Віталій Крутий (стаття з архіву газети “Менщина” № 31 від 9 листопада 2012 року)
Бандитизм як явище почав зароджуватись на нашій території ще у 1917 році. Причин його появи можна назвати декілька: по-перше, невдачі російської армії у першій світовій війні, по-друге, послаблення влади на
місцях через відсутність кваліфікованих поліцейських кадрів, по-третє, наплив озброєних дезертирів із фронту, які вже не бажали займатися сільським господарством, і прагнули швидкої наживи.
Розвитку бандитизму сприяло і соціально-економічне становище регіону, а саме повоєнна розруха, масове безробіття робітників, політика воєнного комунізму і продрозверстки.
Соціальний склад учасників бандитських формувань був досить неоднорідним. У переважній більшості це
були колишні селяни, чи солдати-дезертири, які за чотири роки війни вже не бажали повертатися до колишніх занять. Робітників серед злочинців було небагато, так як в районі майже не було заводів (крім гуральні та млина). Зустрічалися в бандах і колишні міліціонери та заможні селяни, які були вороже налаштовані до нової влади.
З приходом більшовиків на нашій території діяли загони, що носили імена своїх ватажків або їх псевдонімів:
Ващенка, Гаркуші, Несукая-Сапона, Галаки та інші. Вони нападали на села, міста, потяги і пароплави, грабували подорожуючих, вбивали прибічників радянської влади, голів сільрад, та тих, хто прихильно ставився до нової влади.
Боротися з бандитами було складно, так як вони використовували добру мобільність, знання місцевості,
підтримку місцевого населення. Усі ці фактори в поєднанні з частковою непрофесійністю міліції дозволяли
бандам діяти і залишатися непійманими.
Для боротьби з даним явищем використовувалися загони Робітничо-Селянської міліції, регулярні частини Робітничо-Селянської Червоної Армії, державне політичне управління та добровольці. Допомагали спеціальні політгрупи, що займалися агітаційною роботою як серед селян, так і серед самих бандитів.
Якщо поглянути на період 1919 – 1925 років, то розмах бандитизму можна поділити на два етапи: перший, 1919 – серпень 1921, другий серпень 1921 – до кінця 1925 року. Перший характеризується політичним і антисемітським присмаком (банди Галаки, Махна). Другий етап характеризується опором більшовицькій владі, що пов’язаний з початком голоду та епідемією тифу. Крім того спостерігались і сезонні підйоми активності бандитів, що пояснювались сприятливими кліматичними умовами та наявністю природного
захисту (ліси, болота), це як правило травень – жовтень.
На відміну від інших регіонів України, на Менщині контрреволюційної агітації майже не велось, проте кримінальний розмах аж ніяк не поступався іншим регіонам.
Для прикладу можна навести ряд фактів, які стосуються розмаху бандитизму як явища. Так у 1920 році за повідомленням газети «Селянська правда» на півдні Чернігівської губернії діяла банда «Не журись», яка займалась грабежами пасажирів залізниці по колії між станціями Крути–Прилуки (нині такої лінії не існує). Справа в тому, що потяг ходив тільки двічі на тиждень, і щоб довго не чекати люди ходили пішки, чим і користувалися грабіжники. Випадки таких грабежів спостерігались і на нашій Лібаво–Роменській залізниці.
Справжнім «малинником» для таких дій було урочище «Остреч» та територія за макошинським залізничним
мостом. Банда проіснувала недовго і у травні 1920 року була спіймана ніжинською міліцією.
Радянська влада боротьбу з бандитизмом прирівнювала до рівня боротьби з білогвардійськими силами. Про це свідчить постанова Ради Народних Комісарів від 29 січня 1921 року. Пропонувалось на базі комнезамів створити загони для боротьби, жорстоко карати будь-які зловживання як серед агентів, так і серед міліції. Пропонувалось посилити охорону складів зі зброєю, активізувати агентурну роботу серед
населення.
У 1922 році бандитизм дещо послабився, це пояснювалося посиленням роботи міліції та підвищення
рівня життя населення через введення нової економічної політики (НЕП). Для боротьби з даним явищем великого значення набуває співпраця органів внутрішніх справ (ОВС) сусідніх губерній. Згідно наказу Ради Народних Комісарів від 5 жовтня 1924 року губернським відділам міліції слід було налагодити найтісніші зв’язки з сусідніми відділами ОВС.
1924 рік характеризується новим витком бандитизму. Показною є діяльність групи Несукая-Сапона, що з’явилась наприкінці 1923 року і діяла спочатку в 15-ти кілометровому радіусі від міста Мена. Очолював угруповання Несукай, поруч з ним діяли четверо його родичів, жителі села Баба (Жовтневе) та міста Мена. Впродовж весни 1924 року вони займалися грабежами на території сучасного Менського району. Популярними місцями грабежів була територія від Слобідки і вдовж Десни. Притулком для бандитів були
урочища Комарет, Короськи, Столинська дача та інші. Влітку географія діяльності банди розширюється, напади і пограбування перекидаються і на Борзнянський повіт. Крім грабежів вони вбивали і голів сільрад, так було в Максаках і Бондарівці. Випадки грабежів на автотрасі Чернігів–Грем’яч спостерігались навколо села Волосківці та в урочищі «Братова», що на сході району.
15 – 20 серпня 1924 року в результаті дій Борзнянської міліції були знищені банди Несукая-Сапона, Гаркуші та
інші нечисленні групи, що тероризували населення нашого району.
1925 рік був періодом остаточної перемоги над залишками кримінальних банд. Успіх міліції можна пояснити
проведенням реорганізацій і регулярних чисток серед особового складу.
Бандитизм як явище на Менщині в 1925 році майже перестає існувати. Звичайно, випадки бандитських нальотів спостерігалися і пізніше, проте вони вже не носили такого масового характеру як у вище названий період. Міліція поповнюється кваліфікованими кадрами, підвищується авторитет радянської влади, а бандитизм втрачає підтримку серед рядового населення.
Явище бандитизму пройшло ряд етапів від анархічних і націоналістичних виступів до звичайних кримінальних. Але в загальній більшості воно носило все ж розбійно-грабіжницький характер.