Віталій Крутий
Бурімка – досить значне підвищення над Десною. Зі сходу Бурімка вкрита густими чагарниками, що переходять у зарослі лозняка вже біля самих луків. Із заходу, де кінчаються чагарники, підіймаються піщані дюни. З північної сторони – круті схили, часом порізані ярами, зарослі непролазними кущами, ведуть до озера Бурімки – надзвичайно мальовничого. З південної сторони Бурімка закінчується високою, метрів 6–8, Білою кручею над Десною. Біля Білої кручі – невелика смуга сосняка.
Недалеко від Білої кручі, на пісчаних дюнах, де знаходиться давнє городище, археологами було знайдено багато неолітичної кераміки, а також шматочки кременю.
Ще в 1910 році тут проводила роботу археолог Валерія Козловська, результати якої опублікувала в статті “Останки славянского городища и дюнная стоянка неолитической епохи на озере Буромке, Черниговской губ., Сосницкого уезда” (“Известия Иаврической Ученой Архивной Комиссии” № 47), а потім в статті “Неолоітичні та трипільські знахідки”.
Валерією Козловською тут було знайдено частину кремінного ножа і пилки, наконечники стріл, а також частину глиняного “правила”, на якому люди доби неоліту виліплювали посуд.
Як свідчив Ю. С. Виноградський, у 1924 році під Білою кручею, майже біля води було знайдено частину великого бивня мамонта, а зверху на кручі – бронзовий трьохреберний, порожнистий в середині, наконечник стріли, характерний для скіфів.
У західній частині Бурімки знаходяться залишки слов’янського городища. В 1910 році Валерія Козловська тут знайшла дуже цікаві речі: кістяний наконечник стріли, залізний ножик з кістяною ручкою, яку було прикрашено зубчиками, кісточку з дірочкою, що вживалася, певно, як підвіска; уламок ребра, на якому вирізьблено фантастичну фігуру, що нагадувала зайця з хвостом змії. Слов’янське поселення утворилося на місці неолітичної стоянки.
Слов’яни, які жили на Бурімці, напевно, воювали, бо ті часи були дуже неспокійними. Навіть сама природа створила надійний захист для наших предків, які жили тут.
Можна уявити, що ми читаємо книгу про події, які могли тут відбуватись в VII чи VIII столітті.
…Одного разу бурімці, що чатували на валу, помітили як за Десною піднялася з землі і почала поволі розростатися рудувато-сива хмарка. За нею друга… Третя… Ще й іще…
- Дим! – крикнув молодий воїн Владар, що знаходився якраз на городищі – укріпленому зрубі, засипаному землею. – Горить на Старих Селищах за Десною!
Незабаром на валу селища були майже всі його жителі.
З-за Десни плив гіркий запах диму, що вже почав стелитися над водою. Вітер, що помітно дужчав, став доносити глухі крики, сповнені страшного розпачу й муки.
З юрби поважно виступив кремезний, широкоплечий чоловік. Довге волосся його було вже посічене сивиною. Метнувши швидкий погляд на селищан, гукнув:
- Браття, не гоже нам спокійно дивитися на горе сусідів. Коли у сусіда палає хата, хай у тебе палає серце! Озброїмось, на плоти – та й переметнемося на той бік Десни, – так мовив Світозар, старійшина бурімців.
Лаштування було недовгим і незабаром з-під Білої кручі відчалило кілька великих плотів, на яких стояла нечисленна бурімська рать.
Коли плоти причалили до плеса і воїни, перебрівши мілину, підійшли до густих кущів лозняку, там несподівано знявся гомір і чималий гурт людей кинувся назад. Воїни мимоволі схопилися за мечі, насторожили списи, натягнули тугі луки. Та раптом немов застигли на місці.
Прямо перед ними, в кущах, загорнута в шмаття, билася дитина; вже й не кричала, тільки маленькими ручками хапала повітря.
-
Тут свої… Нещасні… Вороги там, – почувся стриманий гомін серед воїнів.
-
Гей, селищани! – гукнув Світозар. – Зупиніться!
В кущах деякий час панувала мертва тиша, лише сполохано пищала якась пташка. Далі почулося шелестіння кущів і перед воїнами з’явився старий дід.
Полотняна одіж у нього на спині й на плечах в кількох місцях прогоріла і в дірки виглядало худе, вкрите синцями тіло. Піднісши руку до очей, тремтячим голосом він мовив:
-
Побий мене Перун, якщо це не Світозар, славний вождь з Великих Боліт із своїми молодцями.
Незабаром з кущів вийшло кілька дідів, а потім почали з’являтися жінки; деякі несли на руках дітей. Одна з жінок з блідим обличчям, з блукаючими божевільними очима, раптом вздріла свою дитину, яку тримав на руках старий воїн. Вона кинулась до нього, несамовито вхопила дитинча.
Все це діялось лише одну хвилину. На сцени бурхливої радості й палкі промови вдячності ті грізні часи були надто скупі. Та й лихо, яке зненацька застало людей, затьмарило все, крім одного: жити!
-
Що сталося там, в Селищах? – запитав Світозар втікачів. – Яке горе вигнало вас сюди?
У відповідь почулися хрипкі з стогоном голоси, сповнені жаху й муки. Упали страшні слова, від яких готова була скаламутитись світла прозорінь Десни і почорніти Біла круча.
- Степовики… Налетіли, як хижа птич… Селища горять. Билися до останнього й полягли… небагато врятувалося.
- Вороги де?
- Там. Справляють, погані, бенкет, або облягли вже після нього, упившись вина та крові…
Десь недалеко хрипко завив пес і замовк.
Залишивши людей із Старих Селищ в лозняку, поставивши біля них трьох метких воїнів-вістунів, бурімці швидко рушили вперед.
Обминувши великий табун коней, біля якого не було жодного вартового, воїни зупинилися біля селища, від якого лишилося кілька будівель. Решта селища догоряла, світячись у вечірнім присмерку.
Було тихо.
-
Сплять, навіть ночі не дочекавшись, – кинув тихо Світозар. – Ну й заснуть навіки…
… Ніхто з ворогів не побачив більше, як сходило сонце над Десною, як поверталось на Бурімку, до Великих Боліт, вдвоє більше людей. Ніхто з них не приніс в степи до Дону синього звістку про страшну смерть синів із роду Кречета, які пішли шукати здобичі і слави за старим, славним Гором Однооким, а знайшли собі безславну кончину.
На фото – Бурімка та Біла круча (фото “Менщини туристичної”)