Анна Багряна
Ти – не кентавр, а я – не амазонка,
Ми просто звуки із високих веж,
Заховані в невидимих солонках
Солоних марень і солодких теж.
Моя емблема – вічність на долоні,
Твоя – гітарна порвана струна.
П’ємо вино, солодке і солоне,
І сміємось, сп’янілі від вина.
Ти – не кентавр. А, зрештою, навіщо
Нам повертатись у міфічну суть
Й чекати снів – невигадано-віщих,
Коли сніги нас завтра заметуть?..
Не амазонка я, ну так вже склалось –
Не позбивать некованих копит…
Але чомусь на вежі поздіймались
І стоїмо, розгнівані на світ…
Не поспішай прощатися з весною,
Вона ще верне й тричі проспіва…
Ти не кентавр, але ти ще зі мною…
Не амазонка я, бо ще жива…
Не говори нічого, просто слухай:
Я – жінка із пророчого півсну,
Корись мені, немов стихійним духам!
Бери мою вогненність і весну!
Ти не кентавр. В мені ж – задатки Єви,
А ще по краплі неба і води,
І всі сади, всі звабливі дерева
Нахабно просять: “Підійди сюди!”
Не говори, не думай, не сварися,
Бо все одно від мене не втечеш.
Ми – не казки, ми не птахи із висі,
А тільки звуки із високих веж.
Джерело: OnlyArt http://bit.ly/34xquP8
—
Нагадаємо, ви можете присилати свої літературні твори на адресу редакції https://mena.org.ua/m/