Оксана Шаповаленко отримала нагороду “Вибору року” у номінації “Громадський діяч” за організацію акції на підтримку Менського району.
Інтерв’ю з цією переможницею вийшло надзвичайно емоційним, справжнім та неординарним. Це не була звичайна біографія. Це були справжні емоції, про які хотілося говорити. Біографія відійшла на задній план. Спочатку були люди та доля району.
Оксана Шаповаленко:”Одразу хочу подякувати всім, хто за мене голосував! Але я не вважаю, що я заслужила на цю нагороду! Я б її поділила на маленькі частинки, щоб роздати всім причетним.
Все почалося із Олексія Прищепи. Він подзвонив ввечері, що, мовляв, треба щось робити з поділом на райони. Запропонував мені поставити столик на базарі, щоб збирати підписи. Вікторія, дружина Олексія, надавала юридичну підтримку, а Олександр Мисник тримав зв’язок із депутатами своєї політичної сили у ВР.
Виставили ми столик, а народ як повалив! Це було так неочікувано! Я навіть подумати не могла, що люди так відгукнуться. Зробили три локації на Троїцькому ринку, а в неділю на Центральному базарі знову збирали підписи.
Оксана і Володимир Булавки дуже допомагали, зв’язок із Верховною Радою тримали через Олександра Мисника та Олександра Сову. Менські підприємці надавали автобуси, “Домінант” робив всю печатну продукцію. Ці люди не афішували свою підтримку, хоча вклали дуже багато, ніде не показували цього.
Треба було звертатися до місцевої влади. Геннадій Примаков, мер нашого міста, сказав: “Це справи, які робляться тихо. Все буде нормально”. Але нам ішла інформація, що далеко все не нормально. Нам він сказав, що людські підписи навіть завадили.
Наша перша ціль була – додати четвертий район. Завдяки Валерію Щукіну було підключено Коропський та Сосницький райони. Люди в цих районах розуміли, що Корюківка їм не підходить.
Деякі меняни не підтримували цю ідею, були байдужі. Писали у “Фейсбуці”: “Ми нічого не втрачаємо, для чого нам ці чиновники, для чого це все!” Але знаючі люди відразу казали, чим це нам буде “грозить”. І от тепер ми і побачили, що це таке!
У людей була робота, зайнятість, а тепер, хто молодший – буде ще більше виїжджати.
Була ще надія відстояти район, тому вирішили збирати людей на площі. Та тепер дивлюсь, скільки прийшло людей захищати район, і скільки, за підтримки місцевої влади, прийшло людей на концерт Скрипки під час виборів, стає трохи боляче.
Нам йшла підтримка. Але, на жаль, людей було мало – ті, хто сидів у “Фейсбуці”. А тоді був локдаун – мене по два рази на день викликали до поліції, розказували, що мені за це буде. Наді мною, як організатором, висів штраф у 34 тисяч гривень. Але міський голова сказав: “Будемо всі скидатися на штраф!”
Мені не було зрозуміло, чому Геннадій Примаков на останньому засіданні сам вирішував долю району. Адже він був голова ОТГ. Чому, коли їхали у Київ, не взяли із собою очільників Сосницького, Коропського районів? Юрій Стальниченко дуже класно нас представляв, захищав. Але здавалось, що Примаков вирішує все уособлено і підтримки людей не потребує. Було дивно.
Олександр Сова бився за нас, відстоював, бо сам уродженець Мени, але треба розуміти, що у нього перша каденція у ВР. Йому велике спасибі!
Ще раз підкреслю – це була спільна праця! Але, на жаль, ми не досягли того, до чого ми йшли. Всі ми робили це за покликом душі! Бо не могли по-іншому! Просто йшли і робили!
Я була дуже розчарована і у відчаї, коли дізналась про результати засідання комітету, адже на підкомітеті представники Мени достойно представляли наш район і Менський район вирішено було залишити четвертим у Чернігівській області. Я плакала.
У ситуації з районом всі обставини діяли проти Мени. По-перше, у нас не було депутата, що представляв наші інтереси у ВР, по-друге незлагодженість, повний ігнор думки і інтересів людей. Думаю, якби був живий Валерій Давиденко, то Мену б так не “прокинули”.
Після цього мені пропонували подавати свою кандидатуру на посаду міського голови. Але я і на депутата балотуватися не хотіла. Я завжди думаю, що є хтось розумніший, достойніший мене.
Я сама з Ушні. У Мені живу вже 28 років. За освітою юрист, закінчила Сумський аграрний університет. З першим чоловіком тримали кафе “Каріна” (там, де зараз “Добриня”), пекарню. Потім працювала інженером по скупці металів, було багато “прийомок” по Чернігівській області. Зараз 12 років вже працюю директором ПП “Мена” Троїцький ринок.
Дуже люблю бувати на природі. Раніше виїжджали втрьох із дочками. Зараз Каріна, старша дочка, вже самореалізувалася, у неї своє життя. То ми із меншою Софійкою тепер удвох.
Не особливо того вільного часу і було. Так вийшло, що спочатку я залишилась сама із однією дитиною, потім – дві дитини і знову сама. Але я намагаюсь триматися. Сама себе не розвеселиш – ніхто цього не зробить. Треба завжди настрій піднімати. Довго не сумую!
Весь час хотілося щось зробити краще, щось змінити. Але така несправедливість кругом! Я зрозуміла, що люди – ніхто! Ми живемо у страшні часи. Раніше трохи побачили демократії, думали, що буде краще, аж ні. Чесно кажучи, я не бачу, що будуть якісь зміни”