Оксана Нагорна: “Я до Сашуні готова весь світ на колінах проповзти…Тільки б обійняти його. Хоч кілька секунд. Хоч маленьку мить…”
У квітні 2023-го родина Олександра Васюти отримала повідомлення: зник безвісти. Напрямок — Бахмут, район Богданівки. Відтоді минуло майже три роки. За цей час не було жодної офіційної відповіді, яка б поставила крапку. Лише статус «безвісти зниклий». І нескінченне очікування дива…
Олександр — воїн із Покровського на Менщині. Він син, брат, батько і найкращий у світі дядько. До війни — спортсмен і пекар. Міг не йти на передову, але свідомо підписав контракт. Для держави він — один із десятків тисяч у списках. Для матері — щоденна присутність у порожній кімнаті, фотографія біля ліжка, поїздки на обміни й десятки акцій за участі таких сами як вона. Тих, що чекають своїх дітей, чоловіків, братів з війни. А ще – це невтомні роки пошуків, численні звернення та запити. І… казенні та сухі відповіді на них.
Ця розмова – про життя в невизначеності, про систему, що не дає відповідей, і про віру, яка тримає тоді, коли сил майже не залишається. Про матір, Оксану Нагорну, яка продовжує чекати — і називає це своїм обов’язком перед сином. Три роки без звістки. Три роки очікування. Три роки між “живий” і “невідомо”.
— Ви пам’ятаєте, як сьогодні прокинулись?
— Я прокидаюся однаково щодня. У мене біля ліжка — його фотографія. Вона завжди там. Я відкриваю очі й кажу: «Добрий ранок, синочку».
Потім встаю, п’ю воду. І знову до нього: «Сашок, я п’ю водичку — і тобі на». Їм — підходжу ближче, кажу: «Сашок, і тобі поїсти. Щоб ти не був сьогодні голодний».
Оксана Нагорна говорить це так буденно, ніби це звичайний ритуал кожної матері. Ніби син просто в іншій кімнаті.
— А коли лягаю спати… Кажу: «Нічого, дитина. Все буде добре».
Я хочу, щоб у нього все було добре. Більше нічого не хочу…
— Зазвичай ми підписуємо фото: ім’я, бригада, — після довгої паузи продовжує пані Оксана. — І роздаємо хлопцям — тим, кого міняють. Щоб вони дивилися, щоб шукали очима. А мого… мого ніколи не було серед них.
Вона робить паузу.
— Із усіх обмінів — жодного разу…(закриває очі руками, плаче)
— Ви багато їздили на обміни, шукали, виходили на акції?
— Постійно. Або я, або донька. Ми міняємось. Бо коли одна не витримує — їде інша. Перші півтора року я їздила в Київ, на Майдан. Було дуже важко. Дуже.
Спочатку я приїжджала одна — від нашої бригади. Стояла з плакатом сама. Потім почали приїжджати морпіхи. Я їх і досі пам’ятаю: 36-та бригада, 501-та.
Вони вже знали, куди йти. Вони йшли одразу в координаційний центр. Вони вже вміли вимагати. А я… я тільки вчилась не плакати публічно.
— Яким був ваш син до війни?
— Шустряк. Так усі казали. І це правда.
Він займався вільною боротьбою. Чемпіон району, області. Медалей багато. Але справа не в медалях.
У мене в однокласниці лихо сталося – хата горіла. А він, ще зовсім хлопчиськом був, 15 чи 16 років. Так от він один із перших побіг тушити ту пожежу. Разом зі старшими. Такий він був. Не думав — одразу біг допомагати.
Навчався в кулінарному, у Сосниці. Пекар. На 30-річчя сестри приїхав несподівано. Ми навіть не чекали. Дзвінок у двері — стоїть із тортом. А на торті — 30 троянд. Це був перший раз, коли ми спробували те, що він зробив сам.
Потім їздив у Київ, паски пік, продавав. І люди підходили й казали: «Нам таких, як той хлопчик пік».
— У вас є онук. Які у них були стосунки?
— Дуже близькі. Він каже: «Бабуль, так хочеться, щоб Саша швидше приїхав». Постійно каже, що скучив за його картоплею смажено (усміхається крізь сльози). Каже: «Я такої ніде не їв. Ні в мами, ні в тебе».
— Він міг не йти на фронт?
— Міг. Диплом кухрая він нікому не показував. Сказав: «Поваром не піду». Він відслужив півтора року і сам підписав контракт. Сам.
— Коли ви востаннє говорили?
— 20 квітня А 27-го нам принесли повідомлення: зник безвісти. Напрямок — Бахмут, Богданівка.
— У ту секунду я впала в кому цукрову.. П’ять днів реанімації. І тільки через два тижні я змогла прийти до слідчого. Здати ДНК.
— Як виглядають пошуки зсередини?
— Ніяк. Ніхто нічого не знає. І ніхто не відповість — бо справді не знають. У мене було 14 слідчих. Вони міняються кожні пів року. А іноді й швидше. Я проїхала пів країни — до Кропивницького, у військову частину, з якої зник мій син. Мене навіть не допустили. Навіть на поріг.
Документи всі з подачі рідних. Це наш біль і наша робота. Більше нікому це не треба.
— Чи були хоч якісь звістки?
— Було три дзвінки. З різних областей України. Всі казали одне й те саме: «Ми бачили вашого сина. Він живий. У полоні». Донеччина. Горлівка. Колонія. Я просила: «Дайте офіційні свідчення». А вони кажуть: «Тітко Оксано, не можемо. Заборонено». Бояться.
— Ви їздите на обміни?
— На всі. Після перших я три дні не могла встати з ліжка. Такий стрес. Я дивлюсь у кожне обличчя. В кожні очі вдивляюсь. З надією. І думаю: а раптом…
— Що вас тримає всі ці роки?
— Донька. І віра. Хоч іноді сумніви такі, що хоч вовком вий. Коли знаєш, що дитина десь там — і не знаєш де. У мене є плакат з його фото. Йому вже три роки. Я його обіймаю. Я його тримаю. І мені легше.
Пані Оксана замовкає. Потім говорить тихо, майже пошепки:
— Я молю Бога і кажу: «Господи, дай мені мить. Не секунду — мить. Щоб я його обняла. А тоді забирай мене». Я б на колінах поповзла. По камінню. По щебінці. Скільки треба — стільки б і повзла. Через весь світ. Тільки б знати. Тільки б обійняти його…
Цей матеріал підтримано Освітнім домом прав людини – Чернігів в межах проєкту «Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час» за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією автора/авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини — Чернігів.
Світлана Чичкан, Катерина Мазко, “Місцеві медіа”
