших публікацій часто згадували вас як людину, яка допомагала іншим у скрутну хвилину. Чи стала перемога для вас несподіванкою? Звідки ви дізналися про цей вибір наших читачів?
– Я нічого не знав про це (усміхається). І , якщо відверто, то взагалі підтримував Сергія Мілейка.
– Хто вам повідомив про перемогу?
– Уже навіть не пам’ятаю.
– А пам’ятаєте, хто вас привітав? Чи знала ваша дружина, що ви переможете у номінації?
– Ні, ми цього навіть не обговорювали.
– Навіть нічого не сказала, коли ви принесли додому подаровану тарілку переможця номінації?
– Нічого не сказала, бо вона не бачила. Я відніс приз волонтерам, а не додому (сміється). Взагалі вважаю, що це не моя заслуга і не заслуга волонтерів. У цьому брали участь ті мешканці громади, котрі приносили гуманітарну допомогу, які активно допомагали. Це загальна наша перемога, на мою думку. Пермога всіх.
– Звідки ви? Розкажіть про себе.
– З Мени. Ходив у дитинрстві в дитячий садок «Сонечко», потів вчився в школі Леніна (зараз гімназія – примітки ред.), пімсля цього – в Чернігівському училищі внутрішніх справ, трохи пропрацював слідчим, а згодом став підприємцем.
– Чому не залишилися працювати слідчим?
– Зарплата не влаштовувала. На таку зарплатню не проживеш. Оренда житла “з’їдала” практично все. Це був кінець дев’яностих. Самі розумієте, як тоді жилося нелегко.
– Чи не шкодуєте, що покинули роботу?
– А немає за чим шкодувати. Шкодують за якимись приємними си корсними речами, за нералізованими перспективами та можливостями. А тут не було нічого такого.
– Чим ви займаєтесь як підприємець? У вас один основний бізнес, чи кілька напрямів?
– З самого початку я возив картоплю, огірки в українські міста. Це були і Маріуполь, і Донецьк, і Дніпро. Цей перелік можна продовжувати й далі. У Маріуполі й Донецьку ціна була вищою і через це піднімалися ціни і в інших містах. Я маю ФОП картопляний.
Також є вантажні перевезення. Ліцензія в процесі оформлення. Ні, ліцензію я мав і раніше, але вона мала термін. Теперішня ліцензія буде безстрокова
– З чого почалася ваша громадська робота? Ви були активістом у школі?
– Ні, не був.
– А коли ви відчули бажання допомагати іншим?
– Після повномасштабного вторгнення.
– Чи пам’ятаєте зараз той день?
– Я був тоді вдома, ще спав. Мені зателефонував товариш, Володимир Литвиненко, і сказав, що почалася війна.
– Ви одразу повірили? Не читали новини?
– Ні, не читав. Я одразу зрозумів, що це правда. Пам’ятаю, одягнувся, поїхав на заправку, заправив повний бак, набрав бензину в каністри. Доньці скинув гроші на картку, подзвонив і сказав, щоб терміново зняла гроші (вона саме тоді була на навчанні у Києві). Потім заїхав у магазин, де набрав два великі пакети консерв. З того моменту і почалася волонтерська діяльність. Щоправда, тоді я повноцінно не міг допомагати, так як був на милицях. Став возити з Березни курей.
– Це була ваша ініціатива чи хтось попросив?
– Я поїхав у міськраду і залишив там свій номер телефону на випадок, якщо знадобиться моя допомога. Мені телефонували і я забирав тушонку із закладів громади та возив вантаж у пункт призначення. Перевозив людей з переправи, коли просили. Пальне давали, яке купували у спекулянтів. Коли згодом дізналися, що люди в Чернігові потребують речей і продуктів – почав передавати одяг, картоплю, тушонку. Одні хлопці їздили легковою машиною, а ми – великою. В Горицю, в Ковчин. Через річку на човнах передавали речі, продукти, а назад човен привозив людей, які рятувалися від війни.
– Чи нічого не траплялося під час ваших маршрутів?
– Ні. Неподалік «гепало», але біля нас все було тихо. Згодом діючі «Волонтери Менщини» збирали допомогу, роздавали переселенцям. Людям, яких я привозив, теж надавали допомогу від міськради. На роздачі були Анатолій Фурман, Сергій Гаєвой і Вікторія Прищепа. Я привозив людей, а вони допомагали їм продуктами, речами.
Потім ми стали віддавати на Чернігів багато речей, зібраних волонтерами. Тетяна Олещенко з менських волонтерів була знайома з чернігівським активістом, який організовував з нами зустрічі для передачі продуктів біля мосту. Ми везли картоплю, фермер Олексій Бутенко давав молоко. Збирали хліб, молоко по 200-300 літрів для людей, які тимчасово поселилися у Вознесенській школі під Черніговом. Хліб давав «Хлібок», гроші на пальне виділяла Тетяна Олещенко, у мене були свої невеликі запаси. Шукав пальне і їздив збирати речі, продукти в Ліски, Майське, Дягову. Найбільше допомагали Максаки.
Зібране ми перевантажували в автівку, що відвозила все до укриттів обласної лікарні та обласного пологового будинку. У церкви возили, де люди розбирали речі. Цілеспрямовано почали возити допомогу в Киселівку. Коли активні бойові дії припинилися і люди повернулися до своїх помешкань, Оксана Дєхтєрьова, їхня волонтерка, збирала і передавала консервацію і все необхідне. Попутно ми передавали нашим військовим у Вознесенське і Терехівку те, що вони просили, а потім завозили в Чернігів за адресами, які вказували люди.
– Як ви вийшли на «Волонтерів Менщини», чи вони самі знайшли вас?
– Тетяна Олещенко шукала автомобіль. Наша велика машина була на той час розбита, а маленький бус був саме на ходу. Те, що передавали люди з габаритного, а це й ліжка, і дивани, і великі залізні ємності, ми перевозили нашим бусом. Була ситуація, коли військові їхали на Донбас та попросили автобак і продуктів. Ми зателефонували Вікторії Прищепі, заступниці Менського міського голови, і вона виділила тушонку. Масова допомога почалася з того моменту, коли військовим у Чернігів почали передавати тушонку, в’язані шкарпетки, табак, ще якісь речі.
– Пам’ятаєте, був період, коли люди говорили, що тушонки було багато, але її покрали, позабирали? Чи відомо вам щось про цю історію?
– Я не в курсі цього всього. Бачив, що було чимало зіпсованої тушонки. Бачив багато її на переправі, а ще там був хліб. І коли люди переправлялися з Чернігова, то завжди питали, чи можна її їсти. Вони так перелякано, так швидко їли, прямо на місці, озираючись на всі боки.
Бувало, що Вікторія Прищепа казала в їдальню на батальйон завезти 10 ящиків, але хлопці забирали 4 через те, що вона швидко псується. Уже тепло було. Потім дзвонив Вікторії із питанням: куди дівати решту, то вона казала везти тушонку Дєхтєрьовій, яка поставить її у погріб і роздасть людям, у яких зруйновані будинки. Таким людям передавали й дивани, якісь кращі речі.
Пам’ятаю момент, коли треба було звернення на благодійну організацію «Іскра добра» від старостату, української церкви, мера або заступника. Дав дозвіл на виділення гуманітарки отець Володимир Шемендюк, з яким ми їздили разів 5-6, кожного разу завантажуючи повний бус. Вага одного гуманітарного пакета була спочатку 7 кілограм, потім – 11. Там були непогані продуктові набори. На Феськівку теж привозили таку гуманітарку, староста зверталася в «Іскру добра». У Покровське та Слобідку привозили вантажі в церкви. Там треба було сфотографувати людей з гуманітарною допомогою для звітності. Потім був Київський благодійний фонд, який займався лікарською гуманітаркою: аптечками, милицями і та іншими медичними товарами.
– Як ставилася ваша дружина до того, що ви постійно кудись їдете, наражаєтеся на небезпеку, тим паче після травми?
– Вона нічого не казала, бо розуміла, що ми повинні допомагати людям.
– Але ж ви у той час були на милицях. Чому ви не сиділи вдома?
– Милиці, то не вирок. Я розумів, що треба ворушитися, допомагати – байдуже на милицях я, чи ні. Мене навіть у військкомат викликали на милицях.
– Чи зараз так само активно допомагаєте людям? Чи так само зараз люди потребують допомоги, як тоді на початку 2022 року?
– Зараз багато військових звертаються, щоб ми допомогли знайти приміщення, запчастини, інструменти. Волонтерам зібрали на «буржуйку», зараз збираємо на сендвіч-панелі (будівельний матеріал, який використовується для облицювання стін і дахів – примітки ред.). Нам надходять прохання замовити основи для плетіння сіток – купуємо. Треба щось перевезти на нову пошту, або забрати – робимо.
Я так, по дрібницях, а от молодь — це вони кістяк, на якому все тримається: Вікторія Царенко, Оксана Василенко, Оля Крамаренко, – вони стільки всього роблять, що не передати на словах. Дівчата постійно ходили в’язати, сортували, допомагали вантажити. Багато молоді допомагало. Дехто з них поїхав на навчання, хтось працює, але всі вони допомагали увесь час аж до пожежі.
– Чим займаєтесь крім волонтерства, підприємницької діяльності? Чи маєте якесь хобі?
– Моє хобі – це рух. Я відпочиваю, коли працюю. А ще – я дуже люблю відпочинок на Десні. Цього літа я разів п’ять чи шість виїжджав на вечірнє купання годині о 23 або опівночі. А яке небо вночі над Десною, які пейзажі неймовірні!
Фото з особистого архіву Олександра Босенка та сторінки “Волонтерів Менщини”
Світлана Чичкан та Ольга Довженко, «Місцеві медіа»