МІСЦЕВІ. Олексій Бакута: “Можливо, я старомодний трохи, але сучасні музичні шлягери, де текст повторюється 150 разів, не сприймаю абсолютно – в них немає ні душі, ні мелодії”
Олексія Бакуту знають на Менщині як незмінного Діда Мороза на новорічних концертах, активного учасника всіх культурних подій громади. Та, власне, його знають і поза межами колишнього Менського району. Адже він брав участь в обласних, українських концертах, разом з братом (нині покійним) був запрошений на міжнародний пісенний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець», «Таврійські ігри», багато виступав за кордоном.
Журналістка «Місцевих медіа» зустрілася з митцем та говорила з ним про життєвий та творчий шлях, брата Дмитра та плани на майбутнє.
– Давно співаєте?
– З армії серйозно почав, мабуть. Служив у групі радянських військ у Німеччині. Служив дуже давно аж у 1965 році.
– Ви там грали в оркестрі?
– В ансамблі пісні й танцю. Це був другий колектив у колишньому союзі, який налічував близько 90 співаків, плюс 36 учасників танцювальної трупи, 40 музикантів в оркестрі. Це був дуже великий колектив, який давав концерти в Європі.
– Це така служба у вас була?
– Я призивався у 19 років, солдатом. Потрапив служити в Німеччину. Група стояла в Угорщині, у Польщі. Потрапив в оркестр, хоча ніколи в духовому оркестрі не грав, але з гітарою пішов у армію, співав на пероні, з отим молодіжним, юнацьким запалом. Мабуть це помітив хтось і мене забрали в оркестр, дали найбільшу дудку, яка називалась туба, в яку я рік віддув, видувши із себе все, що тільки можна, але виступав на всіх концертах і потрапив у ансамбль. Потім дослужив, і за сімейними обставинами звільнився надстроково. Приїхав у Мену в кінці 1969 року, і з того часу я тут, в Будинку культури, де спочатку працював методистом, потім директором, пізніше -начальником відділу культури та туризму, а зараз – керівником вокального ансамблю.
– Скільки це вже років ви тут?
– Боюсь навіть рахувати (сміється). До 2006 я працював у цьому Будинку культури, потім виїхав і майже 10 років працював у Корюківці директором музею, вже на пенсії був. Там ще керував кількома колективами. А потім повернувся додому.
– А як вас у Корюківку закинуло?
– Ну, що може закинути чоловіка в інше місто, от подумайте?
– Краща зарплата?
– Та як там зарплата! Симпатична жінка (усміхається). У мене тут була сім’я, але так трапилося, так повели життєві шляхи. Але врешті я зрозумів, що треба їхати додому.
– Тут краще?
– Надійніше. За свої неповні 80 років, мені було недавно 79, я практично 55 років працюю в культурі.
– А з чого все почалося? Ви з дитинства мріяли про це?
– Мабуть, це в нас сімейне. Мій батько, він був інвалідом дитинства, грав на гітарі у той час, після війни. Я народився у 1946 році, то мої перші дитячі спомини як батько грає на гітарі. І моя мама дуже гарно співала. Рідна сестра теж співає в ансамблі і кращого альта, ніж у неї, немає ні в кого.
Так от, мабуть, все ж таки це пішло від батьків. І брат мій покійний співав. Ми з ним «проспівали» всю Європу, він в ансамблі Угорщини служив. Сестра співає, мій племінник Сергій Бакута теж співає. А вдома, окрім онучки, ніхто не співає: ні дружина, ні син, ні донька, хоча син закінчив музичну школу з класу скрипка, а донька по класу духові інструменти, але я жодного разу не чув, щоб вони співали. Музику люблять, слухають, але не співають. А онучка моя в музичній школі подає великі надії: має гарний слух і всі дані.
Батько був будівельником, але мав прекрасний голос і слух, сам навчився грати на гітарі, гармошці, адже тоді це було модно. Тоді не було акордеонів, баянів, фортепіано чи інших музінструментів, а гармошки були майже в кожній хаті. Мама десь 60 років працювала в бухгалтерії, де була незамінною. Працювала в «Сільгосптехніці», «Сільгоспнабі», «Агрохімі». Як почала у 1943 році, то пропрацювала ще й на пенсії років 15. Але в сімейному колі співала завжди.
– Ваша мама співала лише в сімейному колі, ніде не виступала?
– Ми виступали квартетом: я, брат, сестра і ще одна моя покійна сестра.
– А мама виступала?
– Ні, на сцені не виступала. Але на всіх зустрічах та гуляннях вона обов’язково співала. У неї був дуже гарний голос.
– А ви співали у школі?
– Так. Зізнаюся, що трохи спекулював цим в шкільні часи. Голос у мене був непоганий. Пам’ятаю свої перші піонерські пісні: «Це було у Краснодоні», «Рідні зарева війни».
Я навчався у початковій школі імені Горького, за автовокзалом, де була податкова. А потім після 4 класів перейшов у школу Шевченка. Мені довелося співати у восьмирічній школі. З п’ятого класу в нас почав викладати співи Павло Юхимович Пузійчук. Мабуть, тепер цього не викладають, тому що ази музичної грамотності ми вивчали у школі: писали ноти на уроках співу, займалися вокалом. Наш шкільний хор тоді складався більше, ніж зі ста осіб і солістів. Пам’ятаю, коли не хотілося йти на уроки, хоча я добре навчався, ходив на співи. Перші пісні я співав там. «Здрастуй, мати Україно, ненько рідная моя». Ми співали з Галею Салтан, коли мені було років 13-14. Потім ми вперше виступили з піснею про Валентину Терешкову, яка вперше полетіла в космос. Ми співали цю пісню в Чернігові на валу, тоді якраз Менський район звітував.
– Це був ваш перший виїзний виступ?
– На Бобровиці перед Червоним мостом був будинок глухонімих, то ми там починали свої виступи, а вже потім був Вал. Мій батько помер, коли мені було 15 років і я навчався у 8 класі. 9 клас я ще закінчив очно, але потім довелося йти працювати і навчатися у вечірній школі, яку я закінчив зі срібною медаллю. Мабуть так склалося саме тому, що батько з дитинства мене привчив до дисципліни, порядку і навчання. Хоча контролю наді мною не було, я навчався не дивлячись на те, що багато хто прогулював уроки.
– Після школи стояв вибір, куди йти?
– Мене запрошували сюди, у Будинок культури, адже тут я уже працював на півставки. А ще працював слюсарем у «Сільгосптехніці».
Дядько мій, Антипов, був начальником у «Сільгосптехніці», тому й мене туди забрав. Я трохи навчався в Ніжині, у технікумі механізації. Хоча, ні – спочатку було культосвітнє училище, куди мене забрали без іспитів на спеціальність «Вокал», точніше, «Народна творчість», адже вокалу, як такого, тоді в Ніжинському училищі не було. Проте мені там було нецікаво і я перейшов навпроти у технікум механізації, де, провчившись 2 місяці, вирішив – це все, що мені треба. Потім приїхав додому поїздом і заявив, що більше нікуди не піду вчитися (сміється).
Мені не сиділося на місці. Я працював слюсарем і в той же час співав у Будинку культури, де мені платили аж 30 рублів за те, що їздив на концерти. На сьогодні це майже половина мінімальної ставки. Тоді 60 рублів була мінімальна ставка.
Потім мене призвали в армію, у віці 19 років, відправивши служити в радянській армії, де я прослужив майже 7 років.
– Де побували за час служби в армії?
– Східну Німеччину я знаю навіть краще, ніж Менський район. На 9 травня група нашого ансамблю отримувала підковані, хромові чоботи, нову шикарну форму, і ми з ротою караулу переїжджали у Західний Берлін, де йшли до обеліску, співали реквієм і поверталися назад. Жив я поряд з Берліном, а в Берліні виступав, десь через день там був. Я можу розповісти про будь-яке місце, починаючи зі Шверіна і закінчуючи Франкфуртом.
– Не було думок там залишитися?
– Так склалися сімейні обставини, що мені довелося їхати додому, тому я пішов з армійської служби. Але залишившись там, я б уже давно був на пенсії, мене б відправили кудись, наприклад, у Карелію, в який-небудь ансамбль. Десь, мабуть, шкодую трохи, що не залишився. В ансамблі я був солістом і відповідав за групу баритонів, не дивлячись на те, що був наймолодшим учасником, мене поставили «страшим». Нас тільки баритонів в ансамблі було 18. А скільки було басів?
– Після армії ви одразу тут почали працювати?
– Так трапилося, що одразу я сюди не пішов, у мене був страшенний осад, але я зараз не хочу відкривати цю сторінку свого життя. Я пішов працювати слюсарем у «Міжколгоспбуд», де затримався всього на пару місяців. Якось туди приїхала делегація, яка знала, що я з ансамблю прийшов, і запропонувала мені півтори ставки, щоб я пішов працювати в Будинок культури. Був такий Михайло Куцан, керівник духового оркестру, який був одним із кращих в області. Я прийшов, ще трохи пограв у них, але одразу попередив, що гратиму в духовому оркестрі на парадах, або подібних заходах, але не на постійній основі, адже моє покликання спів. Згодом я став методистом по хору. Працював років зо три, а потім мене призначили директором районного Будинку культури. У той час я вже заочно навчався у Чернігівському педагогічному інституті на історичному факультеті.
– Вам треба було це навчання, щоб стати директором, чи самі відчули цей потяг знань?
– Ні, я вже був директором. Просто захотів отримати вищу освіту, тим більше, що закінчив школу з медаллю. Це було в 1982 році, якраз вперше наша Чернігівщина у травні на День Києва, виступала на Київському фестивалі «Київська весна». Мене забрали на фестиваль, місяць возили на репетиції з естрадно-симфонічним оркестром «Меридіан» камвольно-суконного комбінату. Я співав дві пісні в палаці «Україна». Це був мій перший великий концерт, мені тоді було 26 років. До цього ми виступали в чернігівських театрах. Мене, якщо чесно, багато куди запрошували. Пропонували стати актором у театрі, але я одразу вирішив, що це не моє. Потім запрошували солістом у Чернігівську філармонію, але я одружився, тому дружина мене прив’язала (сміється). Також сам Авдієвський запрошував у Київський хор імені Григорія Верьовки, я тоді якраз співав із «Менщиною» у театрі пісню «Ой, зійшла зоря», після чого він покликав мене і запропонував роботу з перспективою отримати квартиру в столиці. Але вдома постало безліч питань. Хто сміливіший, одразу зробив би крок назустріч такій кар’єрі. Я ж залишився в Мені.
– Якби зараз була така можливість повернутися назад, ви б змінили своє рішення?
– Думаю, змінив би. Безперечно, було зроблено багато: значна участь у будівництві цього Будинку культури і все оформлення. Іноді доводилося лазити на будівлю працювати, крівлю з хлопцями-духовиками робили ми. Великий зал практично ми самі, музиканти, зробили. На чолі зі мною хлопці тут своїми руками зробили велику частину роботи, брали відпустки і все таке. Життя кипіло, у нас у штаті було 24 чоловіка – при чому всі дорослі, практично всі з освітою.
Я їздив у Ніжин, брав там готових музикантів. Після училища вони приходили до мене: Богданенко, Куцан. На вулиці Першого травня нам виділили будинок, адже ми добивалися квартир для музикантів. Івану Сапку теж квартиру дав, Павлу Ковіньку теж «зробив» машину і квартиру. Тобто, контакт у нас із райкомом партії був гарний, допомога теж була значною.
Поки були колгоспи, нам жилося чудово. Багато костюмів тоді купувалося за рахунок міжвідомчої ради, і будівництва, і ремонти, і штат духового оркестру. Потім, після розвалу колгоспів, розвалилося усе й довелося виживати. Були важкі часи, вони мені дісталися, мабуть, найважчі після Миколи Савича і Ходжаєва, що був після нього начальником відділу культури. Далі мені довелося майже 14 років пропрацювати начальником, що було не зовсім легко. Був період, коли зарплату не бачили місяцями. Сьогодні, якби не війна, я заздрю Світлані Валеріївні (від редакції. Світлана Шелудько – начальниця відділу культури Менської міськради). Штат величезний, а працювати неможливо через постійні тривоги.
– Ви казали, що тепер змінили б думку, пішли б у хор Верьовки?
– Думаю, так. Тому що то вищий професійний рівень. Мені після такого ансамблю тут було не по собі, адже я звик до дисципліни. Мені не треба було когось вмовляти. Це зараз мої дівчата, як я їх називаю, телефонують триста разів, щоб попередити, що не зможуть прийти.
– Чому тоді, в часи радянського союзу, всі так залюбки співали в хорі, в анасамлях? Це було престижно чи якась інша причина є?
– Перш за все, це була партійна показуха. Треба було, щоб на мітингах ішли величезні колони, щоб грали оркестри, щоб була помпезність, висіли гасла по всій Мені і в той же час, щоб співав хор до ста осіб, а не так, як сьогодні у «Менщині» стоїть 15.Такий час був, вплив на люей партія мала. Ну, і не дуже питали, хочеш чи ні. Треба – і крапка.
– Яка була найбільша кількість учасників «Менщини?»
– Ми двічі їздили у Чехословаччину, у нас була дружба – вони приїздили сюди, а ми їздили туди. Тоді було два вагони учасників: це були танцюристи, оркестр, і величезний хор, який складався із 30 жінок і 18 чоловіків. Це майже 50 співаків, а ще ж і 24 танцюристи і 10 музикантів оркестру. Взагалі тоді було дуже багато виїздів: у росію, білорусь їздили неодноразово, ми з братом виступали на «Слов’янському базарі», у Новій Каховці на «Таврійських іграх», «Мелодія двох сердець». І в Гомелі забрали гран-прі, і в Києві, і в Ніжині. Керівниками «Мелодії двох сердець» були Віталій і Світлана Білоножки, то Віталій усе дивувався, як два баси, майже однакові голоси можуть співати дуетом на такому рівні.
– Не вистачає зараз брата?
– Для мене то була страшна втрата. Сталося це 20 років тому, якраз на перший день Великодня. Він хворів. У нього була онкологія у тазостегновому суглобі і це були страшенні муки, йому постійно кололи знеболювальні. Моя старша сестра співала у церкві, куди ми з дружиною і дітьми прийшли вранці святити паски, ще було темно. І сестра до мене підійшла і сказала, що брата вже немає. Він помер, коли люди святили паски на Великдень. Це для мене був страшний удар. Навіть смерть старшої сестри я не так болісно сприйняв, як братову. Він був моїм помічником, пропрацював зі мною більше десяти років завгоспом у Будинку культури. Зараз тут його син працює завгоспом.
– Він був вашим найкращим другом?
– Він був і братом, і другом, і товаришем. Він був прекрасною, чуйною людиною, міцним таким. А де взялася та болячка – хто зна.
– Якою нагородою з отриманих найбільше пишаєтеся?
– Для мене найбільша нагорода, коли кричать: браво-біс, а не всі ті лауреатства, дипломантства, статуетки та грамоти. Я їх навіть ніколи не рахував. Спочатку ми їх забирали додому, а потім брат обклеїв ними тут усю свою робочу кімнатку.
– А такої найвизначнішої немає? Яку найбільше запам’ятали?
– «Родовід» і «Мелодія для двох сердець» – це були для нас найтепліші заходи, адже вони були дійсно від душі.
– Які маєте офіційні заслуги, регалії?
– Моя найвища винагорода «Заслужений працівник культури України». За неї я маю певні надбавки до пенсії та заробітної плати. Це звання я отримав на 40-річчя перемоги у 1985 році.
– Це було несподівано для вас?
– Так. Я співав у Чернігівському театрі на святкування цієї дати, з великим філармонійним симфонічним оркестром під керівництвом Миколи Сукача, Заслуженого діяча мистецтв України. Микола тоді запропонував мені пісню, вже через день після цього концерту мене викликали в обком партії, я навіть не здогадувався навіщо. У приймальні першого секретаря обкому партії секретарка попросила мене зачекати.
– Страху не було, що щось не так пішло?
– Ні. У мене більше страху було перед райкомом, коли я був директором. То батарею десь прорве, то щось загориться на сцені, то ще якась оказія трапиться і мене одразу викликають на килим.
А тут, звісно, трохи переймався. Але уже в кабінеті секретар обкому мені сказав, що в захваті від виконання пісні, тому мене рекомендували на звання «Заслужений працівник культури України». Подання на мене ніхто ніякі не посилав.
Десь через два тижні знову викликали мене і директора Ніжинського Будинку культури в кабінет, де був гарно накритий стіл. Ми підійшли, нас привітали дипломами та срібними медальками.
– Вдома виставлялися своїм працівникам за звання (сміюся)?
– Мені було якось ніяково, адже перед цим я подавав на звання Володимира Ковіньку, а йому все обіцяли-обіцяли, але справу затягували. Тому я не ризикнув навіть цим хвалитися. Бухгалтери сказали, що треба додавати 15 відсотків до зарплати.
Я цих значків ніколи не носив і не спекулював цим, тому що розумію, що це не лише моя заслуга. Коли я вийшов на пенсію, мене довго вмовляли залишитися. Скільки було голів адміністрації, я з ними всіма товаришував. Мені на культуру й «Волгу» колись подарували, що на зібранні начальників відділів культури районів усі задивлялися на нашу автівку. У 2006 році мене всі вмовляли, щоб я залишався, в той час я був начальником відділу культури і туризму, але мені вже так не хотілося працювати. Тоді мій вихід на пенсію відмічали в кафе на другому поверсі, де зараз бібліотека. У фойє стояли столи і увесь районний бомонд з’їхався на святкування.
Вони там їли, пили, танцювали, а я отримав усі подарунки, все зібрав у один кейс і поїхав на Корюківку, а вони тут залишилися. І більше я не з’являвся. Приїхав у Корюківку, де мене уже знали. Там була проблема з історичним музеєм, я теж багато в нього вклав – зробили нову експозицію, виставкову залу переоформили, зробили українську хату. Якщо будете там колись, то обов’язково зайдіть. У той же час я організував там великий хор, адже раніше його не було. Я керував народним ансамблем «Лілея», співав. Майже 9 років пропрацював у Корюківці, а потім повернувся додому і 2 роки копався у городі, садив сад, їздив на риболовлю. При цьому вдома грав, писав пісні, бо без цього ніяк.
Якось мене запросили на 9 травня у якості соліста, де я виконував патріотичні пісні. Потім я почув колектив «Мелодія», яким займався Микола Іванович Осипенко. Мені він сподобався – в ньому відчувалася організованість, голоси та стиль, але разом з тим я не відчув гармонії та культури виконання. І от до мене прийшло розуміння, що з них можна щось зробити. Я прийшов до них на репетицію, там саме співала моя рідна сестра Валентина, яка мене вмовила прийти, і поставив колектив перед фактом, мовляв, якщо вони налаштовані серйозно, то я візьмуся за них. І вони погодилися. Наймолодшій учасниці мого колективу 63 роки, а найстаршій – 80, але вона зараз не займається через зламану ногу. А інші учасниці віком 75, 76, 74 роки… Але, коли виходять на сцену, у мене складається враження, що вони стають вдвічі молодші.
Потім я зайнявся сольфеджіо, адже без цього ніяк. Ольга Яківна, жіночка у віці, що завідує лабораторією в лікарні, знає всі мої фрази: форте, піано і так далі. Вона спочатку в мене питала, а тепер уже сама дівчатам розповідає, що воно таке. Зараз наш репертуар налічує понад50 творів, акомпанемент у нас переважно з баяном, а капела і під фонограму багато співаємо.
– Ви, крім сольних виступів, незмінний учасник різних вистав. Ким ви тільки не були: і незмінний Дід Мороз, і в «Мавці» виступали. Яка найбільше улюблена роль для вас?
– Безперечно – це роль Діда Мороза. Я ще до армії почав грати Діда Мороза, десь років у 16, але тоді голос трішки «світлішим» був. Зріст мій був таким же – 181 сантиметр. Як зараз пам’ятаю, мене запросили, адже я тут уже на півставки підробляв, бо ходив у вечірню школк. Була така Галина Василівна Харченко, вона тоді завідувала культурою. То вона перевдягалася у Снігуроньку, хоча була старшою від мене років на 10. Але попри це вона була Снігуронькою, а я Дідом Морозом. Тоді ми їздили вітати всі організації на конях, також їздили й по домівках, запрягали трьох коней і разом з ансамблем на возі їздили. Аж бідолашні коні падали, не витримуючи такого навантаження. Пам’ятаю, як поздоровляли когось із водіїв автопарку за переїздом, то коні й попадали, бо не мали більше сил того воза тягнути.
Щорічно я виконував роль Діда Мороза. Навіть у якомусь році був 20-річний ювілей моєї ролі Діда Мороза. Ми тоді завжди обов’язково виступали 31 грудня на площі, де зараз таксі стоять, а далі була дискотека і все таке. Пам’ятаю, як Михайло Кадушко, тодішній міський голова, мені подарував «Побєду»…
– Автомобіль?
– Та яке там! (сміється). То був такий механічний годинник. Він мене так привітав з 20-річним ювілеєм Діда Мороза.
– А той годинник у вас залишився?
– Так, залишився. Було таке, що ми приїхали вітати доярок у колгосп «1 травня», прямо на ферму. Тоді вже стемніло, і доярки були на вечірній дойці. Головою тоді був Яременко, кум мій, який запросив нас привітати доярок. Ну от зібралися всі ми й поїхали на двох відкритих УАЗах, познімали тенти і поїхали з баянами співати. І от відчиняються ворота на ферму, з корівника пішов страшенний пар, я встаю і кричу: «Добрий вечір, любі друзі», в той момент почали кричати корови. Так кричали, що доярки нас попросили піти геть, щоб корови стійла не зламали. Словом, ефектно ми тоді з’явилися. Ой, скільки таких випадків було, що усі й не згадати.
– Не вистачає такого життя зараз?
– Ой, та не кажіть. А які тоді були проводи зими? Хлопці з шаблями на конях, моєї сестри зять понавозив багато мачете з-за кордону, от кожному з хлопців дали в руки по мечете, одягнули в шаровари, посадили на колгоспних коней і так вони їхали по всій Мені. Було дуже гарно. На озері проводили свята. Та де їх тільки не проводили. Зараз зовсім не те. Звісно, жили тоді бідніше, але веселіше. А тут ще й додалася ця проклята війна.
– Зараз чим живе ваш ансамбль в умовах війни?
– Ми не опускаємо руки і намагаємося йти на контакт із сільськими клубами. За минулий рік ми відпрацювали десь близько 5 благодійних концертів у селах, зібрані кошти з яких пішли на ЗСУ, в середньому, близько 10 тисяч гривень за концерт. Що збирали – усе до копійки передавали, собі ніхто нічого не взяв. Що стосується мене як актора, то я навіть грав роль Діда Мороза, який їхав на пожежній машині гасити пожежу (сміється), і на швидкій допомозі їздив, і на санях. Це в мене була така роль, яку я дуже любив. Читав також багато казок у бібліотеці для дітей.
– Коли, на вашу думку, був найбільший розквіт Менської аматорської культури?
– Сьогодні говорять, що це непотрібна показуха і так далі, але я скажу так: в той час у Будинку культури був величезний народний оркестр «Ансамбль кобзарів», якому ми замовляли кобзи, ансамбль пісні й танцю «Менщина» – це був розквіт у період 80-90 років. А коли все заполітизувалося, почалися розмови за незалежність, усе відійшло на другий план, на це менше стали звертати увагу. Навіть при партійній владі був контроль, можливо, інколи жорсткий, але уваги приділялося дуже багато.
Період районної адміністрації – більш-менш. Зараз міська рада, це добре, що Примаков поціновувач мистецтва, а так при іншому голові б узагалі не було нічого. У Сосниці був ансамбль «Криниця» подібний до «Менщини», якого вже не існує. У Корюківці нічого нема. У нас сьогодні процвітає аматорська народна творчість. Колись вважалося, якщо є такі колективи, значить культура працює, а якщо просто так, то це не показник роботи. Сьогодні мені приємно те, що танцювальний жанр у нас дуже потужний зявдяки Вікторії Кулагіній, Мальвіні Ленчевській, Галині Фесюн, Наталії Прохоренко. Я їх усіх приймав на роботу, або відправляв на навчання. Єдине погано, що хлопчиків танцюристів дуже мало.
– За якими трьома речами, які зробили чи не зробили в житті ви шкодуєте найбільше?
– Я ніколи не задумувався над цим. Знаю, єдине, що на сьогоднішній день мене прив’язує і тримає в нормі те, що я багато фізично працюю. Вдома всі свої гектари я обробляю самостійно. А так, я ніколи не аналізував свою діяльність. Думаю, що так воно й треба. Мабуть, народився таким.
– Крім музики та співів є ще щось, чим ви дуже захоплюєтеся?
– Якби була така можливість, то я би щодня їздив у ліс по гриби. Я в лісі забуваю про все. Коли приїжджаю в ліс і вдихаю його чарівне, соснове повітря, почуваюся безмежно щасливим, навіть, якщо не знайду грибів. Риболовлю я теж люблю, але мені не часто доводиться на ній бувати. Буває, що донька інколи їде засмагати, то мене десь залишить рибалити – комарі заїдять, п’ять маленьких рибин спіймаю, але щасливий. Але гриби люблю більше.
Іноді я скриплю, злюся, але на моїй вулиці снігу на дорозі немає, бо я вичищаю його скрізь: на дорозі, тротуарах. Всі сплять, а я вже чищу. Чищу, навіть, тоді, коли він падає. А потім ще мету мітлою. Це ще одне моє хобі (сміється).
– А що ви робите влітку, коли нема снігу?
– Влітку я мету (сміється).
– Спортом займаєтеся? Якесь фізичне навантаження є?
– У мене стільки навантажень, що жах.
– Просто від городу?
– Від того, що я роблю. Половину городу я можу викопати вручну, адже копаю його досі. А це навантаження неабияке. І плугом працюю, і за новим садом доглядаю. У мене посіяно багато трави, яку я кошу. Мені під двором доводиться косити по пів гектара п’ять разів на літо, плюс іще в дворі багато. Іноді кажу собі: все, не буду, не хочу, я вже за своє життя наробився, а потім прокидаюся о 5 ранку, раніше від усіх, і поки всі сплять, я їм бутербродів зроблю, помию посуд і плиту, і думка моя змінюється. Потім іду до курей, вони моє хобі. Я за ними доглядаю, вони несуть за це яйця. Свиней уже не тримаю. Раніше кролів багато тримав штук по 100, тоді в мене й сила була їм косити, а зараз уже б не зміг.
– Звідки у вас стільки енергії, адже багато літніх людей уже не хочуть і не можуть стільки працювати, як колись?
– У мене й зараз однокласники дивуються, навіщо то все мені треба. Мій батько був великим трудівником, але він був інвалідом дитинства та помер молодим у віці 43 років. Він колись загнав скабку, а потім з’явився горб. Хоча всі ми, його діти, виросли високими. Мій син взагалі метр дев’яносто зростом, набагато вищий за мене. А от донька – маленька. Тому моя фізична праця, то моє навантаження. Тягати гантелі вже немає сенсу, адже біцепсів і без того вистачає, прес такий, що не проб’ється з кулемета (сміється).
– Не хочеться інколи махнути рукою на ансамбль, сказати: робіть, що хочете, уже в мене не той вік?
– Якщо все буде благополучно, то, мабуть, щоб не сміялися, то у 80 років здамся. У мене позаду дві перенесені складні операції і якби я не працював, то невідомо, що було б. Тому стараюся бути оптимістом, адже й так оптиміст по життю.
Мені прикро сьогодні спостерігати це жахіття, яке відбувається навколо. Я навіть не міг би подумати, що таке буде. Я вчив історію і ніколи б не подумав, що таке повториться.
– А як вам сучасна музика?
– Можливо, я старомодний трохи, але сучасні шлягери, де текст повторюється 150 разів, не сприймаю абсолютно – в них немає ні душі, ні мелодії. Цей реп, то взагалі. Ось моя дочка Альона нещодавно побула на концерті Макса Барських у Чернігові, де найдешевші квитки на концерт коштували 500 гривень, а найдорожчі – 3 тисячі 400 гривень. Уявіть собі, забитий зал і які гроші. На мою думку, у виконавця нічого особливого немає, але завдяки балету все це ще якось виглядає. Що то за танці: крок туди, крок назад? Я вже як танцюю, то йду «в рознос», хоч і ноги болять, томляться, але коли виходжу на сцену я про це забуваю.
– Серед сучасних співаків, на вашу думку, нема достойних?
– Достойні повиїжджали, от в чому справа.
– Кого ви маєте на увазі?
– Наприклад, Повалій має шикарний, глибокий, приємний голос. Я з нею неодноразово виступав на концертах у Чернігові, Києві. Але зараз вона для мене зрадниця. Олександр Сєров у Чернігові грав у філармонії, я з ним стикався. Ті вокалісти – вони глибокі, але зрадники, яких я не розумію.
Олег Вінник мені подобається. У нього потужний голос, яким він чудово володіє. Ще Олександр Пономарьов. Дзідзьо здивував виконанням гімну.
– А серед жінок, дівчат?
– Мені більше подобається виконання народного плану, наприклад, покійна Раїса Кириченко, з якою я виступав. Я товаришував з Анатолієм Пашкевичем, його твори актуальні й сьогодні, хоча були написані 40 років тому. На 8 травня ми плануємо дати концерт, де будемо виконувати його пісню. Для мене вокаліст це той, хто проникається і текстом, і мелодією. А от спів Олега Скрипки, своєрідний.
– Я бачу, що ви знаєте майже увесь сучасний бомонд?
– Сучасний – ні. Знаю Зіброва, часто з ним спілкувався. Знаю Білоножок, Аллу Кудлай, Богатикова, Магомаєва, маю навіть їх підписи. З Гуляєвим спілкувалися, пили каву в готелі «Україна». Композитор Григорій Пономаренко приїжджав. У філармонії взагалі знав усіх поовідних вокалістів, театральних діячів. І мене знають усі. Куди не поїду, то всі питають: ти ще живий? (сміється).
– Держава на даний момент гідно оцінює ваші заслуги? Пенсія достойна?
– Якби я пішов на пенсію зараз, то вона була б достойною. Хоча, порівняно з жінкою – моя пенсія достойна, хоча стажу вона має більше: у неї 55 років, а у мене – 51 рік.
– Яка найбільша мрія особисто для вас?
– Мир. І ще хочеться, щоб мої діти і онуки жили краще, ніж я. Це найбільша моя мрія. Я вже свій вік прожив і бачив усе на цьому світі: і погане, і хороше. А ще хочеться створювати музику і покерувати колективом.