Його поховали на Аскольдовій могилі навпроти хреста Героям Крут. Той хрест і той меморіал за сімнадцять років до того придумав він сам – Анатолій Гайдамака, народний художник України, уродженець села Волосківці на Менщині. У жовтні 2023-го церемонія прощання у Володимирському соборі зібрала людей, які знали його як автора десятків музеїв. А починалося все з запаху фарби у хаті, де на горищі й досі лежить полотно, що не влазило у двері.
Перше, що запамʼятала трирічна дитина, – повітряний бій над селом і власна хата у вогні. Ревла корова, верещала свиня, худобу гнали в поле, щоб не згоріла. Батько повернувся з війни інвалідом, і тільки тоді родина спромоглася відбудуватися; доти ночували по сусідах.
Дід по матері був майстровитий, із золотими руками. У ніч перед розкуркуленням устиг утекти й пересидів лихі роки на будівництві Дніпрогесу – жив на Хортиці неподалік того самого семисотлітнього дуба, який онук через півстоліття намагатиметься увічнити.
«У дитинстві все набуває поетичного забарвлення. Зима, літо, весна, ставки… Ми ж не знали, що десь там у Парижі є цивілізація, є Нью-Йорк… Здавалося, що світ починається й закінчується в нашому селі», – розповідав Гайдамака «Українському тижню» 2009 року.
Шматочок іншого світу у Волосківцях усе-таки був. Від дядька Миколи, який на подив усього села мріяв стати художником і загинув на фронті, лишилися фарби й посібники з малювання. «Памʼятаю той запах фарби. Такий несільський, ні на що не схожий, якийсь потойбічний запах», – згадував він.
Мати хотіла, щоб син пішов у лікарі. Селами тоді ходили бродячі художники-ретушери: збільшували портрети з фотокарток на документи, домальовували міські костюми, краватки, зачіски, а часом і саму людину – коли чоловік загинув на фронті, а вдова хотіла мати парний подружній портрет. Платили їм не грішми, а вечерею й ночівлею. Мати плакала: «І ти таким будеш!»
Умовив її сільський аматор Павло, який малював у клубі афіші. Він давав хлопцеві листівки, щоб перемальовував. «Моя гігантоманія саме тоді й почалася – з малесенької кольорової репродукції „Три богатирі“ Васнецова», – сміявся художник через півстоліття.
Далі була дорога, звична для сільського хлопця з великим хистом: художнє училище у Ворошиловграді, перевід до Харкова, диплом 1961 року. Потім Москва – Строганівське училище, майстерня Володимира Козлинського й Гелія Коржева, спеціальність «монументально-декоративне мистецтво», випуск 1967-го.
Того ж року по нього приїхали з Волгограда: там саме увічнювали Сталінградську битву, набирали команду, обіцяли квартиру, майстерню й гарантовані замовлення. Він відмовився. «У мене тоді й думки не було, щоб працювати десь поза Україною. Прибув до Києва, наймав квартиру з клопами, а прописаний був у гуртожитку Київпроєкту», – розповідав він.
Настали роки, коли монументаліст у СРСР жив із державного замовлення, і Гайдамака його отримував. За два десятиліття він зробив експозиції Музею книги та друкарства (1974), заповідника на Хортиці (1977–1988), Музею Миколи Островського у Шепетівці (1979), київського філіалу Центрального музею Леніна (1980–1982), Музею Михайла Коцюбинського в Чернігові (1982–1983), Музею космонавтики імені Корольова у Житомирі (1983), Літературного музею в Одесі (1984–1985), Державного музею Тараса Шевченка в Києві (1984–1987). За першу з цих робіт – архітектуру і художнє оформлення київського філіалу музею Леніна – у 1985 році він разом з колективом авторів здобув Державну премію імені Тараса Шевченка. До того були премія Ленінського комсомолу (1980) й орден «Знак Пошани» (1982), після – звання заслуженого діяча мистецтв УРСР (1989). Будівля того музею на Європейській площі сьогодні називається «Український дім». «Менщина» писала про ці роботи ще за життя художника – у нарисі «Відомі земляки. Анатолій Гайдамака» (2017) та в довідці «Анатолій Гайдамака з Волосківців – видатний митець України» (2019).
Сам він у розмові з «Тижнем» описував свої стосунки з тією системою коротко: «Знаєте, я не був ні піонером, ні комсомольцем. У партію мене тягнули – зміг викрутитися, бо не любив комуністів».
Після 1991-го його роботи змінили адреси. Музей «Чорнобиль» у Києві (1996). Музей Шевченка у Форт-Шевченку в Казахстані (1997), де він зробив експозицію навколо образу стовпової дороги, що прорізає й розриває казахську юрту. Заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» у Шевченковому й Моринцях (1998). Національний музей Голодомору-геноциду (2007–2008). Меморіал «Голгофа без кордонів» на кордоні з Румунією (2008). Памʼятник молодому Шевченку у Вінниці (2014).
Коли його питали, чому його так тягне саме до трагічного сегмента історії, він відповідав без пафосу: «Мені важливо відкрити забуті сторінки, прочитати їх для себе і для всіх, вшанувати, тоді вже й крапку можна поставити».
Дві з цих сторінок він прочитав удома, на Чернігівщині.
10 квітня 2004 року на Цитаделі Батуринської фортеці відкрили памʼятник жертвам Батуринської трагедії – двобічний хрест на кургані, одинадцять метрів заввишки й пʼятдесят шість тонн вагою, складений із лабрадориту різних відтінків. Із заходу – бронзове розпʼяття у три з половиною метри. Зі сходу – невелика бронзова ікона Богородиці з Дитям у терновому вінку, зроблена за зразком артефакту XVII століття, який археологи знайшли тут-таки, на розкопках цитаделі. Художнє вирішення – Гайдамаки, скульптура – Миколи Обезюка. В основі памʼятника перепоховали людські рештки, знайдені під час тих розкопок.
25 серпня 2006 року за сорок кілометрів звідти, біля села Памʼятне, відкрили меморіал памʼяті героїв Крут. Насипаний пагорб заввишки сім метрів, на ньому десятиметрова червона колона. Колона червона не випадково: такі стоять на фасаді Київського університету, звідки прийшла більшість тих студентів. Довкола – символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста і музейна експозиція у старих залізничних вагонах.
Цю свою роботу він згадував із гіркотою. «Це ж памʼятник героїчному київському студентству – ота колона червона університетська. Думав, що там відбуватимуться урочисті вручення дипломів, посвячення в студенти, що Київський університет імені Тараса Шевченка візьметься за впорядкування території, а зʼясувалося, що все це їм не потрібно», – казав він 2009 року.
З Волосківцями він звʼязку не рвав. Тут, на сільському кладовищі, поховані його батьки. Він був почесним громадянином Менського району і брав участь у роботі Чернігівського земляцтва та його Менського відділення. Село, де він народився, стоїть на річці Дягова, притоці Мени, вперше згадане 1660 року, має деревʼяну Успенську церкву 1765-го – і дало Україні ще одного відомого земляка, кобзаря Терентія Пархоменка.
Волосківці лишилися і в його живописі. Серед станкових серій – «Материн сад», «Мій рід», «Моє дитинство».
Помер Анатолій Гайдамака 27 жовтня 2023 року в Києві, о восьмій ранку, на 85-му році життя.
А те велетенське полотно з трьома богатирями, скопійоване з поштової листівки, так і лишилося у Волосківцях. «Картина й зараз на горищі лежить, – казав він у 2009-му. – Треба її забрати до Києва».
Джерела:
Гайдамака Анатолій Васильович – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Гайдамака_Анатолій_Васильович
Гайдамака Анатолій Васильович, Енциклопедія Сучасної України (ст. Н. О. Саєнко) – https://esu.com.ua/article-28200
Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка – https://knpu.gov.ua/winners/hajdamaka-anatolij-vasylovych/
«Монументальна гайдамаччина», «Український тиждень», 30.10.2009 – https://tyzhden.ua/monumentalna-hajdamachchyna/
Інтервʼю Анатолія Гайдамаки виданню «Рубрика», 09.03.2021 – https://rubryka.com/article/anatolij-gajdamaka/
Памʼяті Анатолія Гайдамаки, товариство «Чернігівське земляцтво» – https://chz.org.ua/pam-iati-anatoliia-haydamaky/
Анатолій Гайдамака з Волосківців, «Менщина» – https://mena.org.ua/anatoliy-haydamaka-z-voloskivtsiv-vydatnyy-mytets-ukrainy/
Меморіальний комплекс «Памʼяті героїв Крут» – Вікіпедія
Памʼятник жертвам Батуринської трагедії – Вікіпедія
Волосківці (Корюківський район) – Вікіпедія
Світлини: «Українська правда. Життя», Wikimedia Commons (CC BY-SA)
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Волосківців, шкільні знімки, фотографії сільського клубу чи Успенської церкви – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Менщина» / «Місцеві медіа»