Менянка Ірина Терпицька не дуже любить інтерв’ю. Каже, що їй значно комфортніше, коли пишуть про її вихованців, а вона сама залишається десь «для галочки». Тому звістка про те, що саме її читачі обрали тренеркою року у конкурсі «Вибір Менщини», стала для неї несподіванкою — вона навіть не стежила за голосуванням.
Для неї нагороди ніколи не були головним. Значно важливіше, коли дитина виходить на тренування не тому, що так сказали батьки, а тому, що сама цього хоче. Коли бажання, здібності й наполегливість сходяться в одній людині, тоді, переконана тренерка, і народжується результат.
Ірина Терпицька сама прийшла у спорт ще третьокласницею. Одного дня в шкільному коридорі на неї звернула увагу тренерка Надія Таратухіна. Висока дівчинка привернула увагу — і з того моменту почалася історія, яка триває вже десятиліттями.
«Я була в третьому класі, коли Надія Петрівна звернула на мене увагу»
— Пані Ірино, давайте почнемо з самого початку. Як ви взагалі прийшли у спорт?
— Я була в третьому класі. Пам’ятаю, як ішла шкільним коридором, і тут Надія Петрівна Таратухіна: «Дівчинко, у вас…». У неї ще такий голосочок був, що я навіть злякалася. Думаю: «Що я такого зробила?» А вона звернула на мене увагу, бо я була високою дівчинкою порівняно з іншими. Так усе й почалося.
— А батьки як поставилися? У вас до цього були якісь інші захоплення? Танці, музика?
— Я ходила на танці. Були такі пришкільні танці, але я їх швиденько закінчила. Більше нічого не змінювала. З того часу й займалася легкою атлетикою.
Потім рік була в Харкові, ще навчалася й тренувалася в Черкасах. Спорту в житті було настільки багато, що інших якихось серйозних захоплень, мабуть, і не залишалося.
— А коли вступали, вже хотіли стати тренеркою?
— Не зовсім. Я більше хотіла працювати в лікувальній фізкультурі. Мені здавалося, що там ти більше бачиш результат своєї роботи, але немає таких навантажень, як у спорті, і менше травматизму.
Я вступила саме на лікувальну фізкультуру. Але коли закінчила університет, так склалося, що не було вакансій. А була вакансія тренера. У 1997 році я почала працювати — і так досі й працюю.
— Не шкодували, що життя повернуло саме в тренерство?
— Ні. Коли я з дітьми — однозначно ні.
Звісно, є різні нюанси, але коли працюєш із дітьми, воно все перекривається.
«Я виграла і була призером України, але колосальних досягнень не мала»
— А якими були ваші власні спортивні досягнення?
— У мене, може, не було якихось колосальних здібностей. Є перший дорослий розряд. У семиборстві я вигравала і була призеркою України. Але дуже високих досягнень у мене не було.
— Не залишилося відчуття, що могли досягти більшого?
— Ні. Тут у кожного своє. Я була технічною, могла добре виконувати технічні елементи, але мені не вистачало швидкості. А швидкість — це те, чого в мені не було.
Тому кожному своє. І це, мабуть, одна з речей, яку я дуже добре розумію як тренер: не можна всіх дітей міряти однією міркою. Хтось просто любить бігати — то нехай бігає. Немає великої швидкості — це не означає, що спорт йому не потрібен. А хтось не любить бігати, зате має силу. Тоді треба шукати те, що підходить саме йому.
«Я можу побачити дитину на вулиці й подумати: о, яка гарна дівчинка»
За роки роботи тренерка навчилася помічати спортивні задатки майже одразу. Іноді для цього достатньо просто побачити дитину на вулиці.
— Ви зараз уже своїм професійним оком одразу бачите, хто з дитини може вирости в хорошого спортсмена?
— Так, звичайно, бачу.
Навіть буває, що йдеш вулицею, бачиш дитину й думаєш: «О, яка гарна дівчинка». А потім якось складаються обставини — і вона приходить на тренування.
Так було з однією моєю вихованкою. Я побачила її, коли поверталася додому. А потім мене попросили підмінити в школі вчительку фізкультури, яка захворіла. І я бачу в класі ту саму дівчинку. Думаю: «Боже, ось ця дівчинка! Якщо я її заберу, буде висотниця». А вона тоді ходила на танці. Я сказала: «Спробуй. Можеш і на танці ходити, і сюди. Я ж не наполягаю. Якщо не сподобається — танцюй далі».
Але через рік вона сказала, що більше не хоче ходити на танці. І почала серйозно займатися легкою атлетикою. Правда, спочатку вона боялася висоти.
— Для стрибків у висоту це, погодьтеся, серйозна проблема.
— Так. Вона невдало приземлилася, трохи вдарилася і після цього почала боятися. А якщо дитина починає боятися висоти, це складно перебороти. Десь до сьомого класу вона висоту не приймала. Потім поступово все змінилося. А потім вона сама зацікавилася семиборством. Цікаво, що спочатку вона боялася і бар’єрів, і швидкості, і висоти. А потім поступово все це подолала.
«Треба, щоб вони хотіли навіть більше, ніж я»
Для Ірини Терпицької найважливіший показник успіху — не медаль сама по собі. Вона хоче бачити, що дитина справді отримує задоволення від того, що робить.
— Ви сказали, що нагороди для вас не настільки важливі. А що тоді найважливіше?
— Щоб діти від цього отримували задоволення.
Коли їхнє задоволення і бажання співпадають. Ще плюс, якщо дитина талановита, здібна. Бо буває по-різному: бажання є, а здібності не дуже. А буває, що здібності є, а бажання немає. А коли сходиться все — і бажання, і обдарованість — тоді, звісно, є бажання працювати з такими дітьми. Треба, щоб наші бажання і їхні бажання збігалися. А ще краще — щоб вони іноді хотіли навіть більше, ніж я цього хочу. Тоді буде результат.
«Я думала, що таких Даш у мене вже не буде»
Серед вихованців Ірина Терпицька згадує Дашу Рогову — дівчину, з якою, за словами тренерки, було дуже легко працювати.
— Даша була дуже відповідальна. Її не треба було змушувати працювати — іноді, навпаки, треба було зупиняти. Вона була дуже здібною. Я тоді думала: «У мене таких Даш уже не буде».
Пізніше дівчина поїхала до Харкова, а після початку повномасштабної війни її спортивний шлях змінився. Вона продовжила займатися спортом, але вже не професійно. Зараз вона – тренерка 2-ї категорії у фітнес-клубі Києва.
— Вам шкода, що вона не продовжила спортивну кар’єру на тому ж рівні?
— Не те щоб шкода. У неї були гарні задатки, але, можливо, не вистачало антропометричних даних для найвищого рівня.
Водночас я завжди знала, що вона дуже добре знала мови. І коли вона вступала в Харків, я навіть питала: «Даша, точно хочеш пов’язувати своє життя зі спортом?»
Я думала, що вона більше пов’яже своє життя саме з мовами. Але вона спробувала і те, і те.
Війна багато чого змінила. Трошки розкидало всіх, і спортсменам теж стало складніше розуміти, заради чого вони тренуються, коли немає нормальних змагань.
«Діти зараз? Може, мені просто такі попадаються»
— Ви тренуєте вже багато років. Діти змінилися? Часто можна почути, що сучасні діти менш дисципліновані, їм важче щось пояснити.
— Не знаю. Може, мені просто такі діти попадаються, що тренуються добросовісно (сміється).
У принципі, нормально. Хтось відсіюється, звичайно. Можливо, просто не затримуються в мене ті, з ким складно працювати.
— А наймолодші ваші вихованці якого віку?
— Третій-четвертий клас.
— І вже бачите серед них майбутніх спортсменів?
— Звичайно, бачу.
— Не будете називати?
— Ні. Бо ще зарано «корону одягати» (сміється).
Є декілька дітей. У них є наполегливість, але важливо, щоб ця дитяча наполегливість із часом переросла у більш свідому. Бо в цьому віці вони ще шукають себе. Сьогодні хочуть легкою атлетикою займатися, завтра — музикою. Кожен дозріває у своєму віці.
«У третьому класі він був зовсім маленьким, а через два роки я його не впізнала»
Тренерка розповідає, що іноді навіть здібності дитини стають помітними не одразу.
— Був у мене хлопчик. Прийшов у третій клас — такий маленький, я спочатку навіть не знала, що з ним робити.
А через два роки він приходив уже з дівчатами й був зовсім іншим. Витягнувся, змінився і зовсім по-іншому почав ставитися до тренувань.
Тому кожен, мабуть, дозріває у свій час. Те саме і з дівчатами.
Наприклад, Настю Москаленко мама привела ще в третьому класі. Вона була ще занадто маленькою для тієї групи. Я навіть думала: хай трохи підросте. А через два роки дивлюся — зовсім інша дитина. Я кажу: «Настю, досить уже вдома сидіти, підросла — повертайся».
«Після дев’ятого класу ви вже самі вирішуєте»
Ірина Терпицька не приховує: вона не вважає правильним змушувати дитину займатися спортом будь-якою ціною.
— Але що робити, якщо підліток каже: «Все, я більше не хочу»? Треба відпустити чи переконувати?
— Можливо, поговорити, переконати. Підлітковий вік — він такий. Може, дати дитині якийсь час відпочити, а потім сказати: «А може, все-таки продовжимо?» Не треба тягнути за роги, коли дитина опирається. Можливо, іноді краще дати час, а потім повернутися до цього питання.
— А вам шкода вихованців, які мали хороші задатки, але потім залишили спорт?
— Є такі. Можливо, одна дівчинка. Не те щоб вона зовсім закинула, але вже не так наполегливо працює.
Але в основному діти, які більш-менш талановиті, продовжують. Хай навіть на шкільному рівні. А далі я їм кажу: після дев’ятого класу ви вже самі вирішуєте. Це ваше життя. Займатися спортом чи ні — ваше рішення. Але школу, навчання ніколи не можна закидати.
Треба вчитися і все встигати. Якщо є режим дня, це можливо. Телефон можна подивитися пів години, але якщо є розпорядок, то можна встигнути багато.
«Я тренувалася в таких самих умовах, як вони»
— Якщо порівнювати підтримку спорту зараз і тоді, коли ви самі були спортсменкою, щось змінилося?
— Я не знаю, як держава підтримує. Скоріш за все, ніяк… Але якщо говорити про наші умови, то ви самі можете бачити: нічого особливо не змінилося. Я тренувалася практично в таких самих умовах, як вони зараз тренуються.
— Тобто за десятиліття — майже без змін?
— Так.
І це, мабуть, одна з найпростіших відповідей на питання про те, чого сьогодні потребує дитячий спорт у маленькому місті.
«Нам не треба нічого грандіозного»
Якби Ірині Терпицькій зараз дали необмежений бюджет на розвиток спортивної школи, вона не починала б із грандіозних проєктів.
Її мрія значно простіша.
— Що б ви зробили найперше?
— Доріжку. Тобто сектор для стрибків. У нас немає навіть елементарного сектора для стрибків. Трошки покриття, трошки потрібного обладнання — нам не треба якихось величезних масштабів. У нас не настільки велике місце. Ми ж не знаємо, що буде через десять років, як усе зміниться. Нам потрібні прості речі. Елементарну доріжку поставити — і вже було б добре.
— Зверталися з цим питанням до адміністрації?
— Зверталися.
— І що вам відповідають?
— Поки що кажуть: коштів немає, не на часі.
«Моя найбільша мрія — щоб діти приходили з бажанням»
Поза тренуваннями Ірина Терпицька живе звичайним життям. Каже, що колись любила в’язати, але тепер це захоплення відійшло. Якщо випадає вільна хвилина — може просто ввімкнути телевізор, подивитися кіно й відпочити. Любить їздити на Десну, особливо влітку, хоча останніми роками обставини не завжди дозволяють це робити.
Але якщо запитати про найбільшу мрію, вона знову говорить про дітей.
— Якою є ваша найбільша мрія?
— Щоб були діти, які хочуть займатися. Щоб талановиті приходили з бажанням.
Не всі мають бути талановитими. Найголовніше — щоб було бажання займатися спортом. Щоб вони не приходили просто виконати те, що їм сказала мама чи тато. Коли дитина сама хоче, тоді з нею легко працювати. І в тренера тоді є бажання працювати. А коли дитина хоче сама — тоді можна разом чогось досягнути.
Мабуть, саме в цьому і є головний секрет Ірини Терпицької як тренерки: вона не просто шукає в дітях майбутніх чемпіонів. Вона шукає те, до чого кожна дитина має власний хист. Комусь потрібен час, щоб подолати страх висоти, комусь — щоб вирости й повірити у власні сили, а комусь — просто зрозуміти, що спорт може бути не обов’язком, а справжнім задоволенням.
І, можливо, тому через роки її вихованці пам’ятатимуть не лише свої медалі й результати, а й тренерку, яка колись побачила в них те, чого вони самі ще не бачили.
Світлана Чичкан, “Місцеві медіа”