Микола Стасюк
Дуби, кремезні вартові,
Підперли небо на узліссі,
Сховали в листі, мов у стрісі,
Журнал й щоденник бортові.
Ледь чутні подихи землі –
Незриме спільне відгоміння…
Врослось невидиме коріння
Дерев й у мене на чолі.
Роса у травах, як вино,
В зіницях промінь – поклик неба…
По суті, мало нам так треба,
Багато Богом так дано!
У думах творчість ожива,
Як всюди сонячна погода…
У храм добра, у храм природи
Веду до сповіді слова.
Криштальна тиша на зорі –
Душа світам усім відкрита,
Вона в людей зі світлом злита –
У ній Господні ліхтарі.
Буття – це диво, хоч і гра,
У цій виставі – всі актори,
Де в час депресії й докорів
Свічки запалювать пора.
О, це історії хода –
Ланцюг подій рівняє кроки…
Я з них виношую уроки,
Як випробовує біда.
Чи ж зможуть зримі почуття,
Навгад долаючи буденне,
Тут осягнути незбагненне –
Тріумф та велич всю життя?
—
Нагадаємо, ви можете присилати свої літературні твори на адресу редакції https://mena.org.ua/m/