Феськівчанин, який в інтинській шахті ховав українського «Гамлета» під обкладинками радянських книжок і навчив співв’язня перекладати сонети Шекспіра: невідома історія Григорія Кочура

Інта, Комі АРСР, кінець 1940-х років. Біля копальні, у бараці, після зміни на шахті українець Григорій Кочур, вантажник і нормувальник, працює над перекладом «Гамлета». Сторінки тримає під обкладинкою радянської пропагандистської брошури – якщо знайдуть, нова стаття. Поряд, у табірному вузлі Інтлагу-Мінлагу, відбуває свої двадцять п’ять років інший чернігівець, поет із села Савинки на Корюківщині – Іван Савич Лук’яненко. У бараці Кочур переконує сусіда по нарах, Дмитра Паламарчука, почати перекладати Шекспірові сонети. Через тридцять років Паламарчук видасть повний український корпус сонетів. Через сорок років, у 1989-му, у Києві вийде «Інтинський зошит» Кочура – його власна табірна поезія. А у 1995-му, через рік після смерті, Кочур посмертно отримає Шевченківську премію за «Друге відлуння» – томище перекладів із тридцяти трьох літератур, від давньогрецької лірики до поезії XX століття. Феськівчанин з Менщини, якого радянська система засудила за «український буржуазний націоналізм», тримав у руках в інтинській шахті майже всю світову поезію.

Щоб зрозуміти масштаб того, що зробив Кочур, треба знати, чию справу він тримав. У 1928–1932 роках, ще студентом Київського інституту народної освіти, він учився у Миколи Зерова – лідера київських неокласиків. Ті ж роки в Києві викладали Сергій Маслов, Михайло Калинович, Борис Якубський. Поряд із Зеровим стояло «гроно п’ятірне»: сам Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович і Освальд Бургардт (Юрій Клен). До цього кола молодий Кочур увійшов як свій – працював помічником академіка Агатангела Кримського, познайомився з Рильським, Драй-Хмарою, Бургардтом, Филиповичем особисто.

Через п’ять років більшості з них уже не було. Зерова розстріляли 3 листопада 1937 року в Сандармоху – разом із Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Валер’яном Підмогильним, Павлом Филиповичем, Михайлом Яловим. Драй-Хмара помер на Колимі 1939-го. Бургардт устиг емігрувати на Захід. З п’ятірки лишилися Рильський, який ціною конформізму вижив у Києві, і Кочур – якого арешт чекав на десять років пізніше.

Кочура заарештували 3 жовтня 1943 року в Полтаві. Звинувачення стандартне для воєнних і повоєнних років: «пособництво окупантам» і «український буржуазний націоналізм», нібито приналежність до ОУН. Дружину, Ірину Воронович – студентку, з якою він познайомився ще на семінарі з діалектології у КІНО, – заарештували разом із чоловіком і дали такий самий десятирічний термін. Слідчі під час допитів неодноразово погрожували Воронович розстрілом, щоб тиснути на Кочура; на суді він відкликав свої вимушені зізнання. Обоє опинилися в Інті, у Комі АРСР, на копальнях Інтлагу-Мінлагу. Звідти, з листування подружжя через табірну пошту, вціліла пачка листів – вона і досі публікується у наукових збірниках Волинського університету.

В інтинській зоні Кочур фактично заклав те, що згодом назвуть «українською школою художнього перекладу». Він вивчив за допомогою співв’язнів-носіїв естонську, латиську, вірменську й грузинську. Він працював над українським перекладом «Гамлета» – переклад вийде друком 1964 року, до 400-річчя Шекспіра, і досі вважається однією з найточніших академічних версій. Він навчив сусіда по табірному бараку Дмитра Паламарчука – який у Полтаві був звичайним молодим юристом – перекладати англійських поетів. Через тридцять років Паламарчук видасть повний український корпус Шекспірових сонетів. Український переклад почався в інтинській зоні.

Двох чернігівських поетів і перекладачів – Кочура з Феськівки й Савича з Савинок – радянська система засудила за один і той самий «український націоналізм». Обоє опинилися на інтинських шахтах. Їхні роки в Інті перетнулися на п’ятирічку – з 1948 по 1953-й. Кочур повернувся в Україну 1953 року, реабілітований 1962-го. Савич звільнився 1956-го.

З 1962 року Кочури осіли в Ірпені під Києвом – будинок придбати у самому Києві їм не дозволили, допоміг Максим Рильський. Цей будинок став тим, що в українській культурі почали називати «Ірпінським університетом». Сюди приїздили Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Микола Лукаш. Тут Кочур формував наступне покоління перекладачів – Михайла Москаленка, Юрія Лісняка, Анатолія Перепадю, Володимира Митрофанова, Олександра Тереха, Віля Грим’юча.

У квітні 1968 року Кочур серед 139 авторів підписав лист-протест Брежнєву, Косигіну, Підгорному проти арештів української інтелігенції. У 1973-му його виключили зі Спілки письменників – за відмову давати КДБ показання проти Євгена Сверстюка. Поновили лише у 1988-му.

Окремою тихою справою Кочура стало повернення вчителя. У 1990 році він опублікував у «Літературній Україні» статтю до 100-річчя Зерова з промовистою назвою – «Гроно п’ятірне витримки соловецької». До цього неокласики перебували в радянському каноні під забороною – не існувало практично. Завдяки Кочурові й Рильському Зеров повернувся у канон. Кочур виявився останнім, хто міг це зробити, бо знав їх особисто.

У 1989 році вийшов «Інтинський зошит» – перша збірка власної поезії Кочура, написаної 1945–1953 років у таборі. У 1991-му – «Друге відлуння», 558-сторінковий том перекладів. У 1995 році, через рік після смерті, Кочур посмертно отримав Шевченківську премію саме за «Друге відлуння». У 2000-му вийшло «Третє відлуння», у 2008-му – двотомна «Література та переклад» у видавництві «Смолоскип».

У 2024 році в Ірпені презентували повне видання «Інтинського зошита» у видавництві ПЕНМЕН – уже не двадцять сім поезій, як у книжці 1989 року, а тридцять три. Шість додаткових віршів зберегла по пам’яті співв’язня Кочура, Ярослава Людкевич, – записала їх з його голосу в таборі й пронесла через десятиліття. У 1998 році Львівський національний університет імені Івана Франка створив кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура – першу в Україні кафедру, названу на честь перекладача. Вулиці Кочура є в Ірпені, Києві, Чернігові. У Феськівській гімназії на стіні – меморіальна дошка.

Будинок-музей Кочура в Ірпені пережив російську окупацію весни 2022 року. Будівля постраждала від обстрілів – пошкоджені дах, вікна, частина експонатів. Але основне зібрання вціліло – двадцять п’ять тисяч томів особистої бібліотеки Кочура, рукописи, чорнові зошити, листи. Музей повернувся до роботи. Лінія, що йде від Зерова через Кочура, через інтинський барак, через сонети Шекспіра, прочитані Паламарчуку при коптильці, – продовжується.

Джерела

• Кочур Григорій Порфирович — Українська Вікіпедія
• Офіційний сайт спадщини Кочура
• «Григорій Кочур. Людина, яка знала все» — Локальна історія
• Олександр Чередниченко. Перекладацький доробок Кочура — «Всесвіт»
• Презентація «Інтинський зошит. Повне видання» в Ірпені (2024)
• Листування Кочура та Воронович із табору — Волинський національний університет
• Іван Савич — Українська Вікіпедія
• Феськівка — Українська Вікіпедія

Світлини: Wikimedia Commons (Микола Зеров, 1920-ті – public domain; шахта №9 в Інті – CC BY 4.0; український козацький хрест у Сандармоху – CC BY-SA; річка Мена біля Феськівки – CC BY-SA); портрет Григорія Кочура – фонди Менського краєзнавчого музею ім. В. Ф. Покотила.

P.S. Якщо у вашому родинному архіві у Феськівці чи Мені збереглися старі світлини Кочура, його шкільні фото, листи, прижиттєві видання чи будь-які матеріали, пов’язані з його ім’ям, – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot