Місто Мена стало учасником міжнародного європейського проекту залучення інвестицій в українську економіку та їх ефективного задіяння, передусім, для розвитку інноваційних програм. Починання ініційоване Польщею, а наш регіон є одним із головних учасників з боку України.
Це стало приводом розмови нашого кореспондента з міським головою Федором Фесюном.
— Федоре Івановичу, ви вже побували в зарубіжних партнерів. Згадується, що Чернігівсько-Сіверський край колись тривалий час був у складі Речі Посполитої… Але це надто далека історична паралель, а у вас усі враження свіжі.
— Дещо й справді вражає. Адже свого часу ми стартували як незалежні держави майже однаково. Причому на той час Польща була набагато слабкішою економічно, ніж ми. Пригадую, вже на межі розпаду Радянського Союзу я підвищував кваліфікацію в Києві, з нами були й поляки. І вони, працівники керівних органів доволі високого рівня, підторговували всіляким крамом, наприклад, джинсами. Це було ще в доперебудовні часи, десь так рік 1984.
Але нині, коли приїжджаю до Польщі, очі не просто розплющуються — зіниці розширюються. Та ще й відчуття душевного дискомфорту. Адже, повторюю, на зорі незалежності ми мали набагато могутніший потенціал. За оцінками різних дослідницьких організацій, а в мене немає підстав їм не довіряти, Україна тоді входила до десятки найрозвинутіших держав Європи. Залюднюючи територію, більшу, ніж Франція — мали б, прийшовши до капіталізму, жити не гірше французів. Звісно, дехто в нас живе набагато краще будь-яких західних сусідів. Але ж основна маса швидше виживає.
Що вразило в Польщі… За лічені роки, приблизно п’ятнадцять, їхня економіка дуже просунулася.
— Перепрошую, перепиню. У істориків є таке поняття — точка біфуркації. Звучить дивнувато, але суть дуже проста. В якийсь момент нація іде, грубо кажучи, або наліво, або направо, або прямо. І, роблячи вибір, обираємо своє майбутнє.
На ваш погляд, як це сталося з Польщею? Коли вона обрала виграшний для своєї економіки шлях?
— Саме в оті, згадані мною роки там розробили низку програм, які просто-напросто виконувалися. Скажімо, в нас приватизація пішла однобоко, через майнові сертифікати…
— Даруйте, уточню термін. Прихопизація.
— Згоден.
І вийшло так, що, коли говорити про село… Людина, отримавши отой пай, 3-4 гектари непоганої навіть на Чернігівщині землі, мала брати лопату і цю ділянку скопувати. Що просто фізично неможливо.
— А я ще й сумно усміхаюсь — яким побитом туди заїхати і виїхати? В глибину суцільного масиву колишніх колгоспних ланів? Хтось же про це мав думати на високому державному рівні?
Але ходімо далі.
Я ж знаю і пам’ятаю, ще за часів Леоніда Кучми в нашій області були законодавчо визначені райони зі спеціально обумовленими, пільговими умовами для розгортання інвестиційно-інноваційних проектів. Одне слово, було створено ексклюзивну зону економічного прориву.
— З цього — чомусь, вгадайте з трьох разів — нічогісінько не вийшло. І проект тихо прикрили. А тим часом у Польщі, десь на тих же умовах, інвестори побудували багато нових — підкреслюю, нових! — підприємств. Вони працюють цілком успішно і роблять великий внесок до бюджету відповідних територій, тамтешніх соціальних програм. Японці, корейці, італійці, китайці там просто гарцюють. Це все я бачив на власні очі. Причому, перекладач, який володіє принаймні двома мовами названих народів, гарантовано отримує зарплатню п’ять тисяч євро. Бо час, витрачений на лінгвістичні, договірні непорозуміння — аж надто великі гроші.
У Польщі не вистачає людей, що здатні і вміють працювати. Безробіття теж є, але для певної категорії тих, хто зранку заклопотаний однією-єдиною проблемою. Як і в нас. А от справжніх спеціалістів гостро бракує, особливо для підприємств з міжнародними капіталовкладеннями. І от їхні менеджери розповідали мені, що майже знайшли оптимальний шлях. Залучають студентів з України, Білорусі, Казахстану. Щоб вони прийшли, поповнили вже отримані знання і залишилися працювати.
Так, погоджувалися мої співрозмовники, це не зовсім справедливо стосовно тих країн, звідки ми забираємо мізки. Особливо, коли врахувати, що рівень підготовки українських, скажімо, студентів набагато вищий, ніж польських (! — Авт.). Причому, такий факт підтверджували керівники Варшавської торгово-промислової палати і ректори польських вузів. Але — наголошували вони — якщо ви сьогодні неспроможні забезпечити цим молодим талановитим людям гідну зарплатню й перспективи розвитку, то в чому тоді наша вина?
— Федоре Івановичу, а, з досвіду ваших безпосередніх вражень… В чому ж настільки структурно — гадаю, це точне слово — різниться ситуація в нашій Вітчизні і там? Хоча ми всі вийшли з тієї самої сталінської шинелі, з одного й того ж табору, тоталітарно-соціалістичного…
— Моя думка — є гасла і механізм їх реалізації. Це, на жаль, зовсім різні виміри. З першим у нас все гаразд, а з другим, прагматичним, Польща опинилася далеко попереду. Мені, як господарнику з великим стажем, констатувати це дуже прикро.
Починаючи з Михайла Горбачова, на нашій багатостраждальній землі все нуртують реформи, результати яких виявляються переважно ефемерами. Складається враження, що, як казав один соціалістичний опортуніст: «Рух — це все. Кінцева мета — ніщо».
А поляки мету бачать. В одному з районів Польщі, дещо більшому, ніж мій рідний Менський, за ті ж п’ятнадцять років прибутки місцевого бюджету зросли в одинадцять разів. Двадцять вісім тисяч робочих місць створено! Запитую: звідки ж стільки працюючих? Виявляється, навіть за сто кілометрів возять людей задля розвитку структур, створених інвесторами.
Але виникла складна проблема. Гостро потрібні дитсадки! Потрібно школи розширювати! Потрібно будувати клуби задля повноцінного дозвілля фахівців та їхніх родин! Тобто наступне завдання — створення адекватної економічному прориву соціально-культурної інфраструктури.
Цікаво, що помітну частину коштів на ці потреби отримують через спеціальний податок на реалізацію спиртних напоїв. Суворо цільовий податок. Відрахування витрачаються виключно на спорудження тих самих клубів, фінансування різноманітних культурно-освітніх, митецьких програм.
До речі, це і є один з проявів відмінностей у польському і нашому світосприйнятті. Там закони й програми від урядових до дрібнопартійних всього — навсього здійснюються. Можливо, не завжди у повному обсязі, життя є життя. Але — втілюються, а не переходять у розряд ритуальних заклинань.
А ми, нагадаю, спершу створили на Чернігівщині вільну економічну зону, а потім її тихо поховали. Нічого не здобувши, але багато набазікавши.
Будемо сподіватися, що реальний інтерес Польщі до українців, нашого, передусім, регіону, котрий, нагадаю, тривалий час входив до складу Речі Посполитої, вже отримана фінансова підтримка обумовлять новий виток занедбаних колись інноваційно-інвестиційних програм. Що ж стосується конкретно Мени, то там уже й сьогодні працюють достатньо потужні підприємства з міжнародним капіталом.
Хоча спромоги лише цього, окремо взятого, району здатні збільшити приплив зарубіжних, насамперед, європейських виробничо-фінансових ресурсів у кілька разів.
Сайт hvilya.com
Ростислав МУСІЄНКО,
представник журналу «Современная Европа»
(видання Російської академії наук) в Україні