«Люди телефонують о сьомій ранку і у відпустці. Бо знають: якщо можу допомогти — допоможу». Інтерв’ю з Романом Боюном
Роман Боюн не любить говорити про себе. Варто лише поставити особисті запитання, як уже за кілька секунд він переводить розмову на дороги, державні програми, аграріїв і людей, яким потрібна допомога.
Здається, це і є його головна риса. За більш ніж десять років роботи в місцевому самоврядуванні він звик оцінювати будь-яку подію не через власні здобутки, а через те, що вона дає громаді.
Зі старостою Блистівського округу, колишнім учителем математики, людиною, яка може ввечері допомагати односельцю оформити державну дотацію, а зранку вже писати чергове звернення щодо ремонту дороги, ми поговорили про роботу без вихідних, відповідальність, війну, життя села, згуртованість громади в цей нелегкий час і про те, чому справжній староста ніколи не вимикає телефон.
Пан Роман говорить спокійно, без пафосу. На особисті запитання відповідає коротко. Натомість постійно повертається до тем, які болять – якість доріг, побутові проблеми сільських населених пунктів, розвиток громади.
— Давайте усе ж трохи про вас поговоримо. Звідки ця активність?
— Думаю, вона з дитинства. Батько був дуже ініціативною людиною. Ще наприкінці 80-х він одним із перших у районі організував підряд механізаторів. Тоді це було щось зовсім нове. Напевно, від нього й передалося бажання не чекати, поки хтось щось зробить, а самому братися до справи.
Після дев’ятого класу вступив до педагогічного ліцею, потім навчався в Чернігівському педагогічному університеті. За освітою я вчитель математики та інформатики.
Повернувся працювати у рідне село Блистову, у свою школу.
— Але згодом здобули ще одну освіту.
— Так. Паралельно вступив до технологічного університету на фінанси. Мені це було цікаво. Хотілося розвиватися, не стояти на місці.
Працював і в школі, і в банківській сфері бухгалтером. Але школу не залишав — завжди знаходив можливість вести уроки.
— За школою сумуєте?
— Дуже. З дітьми працювати — це зовсім інше. Вони щирі, безпосередні, постійно дивують. Від них отримуєш енергію. Зараз саме цього найбільше не вистачає.
Коли Роман Боюн згадує школу, усміхається. Про дітей говорить значно тепліше, ніж про власні посади. Але життя поступово привело його туди, де уроки змінилися десятками людських проблем, а шкільний дзвінок — телефонними викликами у будь-яку пору дня.
У місцеве самоврядування Роман Боюн прийшов понад десять років тому. І, як зізнається сам, назад уже не повернувся б.
— Як почався цей шлях?
— У 2013 році став секретарем сільської ради. Через два роки мене обрали сільським головою. Потім очолив робочу групу зі створення Менської громади. Був одним із тих, хто підтримував об’єднання громад.
— Зараз не шкодуєте?
— Ні. Я й зараз вважаю, що це було правильне рішення. Так, проблем багато. Але перспективи є. Інша справа, що люди часто не бачать цих змін.
Найбільша біда зараз навіть не дороги. Найбільша біда — демографія. У селі народжується одна дитина на рік, а помирає шістнадцятеро людей. Це страшні цифри. Села помирають. Через це закриваються школи. Багато хто каже: немає школи — немає села. Насправді так воно і є. Я теж переживаю за це. Але треба чесно дивитися на ситуацію — це проблема не одного села і навіть не однієї громади. Це проблема державна. Її потрібно вирішувати. Навіть попри те, що йде війна. Не можна закривати школи за формальними чинниками. Найлегше закрити навчальний заклад, коли там менше дітей, ніж потрібно. Важче – зберегти. Варіанти є. І місцеве самоврядування намагається доводити це на найвищому рівні. До речі, це стосується не лише освіти. Медицина. Ті ж самі проблеми. Не вистачає кількості лікарів – припиняється фінансування. Але ж це абсурд. Люди ж залишаються. Вони ж мають отримувати послуги? І не мають для цього їхати за десятки кілометрів у інші громади, чи в обласний центр.
— Після реформи вам довелося працювати одразу у кількох старостинських округах. Не виникало бажання сказати: “Досить”?
— Ні. Коли мене призначили старостою Бірківки, це було нове для мене село. Я родом із Блистови, людей там знав менше. Але за кілька років ми звикли один до одного. Потім звільнилася посада старости у Блистові. Логічно було, щоб працював там. Пізніше додалася ще й Семенівка.
Звичайно, три села — це дуже велике навантаження. Треба було продумати, як організувати роботу, щоб ніхто не залишився без уваги. Бірківці навіть трохи ображалися, що почав рідше приїжджати. Але там були хороші спеціалісти, які допомагали людям на місці.
— З чим сьогодні найчастіше приходять люди?
— Найбільше питань зараз виникає щодо мінімального податкового зобов’язання. Людям приходять повідомлення з податкової, а вони не розуміють, за що мають платити. Приходять до старости. Треба пояснити, розібратися, перевірити документи.
Дуже багато звернень і щодо державних дотацій. Наприклад, на корів. Начебто держава дає допомогу, але щоб її отримати, потрібно створити електронний кабінет, отримати електронний ключ, правильно подати заявку. Для людини похилого віку це практично нереально. Тому ми сидимо разом, оформлюємо документи, пояснюємо кожен крок. На одного заявника іноді доводиться витрачати пів години, а то й більше.
— А як встигаєте відстежувати всі зміни? Постанови, нові програми…
— Усе просто. Я підписаний на сайти міністерств, Кабінету Міністрів, Державного аграрного реєстру. Щойно виходить нова постанова, одразу переглядаю: чи стосується вона наших людей. Якщо бачу, що це нова програма підтримки, уже знаю, що найближчим часом доведеться допомагати людям оформлювати документи. Бо якщо цього не зробити, багато хто просто втратить можливість отримати допомогу.
Про дорогу Т-25-34 Роман Боюн говорить так само емоційно, як і про майбутнє своїх сіл. Саме ця тема останні кілька років стала однією з головних у його роботі.
— Чимало людей знають вас саме завдяки боротьбі за ремонт дороги Т-25-34. Чому ця тема стала для вас настільки принциповою?
— Бо це не просто автошлях. Це можливість людям жити нормальним життям, отримувати базові послуги. Зрештою, це ще й питання здоров’я та життя. Коли перевізники починають відмовлятися їхати, коли люди бояться викликати таксі, коли автомобілі постійно ламаються — це вже не питання комфорту. Це питання доступності.
Ми постійно звертаємось до різних інстанцій. Пишемо листи, зустрічаємось із керівництвом області, говоримо про цю проблему всюди – на зустрічах, через медіа.
І, мабуть, найважливіше — нам вдалося об’єднати навколо цього питання місцевих аграріїв.
— Саме вони допомогли врятувати окремі ділянки?
— Так. За власні кошти та власною технікою вони виконали ямковий ремонт на найбільш аварійних відрізках. Я дуже вдячний кожному підприємству, яке долучилося. Бо вони не були зобов’язані цього робити. Це державна дорога. Але вони розуміли: цією дорогою їздять їхні працівники, їхні родини, їхні діти. Без цієї підтримки ситуація була б набагато гіршою.
Під час розмови стає зрозуміло: дорога Т-25-34 для нього — вже давно не просто асфальт. Це тема, до якої він повертається знову і знову. Не тому, що вона політично вигідна. А тому, що від неї буквально залежить життя кількох сіл. Співрозмовник не приховує: локальні ремонти не розв’яжуть проблему. Дорога потребує капітального відновлення, і він продовжує шукати можливості, щоб про неї не забували.
— Вам не дорікають, що ви надто наполегливі?
— Можливо (сміється). Але якщо мовчати, точно нічого не зміниться. Можна написати один лист і заспокоїтися. А можна нагадувати про проблему постійно. Я завжди обираю другий варіант. Я стукаю в усі двері. Байдуже на якому вони рівні. Якщо треба доберусь і до найбільших дверей в Україні.
— Робота старости — це фактично без вихідних?
— Абсолютно. Телефон може задзвонити о шостій-сьомій ранку. Або пізно ввечері. Буває, люди телефонують навіть тоді, коли я у відпустці. Не можу їм сказати: “Зателефонуйте через два тижні”. Якщо є можливість допомогти — допомагаю. Інакше навіщо тоді працювати?
Про роботу Роман говорить легко. Але коли мова заходить про сім’ю, на кілька секунд замовкає. Зізнається: саме рідні найкраще знають, що означає бути старостою.
— Родина не ревнує до роботи?
— Інколи буває. Бо вони теж бачать, що телефонують постійно. Але дружина ставиться з розумінням. Вона знає: якщо людина звернулася, значить, для неї це справді важливо. Звичайно, хотілося б більше часу проводити з рідними. Особливо зараз, коли життя так швидко змінюється.
— Як відпочиваєте?
— Найкраще відпочиваю на велосипеді. Сідаю і їду без конкретного маршруту. Так найкраще “перезавантажується” голова. Люблю й риболовлю, але останніми роками часу на неї майже не залишається.
— Чи бувають моменти, коли хочеться все залишити?
— Чесно? Бувають моменти втоми. Але бажання все кинути — ні. Бо розумію: якщо ти взявся за цю справу, то маєш довести її до кінця.
— Ви багато років працюєте з людьми. Що за цей час зрозуміли найголовніше?
— Напевно, те, що найцінніше — довіра. Людина приходить до тебе не лише за довідкою. Вона приходить, бо вірить, що її вислухають. І навіть якщо проблему неможливо вирішити сьогодні, треба чесно це сказати. Люди дуже добре відчувають щирість. Не можна обіцяти те, чого не зможеш зробити.
— Про що мрієте сьогодні?
— Найбільша мрія сьогодні, мабуть, така сама, як у мільйонів українців, — Перемога. Щоб наші військові повернулися додому. Щоб перестали гинути люди. А потім хочеться одного — щоб село знову жило. Щоб у школах лунав дитячий сміх, щоб молоді родини не виїжджали, щоб відкривалися нові господарства. Бо поки в селі є люди — у нього є майбутнє.
— Романе Анатолійовичу, ви нещодавно стали лауреатом нашого щорічного конкрусу «Вибору Менщини». Вона стала для вас несподіванкою?
— Чесно кажучи, не очікував. Про голосування дізнався із публікації «Менщини». Було приємно, що люди підтримали, але наступного дня все було, як завжди: звернення, дзвінки, поїздки, документи.
Для мене ця нагорода — насамперед довіра людей. А її потрібно щодня виправдовувати.
Але, чесно кажучи, після цього нічого не змінилося. Просто продовжив робити те, що робив до цього. Бо це, мабуть, уже моя місія — допомагати людям. Якщо немає дороги, немає інфраструктури, то страждають не чиновники — страждають звичайні люди.
Навіть після вашої публікації я знову звертався щодо дороги, писав уже на найвищий рівень. Хотілося, щоб нашу проблему почули. Так, відповідь була невтішною — коштів на ремонт дороги Т-25-34 поки не передбачено. Але головне, що про неї вже знають.
На завершення
Після розмови залишається враження, що Роман Боюн зовсім не прагне виглядати героєм. Він не говорить гучних слів про служіння громаді й не обіцяє неможливого. Просто щодня робить свою роботу — відповідає на дзвінки, оформлює документи, шукає можливості для людей, пише звернення і вкотре нагадує чиновникам про проблеми маленьких сіл.
Можливо, саме тому читачі й віддали йому перемогу у «Виборі Менщини-2025». Бо справжній авторитет рідко народжується з красивих промов. Він народжується з довіри. З тієї самої довіри, через яку люди телефонують своєму старості о сьомій ранку, у вихідний чи навіть під час його відпустки. І телефонують, бо знають: якщо він може допомогти — обов’язково допоможе.
Від редакції: найближчим часом редакція інтернет-видання “Менщина” має намір долучитися до проблематики відновлення автошляхів у громаді та регулярності пасажирських перевезень. Ми плануємо провести опитування серед мешканців громади, щоб визначити найболючіші проблеми, зробити відеогайди автошляхами громади, які потребують відновлення, а на завершення цього проєкту провести публічне обговорення за участі мешканців громади, представників органів місцевого самоврядування, керівників служб пасажирських перевезень, представників Служби відновлення та розвитку інфраструктури Чернігівсько\ області, аграріїв, підприємців, громадських активістів. Тема якості доріг в Менській громаді має бути вирішена.
Світлана Чичкан, “Місцеві медіа”
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.
