МІСЦЕВА ВЛАДА Юрій СТАЛЬНИЧЕНКО: «Так і напишіть: Стальниченко вірить у Менський індустріальний парк і він обов’язково в громаді буде»
«Я тут, недалеко, в п’ятиповерхівці народився, виріс і живу», – говорить Юрій Валерійович.
Він – місцевий. Ще в 5-му класі, коли в шкільній програмі з’явилася інформатика, мріяв про роботу, що буде пов’язана з комп’ютерами. Чим глибше пірнав у інформаційні технології, тим частіше його навідувала думка, що неодмінно стане програмістом. Проте пішов на фізмат, звідки вийшов вчителем фізики та математики. На початках викладав її у Сосницькому аграрному ліцеї. Потім понад 9 років працював у службі зайнятості. А коли заступник мера пішов на пенсію, міський голова запропонував йому роботу. Тричі Стальниченко відмовлявся, але врешті аргументи та вмовляння взяли гору. Погодився.
«На новому робочому місці перше, що мені сказали, це те, що існують не лише права, але й обов’язки, – усміхається Стальниченко. – А ще про інструкції, циркуляри, закони. Все було незвично. Якісь правила. І треба їх неодмінно дотримуватись…З араз у мене інше бачення багатьох речей, на відміну від того часу, коли я вперше переступив поріг міської ради.
– Не шкодуєте, що прийшли сюди працювати?
– Ні, не шкодую. Навіть, якщо брати період, коли я не працював у міськраді в 2016 році. Будь-яка нормальна європейська практика показує, що самоврядування – можливість щось зробити для громади, отримати нові знання.
– Ви з 2011 року в цій «халепі»?
– Це тоді я думав, що халепа (сміється).Тепер маю іншу думку. Навіть інколи подобається те, що роблю.
– Пане Юрію, як ви ставитеся до критики?
– Конструктивно і позитивно.
– Вперше бачу людину, яка до критики ставиться позитивно.
– Критика буває різна.
– Ви читаєте коментарі під постами Менської міськради в соцмережах? Люди ж пишуть різне.
– Так, різне. Але ж інколи критика полягає в тому, що людям десь не подали повну інформацію. Від незнання. Наприклад, на звинувачення в тому, що ворони псують лавочки, я не реагую і не відповідаю. Треба шукати відповіді на питання, чому ворони там оселилися. Можливо, парк кудись треба перемістити, адже він розташувався на місці старого кладовища і це неправильно. Проте, знаючи це, ми все одно проводимо там якісь заходи. Вважаю, що заходи треба проводити в іншому місці. Майданчики, лавочки варто перенести, залишивши на місці цього парку тільки зелену зону. Зараз це відходить на другий план. Не знаю, бачили ви чи ні, коли ми працювали за програмою «Добре», то на 2022 рік планували реконструкцію парку за «ПриватБанком». Там планувалося поставити низку лавочок для відпочинку і виставити гіпсові фігурки звірів, так як у нашому місті є зоопарк. Планували оновити доріжки, посадити більше зелені і зробити круглу сцену. Проте війна поставила хрест на цьому проєкті.
– До речі, в цьому році ви афішували дуже багато проєктів. Як людина досвідчена, певно ж, розумієте, що частина з них – це переливання з пустого в порожнє. Вони не вперше вже афішуються, однак не реалізуються з багатьох причин: фінансових, земельних, наприклад. Ви не пробували зробити вдвічі або тричі менше проєктів, але взяти за основу реальні, які можна довести до логічного завершення? І друге питання. Ми нещодавно проводили опитування з приводу того, яке підприємство люди хотіли б відновити у Мені. Що б ви відновили в Мені в найпершу чергу?
– Стосовно першого питання. В ході напрацювання проєктів ми намагалися по кожній галузі визначити по одному-два. Є напрямки, які ми передбачаємо в програмі про дороги. Ми розуміємо, що дороги потребують ремонту або повної заміни покриття, тому є певні критерії. За цими критеріями ставимо не перше місце дороги з найбільшим навантаженням. Наприклад, ті, якими курсують шкільні автобуси, або, що ведуть до лікарні, соцслужб. Другий напрямок – це примикаючі автошляхи. І так далі.
Проте, якщо говорити за проєктно-кошторисну документацію і проєкти, які є в програмах, то це різні речі. Наявних проєктів, на які є документація, не так вже й багато. Частину з них ми реалізували за останні роки, а частину, наприклад, укриття в школі Шевченка, хочеш-не-хочеш треба робити, бо це найбільша школа громади, в якій замале укриття. Тим паче, йдеться про безпеку наших дітей. Чи харчоблок у тій же школі Шевченка. Або очисні споруди. На ці проєкти ми маємо проєктно-кошторисну документацію. На інші – є опис, техніко-економічне обґрунтування, але проєктно-кошторисна документація не робиться. Це показуємо в стратегічних документах місцевого розвитку, для того, щоб далі мати можливість знаходити додаткове фінансування, або ж робити це за рахунок міжнародної технічної допомоги чи за рахунок донорів. От буквально завтра будемо захищати два проєкти, один з яких на 25 мільйонів, а інший – на 1 мільйон гривень. Фактично з 2017-го ми почали застосовувати стратегічний підхід. Його суть в тому, що перед плануванням бюджету і плануванням програм, необхідно робити аналіз. Ми проводили опитування: як поліпшити цивільний захист мешканців. Лише 600 мешканців дали відповіді, а це лише близько 3% нашого населення.
– Можливо, багато з них не розуміють, що таке цивільний захист?
– Може й так. На перших етапах ми робили аналіз і вже чотири рази змінювали стратегію. Це у нас не сталий документ, як у більшості громад. Ми постійно змінюємо стратегію, бо життя не стоїть на місці. Багато чого зроблено, проте повсякчас з’являються нові виклики, нові потреби. Ось на основі цієї стратегії і плануються заходи, проєкти.
Найлегший спосіб заробити кошти – заощадити. Ми дивимося, де можемо якось зекономити. Як органу місцевого самоврядування, нам, на жаль, неможливо заробляти більше, тому доводиться на чомусь заощаджувати. У 2024 році близько 70% відсотків бюджету, тобто більше 100 мільйонів, ми залучили за рахунок іншої допомоги. Коли починаємо під наші проблеми розробляти заходи та прописувати їх у стратегії – з’являються донори. Прикладів навести можна безліч: це й утеплення центру первинної медико-санітарної допомоги, сонячні панелі, простір «Ко Laba». Це все створювалося із описаних нами проблем у стратегічних документах. Із тих згенерованих проєктів, які, ви називаєте «довгограючими». Не всі вони були реалізовані одразу, але кожен із запланованих під час стратегічного планування може «вистрілити» будь-якої миті. На кожен з них, навіть на дуже примарний, може віднайтися залучене фінансування.
– Гаразд. А з приводу другого питання що скажете?
– Що б я відновив у Мені? Найперше, мабуть, очисні відновив би. Це критичне питання для міста. А ще?(Стальниченко на мить замислився). Річ в тім, що дещо з того, що пропонували у вашому опитуванні відновити меняни, поновити вже неможливо. А є й такі втробництва, відновлення яких не матиме економічної доцільності, попиту. Тим же інвесторам легше буде нове підприємство збудувати.
Мені, наприклад, дуже імпонує наш сирзавод. Він ще не закрився, працює, але ситуація там непроста. Впродовж багатьох років він був орієнтований на російсько-білоруський ринок, тепер потрібно виходити на європейський. А це – нові стандарти, а отже – нове обладнання, гроші.
– Є ще одне питання в продовження цієї теми. Воно – гіпотетичне. Якщо завтра на вас вийде три інвестори, і зроблять три пропозиції розмістити на території громади три шкідливі підприємства, які створять кілька сотень робочих місць і стануть бюджетоутворюючими для громади? Наприклад, це буде виробництво побутової хімії, мінеральних добрив і ще щось на кшталт сміттєспалювального заводу. На яку пропозицію пристанете? Чи всі вони підуть у напрямку російського корабля?
– Ну ви й задачі ставите! Ні, точно в напрямку корабля не підуть (сміється). Можна ж і толерантно відмовити. І, зауважте, не від мого рішення залежить, чи буде тут завод чи ні. Все треба починати з питання: де можна це розмістити? За містобудівною документацією, зараз у нас більше територій для легкої промисловості. Багато є територій під сільське господарство. Для шкідливого виробництва? Є території під майбутній сміттєспалювальний завод. Такі території у нас передбачені. Наразі чекаємо обласну концепцію погодження з побутовими умовами, після затвердження якої, можливо, буде варіант будівництва або в Мені, або… На сьогоднішній день фінська компанія обраховує сміттєспалювальний завод у Ніжині, Чернігові, Прилуках. Якщо говорити про Чернігів, то там для будівництва сміттєспалювального заводу не вистачає об’ємів сміття. Можливо, сміття можна буде підвозити із сусідніх громад.
– А звідки воно візьметься, якщо демографічна криза в області?
– Не все сміття у нас обліковується. Сміття, яке десятки років лежить на полігонах, непридатне для сміттєспалювального заводу. У нашій громаді є територія для такого заводу, будівництво якого передбачає проведення стратегічно-екологічної оцінки, в рамках якої мешканці мають дати згоду. Але відведена територія перебуває поряд із діючим сміттєзвалищем і тут все залежатиме від нашої комунікації. Коли у 2021 році до нас зверталися британські партнери щодо сміттєспалювального заводу, вони наводили приклад, що в центрі Лондона стоїть подібний завод. Якщо дотримуватись сучасних технологій, викидів у навколишнє середовище взагалі не буде. Шкідливіші викиди будуть після спалення сухої трави. Однак, якщо наша територія під завод влаштує інвестора – це буде вже другий етап. Перший, найголовніший – комунікація. Люди мають дати згоду. Якщо реально говорити про шкідливе виробництво, то воно може бути не таким шкідливим, як здається. Навіть переробна промисловість має багато шкідливих відходів таких, як, наприклад, аміак. Тому в таких питаннях треба комунікувати. Однак, повторю, наша громада більше орієнтована на переробку і легку промисловість.
– Ви обмовились, що не всі рішення залежать від вас. Зараз ви секретар міськради, який виконує обов’язки міського голови. Ви відчуваєте тінь Примакова чи на сьогодні є самостійною фігурою?
– Ми з ним постійно спілкуємось. Голова зараз не на місці, але постійно цікавиться тим, що тут відбувається.
– Ви приймаєте рішення самостійно?
– В ухваленні радикальних рішень намагаюся радитися, але в більшості випадків приймаю їх самостійно. А надто, якщо це оперативні рішення. На 2025 рік всі програми, весь бюджет приймали самостійно. Геннадій Анатолійович більше цікавився пріоритетними заходами, але ні на чому не наполягав. З нашого боку, по всіх 5 розпорядниках всі заходи, всі програми приймалися автономно. Все, включно з бюджетом було ухвалено згідно бачення самих відділів та структурних підрозділів.
– На вашу думку, децентралізація зіграла позитивну роль?
– Для мене – так. Ми з 2014 року хотіли стати одними з перших, коли Чернігівська область стала пілотною. Тоді було прийнято рішення об’єднатися, проте його не підтримали сусідні громади. Це було в 2015 році. По факту, той етап, який відбувся в державі, досі незавершений. Необхідно розмежувати повноваження між органами місцевого самоврядування і виконавчою владою. Це, як мінімум, дасть можливість оперативніше виконувати завдання і зменшити штат. Інколи функції дублюються. Але нам напряму зараз легше вирішувати проблеми місцевого значення. Основна задача децентралізації – навчитися максимально доводити інформацію до мешканців і визначати їхні нагальні потреби. А ще треба вміти комунікувати з депутатським корпусом, бо багато чого залежить від того, які рішення ухвалюють депутати. Від них залежить, що отримає громада у рамках бюджетного року.
– Що у вас зараз краще виходить: комунікувати з депутатами чи з громадою?
– Мабуть, з громадою. Про комунікацію це, мабуть, окреме питання. Коли ми розробляли комунікаційну стратегію, бачення було таке, що ми використаємо низку комунікаційних інструментів, які нам допоможуть у роботі. До початку повномасштабного вторгнення, коли в нас були фахівці, один з яких відповідав за відеозйомку, інший – за підготовку матеріалів для сайту та соцмереж, все рухалося в нормальному напрямку. Тоді ще не було кадрового голоду як зараз, тому вдалося запустити ряд цікавих проєктів, одним з яких були відеоновини. Крім того, вдалося оновити сайт, створити чат-боти. Якщо говорити за день сьогоднішній – ми бачимо, де і що треба покращувати, бо не все можна оприлюднювати в інтернеті. Багато людей ще до цього часу читає друковані ЗМІ, тому треба орієнтуватися на всі категорії мешканців. Через кадровий голод дещо провисає якість.
– Чи не здається вам, що децентралізація породила дуже багато маленьких сільських громад, які зрештою виявилися неспроможними або малоспроможними?
– Питання спроможності можна оцінювати по-різному. Тут багато залежить від розуміння керівництва і депутатського корпусу, який затверджує структуру. Я вважаю, що люди, які для своєї роботи обрали місцеве самоврядування – це в певній мірі фанати, якісь універсальні солдати. От я виконую обов’язки міського голови, але не можу розбиратися в усіх темах, тому щодня проводжу наради по напрямках. Я хочу знати проблеми і варіанти їхнього вирішення. У мене є можливості. У нас є експерти з різних питань. А невеликі громади області не завжди мають належний кадровий потенціал. Але, попри це, перелаштовуються. Вони вийшли із радянського бачення структури і почали орієнтуватися на поліпшення послуг. Менська громада у тому форматі, що пропонувався першим, якби було сформовано 4 громади – Стольненську, Макошинську, Менську і Березнянську – отримала б точки для зростання населених пунктів, де непогано б почувалися Стольненська і Макошинська громади, це були б точки зросту для цих населених пунктів. Але багато в чому розвиток громади залежав би від самих людей.
– Ви натякаєте на те, що Макошине і Стольне трохи обмежені увагою та фінансовими ресурсами в рамках Менської громади?
– Це не натяк. Факт. Зараз триває переналаштування надання послуг і ми бачимо, що багатьом населеним пунктам треба приділяти більше уваги. У зв’язку з цим було створено мобільний ЦНАП, який виїжджає в населені пункти, щоб люди отримували послуги на місці, а не їхали за цим у Мену. Буквально наступного тижня ми отримаємо автобус від міжнародних партнерів для якісного надання соціальних послуг у селах. Адже в Мені люди можуть якісно отримувати соціальні послуги. Так само культура зараз працює. Якщо для Менської молоді є «Ко Laba», бібліотека, то в селах цього і близько немає, окрім Киселівки та Покровського, де створили простори й арткімнати. Але це трохи не те. Простір повинен надати послуги, а не створюватися заради приміщення.
Можна використовувати опцію співробітництва громад. Все залежить від керівника. У Менській громаді є 26 партнерів з України. Деякі з них прямо ставили питання: коли будуть гроші? Таке партнерство, як правило, мертве, адже партнерство – це взаємна вигода. Деякі партнери при обміні досвідом можуть змінюватися. Саме таке партнерство приносить нові простори і кваліфікованих працівників. Тобто для таких невеликих громад це плюс. До прикладу взяти Мену й Березне. Послуга первинної медицини надається в рамках співробітництва цих двох громад. Або взяти наш центр професійного розвитку педагогічних працівників, де в рамках співпраці сусіднім громадам надаються послуги, необхідні вчителям.
– Тобто маленька громада – це ще не вирок?
– Ні, особливо, якщо в громаді бачать перспективу. До прикладу, Понорниця. Вони – маленька громада, ми – велика. Проте, якщо їм захочеться вчитися, ми готові підставити плече – якимись позитивними кейсами поділитися, в чомусь проконсультувати. Це може бути цікаво й для нас. Наприклад, розвиток зеленого туризму. Колись у мене був проєкт «Золоте кільце Полісся», перед початком повномасштабного вторгнення. Коли в нашу громаду приїжджали люди, ми за пів дня показували найцікавіше. Якщо не в Мені, то в іншому місці. Планувалося, щоб туристи за 2-3 дні проїжджатимуть і буватимуть в 5-6 точках, в різних населених пунктах, аби побачити визначні місця. Це теж було в рамках співробітництва. Також в цих рамках можна створити спільний туристичний центр, такий як комунальна установа, який би все це контролював,просував, забезпечував підвіз. У тій же Понорницькій громаді є Мезинський національний природний парк. Там є на нащо подивитися
– Чи не здається вам, що після закінчення процесу децентралізації роль районних рад буде зведена до нуля?
– Практика поляків доводить, що ви маєте рацію. Через те, що нема розмежування між органами влади і місцевого самоврядування виникає дуже багато проблем. Тому в 2020-2021 роках, коли відбувалося укрупнення районів, нам казали, що рівень громади не буде стосуватися соціального захисту і безпекових питань. Але сьогодні ми бачимо дублювання функціоналу. Є районне управління соціального захисту, є пенсійний фонд і є наш відділ, який надає десятки послуг на день і люди туди звертаються. Тому перше – це треба розмежувати функції та повноваження. Друге – це питання безпеки громади. Зараз воно лише дотично стосується ТГ. Адже є районна військова адміністрація і це її функції. Поляки розповідали, що середній рівень самоврядування із часом може себе віджити. Тому і районні ради, ймовірно, в Україні незабаром зникнуть.
– Скажіть, будь ласка, які три найнепопулярніші теми вам доводилося обговорювати і ухвалювати на сесіях міськради? Чого вони стосувалися?
– Перше – це тарифи на воду, теплопостачання. Після того, як їхнє затвердження було передано на органи місцевого самоврядування. Люди до цього ставляться негативно, адже зростання тарифів збільшує видатки з сімейного бюджету. Тут важливо, щоб був баланс між тарифом і якістю надання послуг. Наше комунальне підприємство вже подало пропозиції по тарифах у сільських населених пунктах. Якраз на нараді будемо обговорювати не лише підвищення тарифів, а й бачення комунальників у покращенні якості надання послуг. Треба враховувати, що Закон № 6013, який вступив у дію, передбачає, що через 3 роки комунальних підприємств не буде, адже вони мають стати самодостатніми. Але й люди мають розуміти, що тарифи – це те, від чого ми точно не відійдемо в незалежності, хто його затверджує. Після закінчення війни у нас з’являться управляючі компанії. Також треба буде затверджувати тарифи для багатоквартирних будинків, інакше вони залишаться без надання послуг.
Друга «важка» тема – оптимізація освітньої мережі. Побутує твердження: «Немає школи – немає села». Я переконаний, що немає села, коли немає роботи. Тобто нам більше треба комунікувати з малим та середнім бізнесом, щоб він працював і виходив з тіні. Саме бізнес формує робочі місця і від нього залежить: існуватиме село чи ні. Наявність школи й дитсадка – це вже демографічна ситуація, адже саме демографічні зміни спонукають до оптимізації шкіл. Крім того, й законодавчі зміни, адже тепер закон передбачає профільну освіту. Якщо б ми не спланували наявність ліцею в громаді, то з 2027 року наші діти поїхали б навчатися в інші громади. В Чернігів, у Корюківку.
– До речі, про Корюківку. Що програла Мена в «битві» за статус районного центру? Медицину?
– Зрештою, Мена загалом втратила не багато від того, але, знаєте, крім статусу райцентра, зникло ще й відчуття справедливості. І це було болісно для менян. А в іншому? Мабуть, на медицину це найбільше вплинуло. Усі інші напрямки працюють, у нас є всі організації: податкова, представники прокуратури, суд, поліція, служба зайнятості, сервісний центр. Жодна з державних установ, які надають послуги, не припинила свою діяльність. Медицина програла в плані політики НСЗУ, яка каже, що в районі повинна бути кластерна лікарня. Міськрада півтора року фінансувала пологовий будинок, але через те, що пологовий пакет послуг був у Корюківській лікарні, а Менська надавала ті ж самі послуги за рахунок коштів бюджету, жінок везли народжувати, оминаючи наш пологовий. Але на той час кількісний показник пологів за рік в нашій лікарні був виконаний, не вистачило всього кілька пологів в одному з кварталів. Тому наша лікарня не отримала пологового пакету, але ж весь функціонал відділення – лікарі, медперсонал – залишився і працював. Тут треба вводити якісь коефіцієнти. Наприклад, норма пологів у Менському пологовому будинку – 200 і ми готові з громади фінансувати пологове, якби нам надали коефіцієнт 0,8%. Тобто, якщо ми будемо забезпечувати 160 пологів, то єдине, чого ми потребуємо, щоб нас не оминали, коли їхали народжувати. Через рік, наприклад, у нас би вже було 180 пологів, а ще через рік – більше.
– Якби у вас було 160 пологів і виплати для молодих батьків це могло б стати мотивацією для підвищення рівня народжуваності?
– На той момент ми приймали програму, надавали допомогу. Зараз тільки ми й Сосниця даємо гроші на новонароджених у Корюківському районі. Така програма працювала і в 2020-2021 роках. Потім, коли вже пологове відділення зачинилося, її було призупинено, а потім знову відновлено. Нам треба розуміти, що після кожного спаду демографічна ситуація покращується. Головне, щоб збільшувалась народжуваність у нашій громаді. Не важливо, де діти будуть народжуватися – важлива кількість. Коли вийдемо на певний рівень і побачимо, що роботу пологового відділення можна відновлювати – будемо запускати паралельний процес.
– Якщо ви втратили лише медицину від того, що Мена не стала райцентром, то чому місцеві так переймаються? Ми проводили опитування, де 97% висловилось, що саме Мена мала бути районним центром. А скільки коментарів з цього приводу було!
– І я так вважаю. Мена мала бути райцентром. Я вже казав, що там була несправедливість. П’ятий район з’явився до засідання підкомітету ВР, який розглядав районування Чернігівської області, де було передбачено 4 райони. Після підкомітету з’явився п’ятий район і тоді постало питання: або це будуть Менський і Корюківський райони, або Менський і Новгород-Сіверський. На підкомітеті вирішили, що буде Менський і Новгород-Сіверський. На засіданні ми зробили презентацію, були присутні народні депутати, які захищали нашу ініціативу. Проте Верховна Рада проголосувала за інший варіант районування області. Я навіть не знаю, що для депутатів стало вирішальним. Можливо, й ми десь не докомунікували. Хоча тоді потужна ініціативна група у нас була, всіляко намагалася переконати в доцільності такого рішення. Зрештою, Мена загалом втратила не багато від того. А от Короп, Сосниця… Вони втратили. Чому меняни з цього приводу переймаються? Це питання справедливості…
– Але повернемось до непопулярних рішень. Ви сказали: перше – тарифи, друге – освіта. А третє?
– Третє, мабуть, екологія. Але воно не настільки резонансне, бо люди пасивні, коли приймаються якісь рішення. Наприклад, була програма «Правила благоустрою населених пунктів». Розробляючи правила благоустрою, ми за основу брали типові правила, проводили обговорення, проте було зовсім мало пропозицій. Моя особиста думка – велика частина наших екологічних проблем в тому, що ми не хочемо виконувати свої обов’язки і дотримуватися правил, але дуже переймаємось, аби не порушувалися наші права. Багато хто не може донести сміття до урни. Проте купи непотребу лежить на прибережних смугах і це точно не через те, що комунальні служби погано працюють.
– Скільки в менській міськраді зараз комунальних підприємств?
– Підприємств – два. Одне працює як агенція розвитку, де всього два фахівці. А КП «Менакомунпослуга» на сьогоднішній день займається вуличним освітленням, наданням послуг водопостачання і водовідведення у сільських населених пунктах, мінімальним пакетом ритуальних послуг, послуг лазні, благоустрою. Підприємство не збиткове, але ряд таких послуг, як благоустрій, чи вуличне освітлення у них без конкуренції, але виклик буде через три роки. Схожа ситуація була із підвозом між населеним пунктами. Проблеми з підвозом у тому, що перевізники громади не йдуть на офіційні маршрути, а більшість маршрутів працюють як нерегулярні перевезення. Коли ми оголошуємо конкурс, ніхто не виходить на нього. Якщо на сьогоднішній день брати роботу комунального підприємства, то є послуги, які воно надає в рамках місцевої «Програми підтримки КП «Менакомунпослуга», отримуючи фінансування з бюджету. Через три роки в повну силу вступлять всі норми Закону № 6013 і комунальне підприємство трансформується в акціонерне товариство.
– Ви можете його не трансформувати, залишивши комунальним підприємствами через три роки?
– Ні, це пряма норма Закону. Зараз перехідний період, а через три роки настане новий виклик для всіх комунальних підприємств. Можливо, конкуренції й не буде, але комусь же треба буде надавати послуги з благоустрою. Треба буде вводити організації по типу ЖКХ. Зрозуміло, що тарифи підуть вгору. Ми намагаємось їх у різний спосіб стримувати. У Мені був період до 2015 року, коли корюківські та чернігівські підприємства надавали деякі послуги. Відмовились ми від них. Передали ці послуги на своє КП, воно не робить великих накруток у тарифах завдяки програмі підтримки. Або якщо взяти водопостачання сільських населених пунктів, то у Величківці воно відбувається за рахунок співпраці громади з ЮНІСЕФ. У цьому році нам надали необхідні матеріали і десь у квітні-травні почнуться поточні ремонти у Бірківці. Завдяки цій допомозі буде зменшено навантаження і на тарифну ставку, і на саме КП. Через три роки цього може не бути, але я думаю, що вдасться знайти варіанти. Будемо думати. В міськраді працює багато людей, які можуть знаходити вихід із складних ситуацій.
– Скільки людей в апараті міськради?
– У самому апараті десь 45 осіб. На U-Lead є гарна штука для аналізу бюджету. Можна подивитися, якщо брати розрахунок зарплати на утримання апарату одного мешканця, то ми десь у сорокових громадах Чернігівської області, не на початку. Нам ледь вдалося знайти бухгалтера у фінансове управляння, який погодився прийти на мінімальну зарплату. Тому й доганяємо преміями, які потім в коментарях люди жваво обговорюють ці «космічні» зарплати. В самоврядуванні, скажу чесно, зарплати не такі великі, як здається. Гляньте, скільки отримують в органах державної влади. Їм просто платить держава. А самоврядування це як… Словом, ми постійно в пошуках. Заходи, проєкти, індустріальний парк.
– До слова, про індустріальний парк. Ви вірите в те, що…
– Чи вірю я в нього? Так. Напишіть: «Стальниченко вірить у Менський індустріальний парк і він обов’язково буде». У 2015 році при розробці генерального плану міста планувалося створення логістичного центру, який згодом було перейменовано в індустріальний парк. В індустріальний парк ми віримо не через те, що він у Мені, а тому, що це реальний поштовх, якого потребують не лише мешканці, а й багато представників бізнесу громади.
– Які, на вашу думку, три найбільші виклики чекають на громаду після закінчення війни?
– Безпека цивільних мешканців, тому що по завершенні активної фази будуть інші виклики безпеки. Потім – освіта, демографічна ситуація, залученість ВПО, допомога ветеранам. У нашій громаді немає жодного професійно-технічного навчального закладу. На сьогодні ми маємо тільки заклади шкільної та дошкільної освіти. У нас була гарна ідея створити технікум з ухилом на енергоефективність. І не лише для колишніх випускників школи, а й працівників підприємств. Але це потребує підготовки педагогічних кадрів, приміщення. Тому наразі це питання не обговорюється, але пізніше неодмінно до нього повернемось. Освіта повинна орієнтуватися на потреби місцевого бізнесу. Наприклад фахівці, що працюють в «Ко Laba», інколи залучають представників бізнесу до комунікації з молоддю. Це робиться, аби посилити профорієнтацію. Сучасні діти не можуть визначитися з майбутньою професією і часто йдуть навчатися з друзями за компанією або за побажанням батьків. Тому профорієнтаційна робота в освіті – це той рівень майбутнього ліцею, який буде орієнтуватися на місцевий бізнес.
– Як гадаєте, ці виклики ви з депутатським корпусом зможете вирішити на локальному рівні?
– Далеко не всі. Демографічні проблеми, знелюднення територій, зникнення сіл.. Це ми на місцевому рівні точно не вирішимо. Тут державні програми підтримки мають бути. Є й інші проблеми, які ми локально самі «не піднімемо». Зараз ми з депутатами непогано комунікуємо. Навіть прийнято три місцеві програми. Хотілося б більше зворотного зв’язку від мешканців громади. Більше пропозицій. Може й критики. Але конструктивної. Як я казав, критика не завжди означає, що ми не допрацьовуємо, адже елементарно можемо чогось не знати. Якщо мені щось розкажуть, покажуть, то я спробую розібратися і отримати певну експертність. Я готовий навчатися. Наприклад, питання цифровізації в громаді. Було багато моментів, яких раніше не розумів, хоча й непоганий юзер, а коли показали, як це працює…
– Як думаєте, коли будуть наступні місцеві вибори?
– Через півроку по закінченню військового стану.
– А точніше?
– Хотілося б, щоб це був жовтень цього року.
– Підете?
– На вибори? Звичайно, піду. Проголосую (сміється). Але якщо ви про балотування, то я ще з цього приводу не визначився до кінця. Є напрацьоване бачення, як ми можемо рухатися і хотілося б його реалізовувати. Проте треба розуміти, якою буде ситуація, коли закінчиться війна, яка буде команда. Команда, яка зараз працює в міськраді має людей, готових іти далі, адже вони вже виросли із своїх посад. Як на мене, то найголовніше, щоб була компетентна майбутня команда. Для себе вирішив так – 80%, що піду і 20% – не піду. Я можу реалізовувати себе в іншій дотичній галузі. У 2017-2018 роках, коли можна було обрати Чернігів або Славутич, я обрав Мену. Мені хотілося розвивати власну громаду, не зникло бажання й дотепер. Але остаточне рішення буде прийматися після закінчення війни. Викликів, звісно, буде багато, але, якщо їх боятися, то навіщо тоді йти?
– Ви не думали над тим, що через тридцять-сорок років за такої негативної демографічної динаміки Мена може стати селищем?
– Я хочу, щоб через тридцять років Мена стала вдвічі більша. Для цього більше перспектив, ніж для селища.
– За рахунок зникнення сіл навколо?
– Ні, чому ж? Дуже багато населених пунктів формується навколо певного виробництва. Якщо ми втратимо бізнес, відповідно втратимо і людей. А якщо навпаки – будемо підтримувати бізнес, то в нас будуть з’являтися нові люді, не виїжджатиме молодь, працюватимуть лікарні, школи. Люди не обов’язково виїжджатимуть із сіл. Навпаки дуже багато людей навколо великого населеного пункту дешевше купуватимуть будинки. Взяти хоча б Феськівку, Данилівку, Величківку, Макошине – вони поряд з Меною. Якщо буде транспортна доступність і людям буде, куди їхати на роботу, села не вимруть, і Мена буде процвітати. Але це не одноосібна, а спільна відповідальність. Фундаментом розвитку будь-якої громади є бізнес. Тому я розумію, що гранти зараз – це один з елементів, який допомагає вирішити якісь проблеми. Проте рано чи пізно вони закінчаться, а бізнес залишиться. Але й бізнесу потрібно рости, вдосконалюватися, вчитися. От скажіть, що станеться в Мені в перший день, коли Україна вступить до ЄС? А станеться багато чого. Ми не зможемо купити хліб у «ХлібОк», не купимо нашу мінеральну воду, не зможемо скористатися транспортом, адже він не відповідатиме європейським стандартам. Місцеве самоврядування і бізнес вже зараз мають усвідомити, що потрібні не тільки люди, працівники, а й відповідна компетентність, рівень освіти, знань.
– Останнє запитання. Коли ви перестрибуєте паркан, який називається роботою, куди біжите ховатися? Де відпочиваєте?
– Сідаю за шахи, щоб розвантажитися. Крім того, мій відпочинок – біля сім’ї. Правда, вже років п’ять не був у нормальній відпустці. На роботу йду дуже рано, повертаюся зовсім пізно. Інколи субота-неділя проходять в роботі, не обов’язково на робочому місці, але в роботі. Я постійно в русі. На якихось форумах, тренінгах. Я багато чого дізнаюся на нетворкінгах: десь якусь фразу почув, десь дізнався щось нове. Вчуся, одним словом.
Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»