Про долю Макошинського монастиря і його ченців
Олексій Мороз (стаття з архіву газети “Менщина” №7 від 26 травня 2012 року)
Колись біля Макошине знаходився Свято-Миколаївський пустинно-луговий монастир. Зараз на його місці тільки фрагменти фундаменту та здоровенні ями, залишені шукачами міфічних скарбів.
Православний чоловічий монастир був заснований у першій половині 17-го століття київським воєводою Адамом Киселем. Розміщувався він на правому березі Десни за 4 кілометри від Макошине та за 5 кілометрів від Сосниці. Перші споруди — Свято-Миколаївська церква і келії — були дерев’яними. В 1703 році збудовано мурований Свято-Миколаївський собор. До речі, на будівництво цього собору 20 тисяч злотих пожертвував гетьман Іван Мазепа. Пізніше було збудовано муровану огорожу, кам’яну трапезну Свято-Петропавлівську церкву з дзвіницею, гостинний двір на 4 покої, амбар та хлібню.
За огорожею монастиря була дерев’яна Спасо-Преображенська цвинтарна церква та конюшні з 5 хатами для прислуги. По суті, монастир в той час був добре укріпленим місцем в оточенні лісу, захищений з однієї сторони Десною, з іншої – заливними луками, які весною та восени ставали повністю непрохідними. Для переправи через Десну ченці використовували власний пором.
Монастир відігравав важливу роль в суспільно-політичному житті округи. Його, як опору в підтримці своєї політики серед місцевого населення, використовували багато тогочасних можновладців, зокрема польський король Ян Казимір, московська цариця Єлизавета Петрівна та цар Олексій Михайлович, який, у свій час, подарував монастирю село Слобідку.
У 1694-1711 роках монастирем керував Прізренський митрополит Никодим, який переселився із Сербії в Україну.
Монастир мав чималу бібліотеку. Крім Слобідки йому належали маєтності у навколишніх селах: Макошине, Киріївка, Масалаївка, хутори Пасічний, Гутище, Стан, лісові угіддя, риболовецькі озера, кілька млинів, винокурня, слобідський шинок.
Монастир припинив своє існування в 1786 році. Офіційна версія закриття – у зв’язку із секуляризацією церковного землеволодіння. За переказами ж сосничан, ченці монастиря почали «підробляти» розбоєм на дорогах та серед навколишніх сіл. Кажуть, що іноді вони назбирували в Слобідці чи В’юнищі (мікрорайоні Сосниці) віз дівчат та забирали їх до себе «на тимчасове користування». Край такому життю округи поклала чолобитна, написана сосничанами та подана імператриці Катерині ІІ. Яка, в свою чергу, доручила Священному Синоду (вищому адміністративному органу православної церкви) розібратися в ситуації. Як результат – монастир був взятий штурмом військами Російської імперії, а 64 ченці повішені на березі озера, яке знаходиться біля нього. Зараз це озеро називають Шибенним, старі сосницькі рибалки побоюються залишатися на ночівлю біля колишнього монастиря, щоб не зустрітися з душами повішених.
В 1798 році споруди було розібрано для потреб будівництва. Частину цегли застосували для зведення Домницького монастиря Різдва Богородиці. З решти збудували тюремний замок в Сосниці. Одна стіна його збереглася до сих пір, як частина складських приміщень Сосницького сирзаводу.