Волонтери, що перевозили людей з Чернігова до переправ, здобули перемогу у номінаціях “Волонтер” та “Людина року” конкурсу «Вибір року».
«Менщина» зустрілася з Вадимом Соломком та Олександром Хамулою.
Вадим Соломко: «Все почалося з нападу орків. Я жив у Харкові, була своя квартира. Жили у 16-поверхівці. О 5.05 ранку ми з сім’єю прокинулися, оскільки у нас штукатурка посипалася. А тут – приватний будинок. З дітьми (у мене їх троє), краще жити у приватному будинку, тим паче старша дитина погано ходила. Ми сіли у машину і приїхали у Мену. Проїхали Суми, Конотоп – за нами бої починалися. У Малому Усті за нами міст зірвали.
Я не міг просто сидіти і дивитися. Треба було щось робити. Ми з братом Сергієм на другий день пішли допомагати».
Олександр Хамула: «Тут якраз почав формуватися штаб ТРО. Просто в центр вийшли і розпитали, де треба допомога, де люди збираються».
Вадим Соломко: «Ми прийшли, нам сказали, що треба людей забрати з Чернігова. Заправлені були я і Ілля (не пам’ятаю прізвища, у військкоматі зараз служить, з Макошине). Ми поїхали.
Перший міст був підірваний. Далі їхали на Киселівку, забирали людей. Вони туди доходили, а там ми їх забирали. Ми довозили до Снов’янки, там люди пересідали у «бусики».
Спочатку возили за свої кошти, заправлялися. Возили 3 дні».
Олександр Хамула: «Возили по старому аварійному мосту. На 4 день приїхали наводчики, розпитали у водіїв, які чекали нас біля Снов’янки, що вони тут роблять. У той же вечір прилетіла ракета і старий аварійний міст, який залишили для евакуації, був зруйнований. Диверсійні групи періодично виходили, обстрілювали людей, яких переправляли на човнах через Снов.
На 4-й день близько обіду ми забрали людей, помітили, що наші військові швидко евакуювалися, а вийшли у гарно напрасованих формах, «піксельках», але не наші. Вадим не встиг вивести людей, бо чекав жіночку, яка дуже просила, і водія нашого шкільного автобуса. І його під дулами кулеметів і автоматів зупинили».
Вадим Соломко: «Я до них вийшов із паспортом, мовляв, ми людей возимо. Дивлюся, стрічка червона і шеврон «Регулярна армія росії», були без погонів. Повністю розділи мене. Зробили повний обшук автомобіля, перевернули всю машину. Пасажирів всіх ми відправили, залишився лише водій автобуса, дядя Міша. Один вже на курок натискав. Тут із кущів виліз якийсь, командир, мабуть, і на мене: «На х.. звідси!» Я повернувся потилицею і кажу, що там ще хворі є (ми з Березного не ходячих хворих вивозили). Пропустіть, будь ласка, останню машину». Він ще раз на мене: «На х.. звідси! Це твоя остання поїздка, зрозумів?!» Я на ходу одягався…. І поїхали, відпустили. Туди ми вже не їздили.
Тоді почали їздити через Горицю. Туди доїжджали машинами, залишали їх, переправлялися на той бік. Там хлопець з Мени дав нам Daewoo (він евакуював свою сім’ю)».
Олександр Хамула: «Він нам залишив і ключі, і техпаспорт. Ми навіть прізвище його не знаємо, один раз лише бачили. Техпаспорт наче на жінку був».
Вадим Соломко: «Брали машину цю, доїжджали до Чернігова. Там шукали машину, пересідали, забирали людей. Вивозили близняток маленьких, по 10 днів, на руках везли. Багато людей було. Понад 25 тисяч людей перевезли. По 38 людей за раз могли перевозити».
Олександр Хамула: «Робили по 3 «ходки» в день. Нас попереджали, що після 13.00 їздити вже не можна було, тоді починалися «простріли» доріг, які були по полю. Якщо не по посадках їхали авто, які самотужки намагалися виїхати, то всі потрапляли під обстріли. На очах просто розстрілювали. Мінометними обстрілами».
Вадим Соломко: «Тоді було не страшно. Вже коли вдома сидиш, розумієш, що ти робив, тоді вже страшно.
Раз поїхали, 5 машин було, Діма Титаренко якраз був. Виїхало 2 танки, двічі по нас стріляли. 2 поранених у нас було. Потім розвернулися вони і розстріляли впритул колону, машини навпіл були.
Їдемо, а поле навкруги вистелено ракетами, гранатами, касетними бомбами».
Олександр Хамула: «Кожного дня таке було. Головне, щоб пасажири не бачили, які ідуть прильоти. Якщо їдеш, і пасажири помітили, що біля нас лягають міни, то ніхто нікуди не доїхав би.
Були «Гради», касетні, до 4 м завдовжки. Вони навмисне робили обстріли біля лінії електропередач, щоб їх пошкодити. Тоді «запитувалася» вся наша територія від однієї лінії, яка йшла з Сум на Чернігів. Були пошкоджені лінії, які йшли від Чорнобиля (і резервна, і основна). Ця резервна… Я був вражений, що вона витримала таке навантаження».
Вадим Соломко: «Нам допомагали. Прийшов Олег Небера (від редакції – перший заступник Менського міського голови) – він із початку був – сказав дати нам і бензин, і солярку. Бензин ми залишали для човнів, щоб люди могли переправлятися, а солярку заливали собі. Було 4 машини, які робили по 4 «ходки» по 100 км в один бік.
Спочатку заправляли за свої кошти, потім нам давали. По 20, по 40 л у день нам давали.
Ще з нами Женя їздив, забув прізвище. Він найперший поїхав, під міст їздив, дорогу пробивав. Із Назаром Шведюком ми 4 рази під обстріл потрапляли. Він молодець. Стоїмо, біля нас вибухи. Він кричить: «Стрибай в окоп!», а куди бігти? Розірве навпіл. А у будці сидить мати, 3 дітей і 3 лікарі. Ми будку закрили, кричу: «Натискай на газ!», він по газах, а за нами все вибухає.
Олександр Хамула: «Це ми жінку з дітьми і лікарів із «сірої» зони вивозили. Там не пускали нікого. А там лікарі десь сиділи. Ми поїхали їх забирати, хоча нас туди не пускали. Обстрілювали і наші, і росіяни. Тричі під’їжджали, тричі велися ціле направлені обстріли – сидів наводчик. Біля себе на хату він навів обстріл, щоб відвести від себе підозру. Зруйнували ракетою сусідній будинок. І там наші не шукали. Знайшли тільки на 3-й день його.
На той момент наші дружини займалися тим, щоб зберегти життя дітям, ховалися. А ми просто розверталися і їхали. Було розуміння, що ми можемо допомогти там більше, врятувати людей від обстрілів, чим сидівши тут, під спідницею у жінки, як робили багато хто з наших».
Вадим Соломко: «Поїхали, приїжджаємо на пост, а орки вже трохи відійшли. На посту питають, як ми проїхали? Кажу, що по трасі. А вони: «Так вона замінована!» Я навіть не знав цього. Бачив, що машина їде, доріжка залишилася – я по тих смугах і пропетляв. Забрав людей, хотів виїхати, то мене не пустили, бо дорога замінована. А я не вірив, бо проїхав же вранці.
Возили півтора місяця. До останнього. Коли вже відбили їх, тоді перестали їздити. Так це тільки ми возили. А скільки машин було з Корюківки, так заїжджало. Раз відганяли шкільний автобус. У нього влізло 78 людей. Шкільні автобуси застрягли у Чернігові, їх треба було перевезти. Ми поїхали їх забрати і я сказав, що поїдемо забрати людей.
Все було страшне. Як машини на очах розстрілюють – оце неприємно… Ми їдемо полем (ми знали, куди їхати), а люди по прямій по полю поїхали. І вони їх накрили.
Звикаєш вже. Дивишся – снаряди летять, «гради» летять, спостерігаєш за ними. Раз ледве нас танк не переїхав. Ми на мосту, вжатися нікуди було. Махаємо йому… В останній момент він викрутився.
За дріжджами їздили, в аптеки ліки возили, гуманітарку. Забирали все, що можна було забрати.
Якось 4 доби у Чернігові жили, бо виїхати не могли, під обстріл потрапляли.
Звичайно, виникали думки все кинути. Але вранці ти встаєш, і знаєш, що тебе чекає 500 – 1 000 людей. Вже з самого ранку чекає. Вони йдуть, і йдуть. Їх треба везти. Раз ми поїхали о 16.00, застрягли. Було вже темно. Без світла їхали, лісами. Було страшно. Їхали під вогнем.
Вони спостерігали за нами, що ми робимо. Якось пролетіли дрони над переправою, а тоді обстріл був. 5 трупів і 6 поранених було тоді. А на другий день почали наступ. Тоді ми один день не їздили.
Люди були з Мени, Корюківки, Сосниці, Новгород-Сіверського, Городні. Люда, секретар міськради нашої, давала мій номер, і зі мною зв’язувалися. Всі наші номери давала. Дзвонили і вдень, і вночі. Телефон не змовкав.
Одна проблема була, що ми не могли знайти машин по Чернігову їздити. Поки там Саша Жеравін був, він нам допомагав з технікою. Він жив за мостом. І він нас корегував. Казав, чи є орки, чи немає. Потім він вивіз сім’ю, зараз служить.
Зранку їдеш по лісу – все нормально. Повертаємося – вже 2 танки підбиті стоять, треба іншою дорогою їхати. Кожного дня нові дороги шукаєш. Де безпечно – там і їдеш. Свою машину Opel, що я возив, на смітник викинув.
Всі допомагали. Приносили солярку. Давали гроші – ми не брали. Багато грошей давали. Директор Городнянської птахофабрики давав пачку 500-соток. Для чого нам ті гроші? Завтра розстріляють – і що ті гроші дадуть? Брали бензин, солярку. Хто скільки міг, стільки і приносили. По 5, 10, л несли. Новгород-Сіверський багато допомагали. Дуже багато солярки нам дали. З Корюківки їздили окремо, у них був свій автобус. До речі, один хлопець, що перевозив, пропав безвісти.
Зараз би зробив так само, не роздумуючи. Треба ж допомагати.
Я тоді виїхав за кордон, у мене дитина важко ходила, ноги шпильками пришиті були, операція треба була. Їхали, щоб дитині зробили. А довелося і мені операцію робити.
Брат служить з перших днів, на «нулі». Відвозив з нами – і пішов. І я іду.
Дали від Чернігівської адміністрації мені диплом, у нашій адміністрації грамоту. 300 грн у конверті було.
Одна жінка лише потім подзвонила, подякувала мені. І все. Більше ніхто».