Брати інтерв’ю у переможниці конкурсу “Вибір року” у номінації “Вчитель” було трохи важкувато. Адже вона навчає мою доньку. Тому абстрагуватися, що тепер я з нею розмовляю не як мати-вчитель, а як журналіст-респондент було, чесно кажучи, складно, а ставити деякі питання було трохи ніяково.
Навіть улітку вона не відпочиває від школи, а чоловік жартує, що дружина знову “кудись улізла”. Вона не женеться за нагородами, але вже двічі пройшла сертифікацію, увійшла до п’ятірки кращих на конкурсі “Учитель року” й каже, що робота для неї давно стала хобі. Як вдається не згоріти у професії після 26 років стажу, поєднувати школу й сім’ю та чому для неї головним критерієм успіху є щастя дітей — у відвертому інтерв’ю з менянкою Ганною Захарченко.
– Чи очікували на нагороду взагалі? Ні, не з того почнемо. Почнімо з того, як ви побачили, що вас номіновано: особисто, чи хтось повідомив?
– Мабуть, особисто, адже періодично переглядаю сторінку «Менщини», отак і побачила. Не можу сказати, що зраділа занадто, але було приємно. Хоча, зізнаюся, це було неочікуваним. У освітянському конкурсі «Учитель року» я брала участь і раніше, але там визначали більш професійні якості вчителя, а тут ще й додалася оцінка людей.
– Якою була реакція була родини та друзів?
– Чоловік сказав, що я знову кудись улізла (сміється). Діти підтримали.
– Після перемоги до вас надходило багато дзвінків з привітаннями?
– Я не афішувала перемогу, тому не дзвонили. Єдине, що колега привітав із перемогою. Я спершу здивувалася, з якою перемогою, а потім згадала (сміється).
– Бути вчителькою ви хотіли з дитинства? Що вас штовхнуло на вибір цієї професії?
– Моя мама вчителька, і з дитинства я спостерігала за її роботою. Тому головна мотивація була – влітку велика відпустка (сміється).
– Тобто головною причиною у виборі професії стала тривала літня відпустка? (сміюся)
– Ні, не головна (сміється). До того як обрати професію, я багато ким хотіла бути ще з дитинства, наприклад, геологом, адже мені подобалося все досліджувати. Пам’ятаю, ми жили на краю Мени і поле було моїм відпочинком. Ми там постійно гралися з друзями і там, мабуть, немає жодного деревця, на яке б я не залізла (сміється). Також мені хотілося бути медсестрою, адже хотілося допомагати людям. А в старших класах зупинилася на професії вчителя і вступила до Чернігівського педагогічного університету.
– А саме напрямок молодші класи чому обрали?
– Зараз добре розумію випускників, які не можуть визначитися з професією. Я, мабуть, теж була не зовсім впевнена, що хочу бути саме вчителем, і саме початкових класів. Часи тоді були важкі, тому батьки далеко не відпускали. Але я любила малих дітей, любила гратися з ними, тому й обрала початкові класи.
– Якщо зараз була б можливість повернути все назад, чи змінили б ви цю професію на іншу?
– Думаю, що ні. Приходить кінець навчального року – важко і морально, і фізично. Влітку хочеться відпочити і забути про роботу.
У мене колись спитали, яке моє хобі. І я, перебравши варіанти, повернулася до того, що постійно, навіть на канікулах та у вихідні, шукаю матеріали для своєї роботи. Виходить, що моя робота і хобі переплітаються. І наче ідей нема, все вилетіло з голови, але з приходом першого вересня, не знаю, звідки беруться нові ідеї (сміється).
– Як родина на це реагує?
– Родина вже звикла до цього (сміється). Звісно, я намагаюся коригувати час і витрачати його на дітей і чоловіка. Але мої діти практично самостійно вчилися. Мені пощастило, що вони в мене відповідальні. Поки я приходила з роботи, то в них уже були виконані домашні завдання. Ми живемо зі свекрухою, то вона була поряд. Я навіть інколи не дозволяла допомагати дітям з уроками, щоб вони вчилися самостійно думати. А якщо чогось не знали, то чекали мене і ми вже разом розбиралися. А щодо роботи, то діти мені допомагали вирізати, клеїти. І зараз навіть перед першим вересня молодша донька допомагала вирізати за бонуси (сміється). Чоловік допомагає щось прибити, полагодити в школі, якщо в батьків немає змоги. Або, буває, я щось придумаю, але не певна, чи зможу втілити це в життя, а він підтримує ініціативу і пропонує свою допомогу (сміється).
– Тобто, він повністю поділяє ваше захоплення роботою?
– Не те, щоб повністю, але ж поділяє.
– Часто в інтернеті зустрічається фраза, що вчителька – це таке хобі, яке має підтримувати чоловік. Це відповідає дійсності? Чи багато особистих грошей ви витрачаєте на наочності, матеріали для уроків?
– Я не рахувала, але якісь розробки уроків, позакласних заходів купую сама, адже коштів на це ніхто не виділяє. Дякую батькам, які допомагають із папером, ламінаційним матеріалом, канцелярськими дрібницями.
– Але чоловік допомагає більше? (сміюся)
– Він навіть не знає, скільки я витрачаю на це все. У мене є моя зарплата, з якої я можу витрачати на це, а його зарплата – це наша зарплата (сміється).
– У вас дві доньки. Чи пішли вони маминими стопами?
– Ні, не пішли.
– Перехотіли, побачивши мамину роботу?
– У них цього в думках не було. У старшої доньки десь у сьомому класі були думки стати лікаркою, але згодом вона перегоріла. Ніхто не впливав на її вибір, адже знаю випадки з сімей, коли батьки тиснули і наполягали на вступі у той чи інший заклад, а дитина потім не захотіла там навчатися, бо важко, і їй не подобалося. Старша донька обрала професію маркетолога – роботу не пов’язану із вчителюванням, але творчу, на мою думку. А молодша поки що не визначилася. Зараз вона навчається у 10 класі, але думки про вчительську професію у неї не проскакують. Ми з чоловіком – учителі, він навчався на вчителя хімії-біології, але подальше життя не пов’язав з цією професією, хоча після навчання деякий час працював за спеціальністю.
– Де берете сили на навчання маленьких дітей? Адже це дуже важко зацікавити їх, навчити, пояснити. Чи нема бажання кивнути на все рукою і піти в репетиторство?
– Махнути рукою думки немає. Досвід дає своє. Можливо, будучи молодшою, я інакше до цього ставилася, але тепер розумію, що це повільна робота і певна мета досягається із часом. Мені десь потрапила на очі фраза: всі діти різні. Дійсно, це так. Хтось може навчатися на 12 балів, а хтось – на 5 і це його найвище досягнення. Хтось може прекрасно танцювати і не вміти малювати, хтось прекрасно виконує одну роботу, але не вміє робити інше. Так само і в навчанні – одні досягають високих результатів, а інші – нижчих. Тому я завжди звертаю увагу саме на особистість дитини.
– Чи змінилися діти від того часу, як ви почали з ними працювати? До речі, скільки ви вже працюєте вчителем?
– Працюю з 1999 року – 26 років. Мабуть, змінилися. Все міняється, суспільство міняється. Тепер ставлення батьків до навчання стало не таким, як було раніше. Якщо раніше батьки були більш зацікавлені в навчанні дітей, то зараз вони більше відпускають їх у вільне, самостійне плавання.
– Тобто діти особливо не змінилися, змінилися самі батьки?
– Я не можу сказати, що діти змінилися. По-перше, виховання впливає на ставлення дітей до дорослих. Якщо раніше батьки виховували дітей більш суворо, то й діти поважали старших. Зараз, особливо у першому класі, приходять маленькі друзі, яких потім треба обрамити, щоб вони зрозуміли, що я – не лише їхній друг, а й учитель, тому мають бути певні рамки. Я думаю, що в мене це виходить.
– Як ви ставитеся до постійних змін, оновлення правил у системі освіти, НУШ? Одні кажуть, що це добре, інші – що це розвага і в дитячих головах нічого не затримується. Яка ваша точка зору?
– НУШ – це школа, зорієнтована на дитину, навчання через гру, діяльність, експерименти. Тому ми навчаємося не лише за допомогою зошитів та підручників, а й за допомогою різних навчальних матеріалів, які допомагають засвоювати знання. У НУШ також є програма, яку необхідно виконувати. Тому я повинна дати той матеріал, що й раніше, але за допомогою ігрових методів, різних прийомів.
– Але особисто ваша думка?
– До НУШ я ставлюся позитивно. У мене не було чіткого розмежування «Стара українська школа» і «Нова українська школа». Я починала працювати, використовуючи на уроках ігри та ігрові елементи. З приходом НУШ розширилася матеріальна база. Ми багато чого отримали і це допомагає впроваджувати елементи гри під час уроків. Це ті самі проєктори, телевізори, на яких ми переглядаємо презентації, використовуємо різноманітні тести із застосуванням телефонів. Це все допомагає засвоювати матеріал як на дистанційних уроках, так і на очних.
– На жаль, сьогоднішні реалії такі, що дітям доводиться вчитися дистанційно. Перед цим був COVID, тепер війна. Чи важко було перебудовуватися, і яке навчання краще дається дітям і вчителям?
– Я постійно перебудовуюся. Шукаю якісь новинки і постійно вчуся. Коли почався COVID, то я одразу шукала шляхи вирішення проблеми: проходила курси для себе, щоб мені було зручно, потім заохочувала батьків, казала, що діти повинні навчатися. Практично з перших днів, коли нас перевели на дистанційку, я вже була підготовлена і починала працювати в Zoom. Мені хотілося впровадити різноманітні новинки, наприклад, такі як тестові завдання, ігрові завдання. А згодом все ставало на свої місця і я не перевантажувала учнів інформацією. Зараз, маючи досвід, з цим працювати простіше.
Чи складно? Складно, бо нестабільний інтернет, зникає світло. Думаю, найскладніше в першому класі. У першому класі з першого вересня я не починала дистанційне навчання. Звісно, дистанційні уроки були, але не на постійній основі. У першому класі діти мають бачити вчителя, а вчитель дітей. Крім того, учня треба вчити писати дистанційно, а хто його вестиме за руку, коли треба показати, як правильно писати літери та цифри. У першому класі має бути підтримка батьків, дорослих, адже хтось має підключити дитину до уроку, показати як це працює. У третьому класі мені вже більш-менш добре. Діти мене розуміють і знають, адже бачили в класі. І зараз, дистанційно, вони мене чують, реагують на пояснення.
– Яка ваша думка щодо дистанційки? Адже навколо дистанційного навчання шириться багато думок. Наприклад, одна моя знайома каже, що задоволена дистанційним навчанням, адже на ньому все чудово пояснюють, на всіх звертають увагу.
– Мені здається, що дистанційка – для більш старших, відповідальних дітей. Крім того для такого навчання потрібні батьки, щоб контролювати процес. Тобто обов’язкова допомога батьків. Пам’ятаю по своїй дитині, коли вона була в одинадцятому класі, – кінець навчального року, війна, повністю дистанційне навчання. Їй таке навчання подобалося, тому що вона готувалась більше до тих предметів, які хотіла здавати. Відвідувала уроки, але мала більше часу на підготовку до НМТ. Дистанційка для молодших, які не мають ще розуміння, для чого вони вчаться, – це набагато складніше.
А взагалі, я за живе, за очне навчання. Дітям необхідно бачити вчителя, однокласників. А вчителю потрібно бачити очі дітей та розуміти, чи сприймають вони матеріал.
Я колись своїм учням казала, що школа – це не тільки навчання, а ще й веселі розваги на перервах, але вони відповідали, що більше хочуть бути вдома. Але тепер, коли ми рідко зустрічаємося в школі на очному навчанні, вони раді бачити одне одного. Спілкуватися треба не онлайн, а в реальному житті. Цього року вони погоджуються, що школа – це не тільки уроки.
– Дуже багато, особливо цього літа, навіть серед моїх знайомих, є вчителів, які, пропрацювавши 20 років, звільнялися. Якась незрозуміла тенденція.
Я якось брала інтерв’ю в однієї поважної людини в Мені, яка казала: якщо колись вчитель зробив зауваження, то я і від учителя отримаю на горіхи, ще й від батька. А тепер вчитель отримує і від дитини, і від батька. Що ви про це думаєте?
– Особисто до себе я не відчула зміни ставлення зі сторони батьків. Звісно, виникали якісь непорозуміння з батьками, але неповаги до себе я ніколи не відчувала. Це, мабуть, тому, що я змогла довести, що дійсно бачу не тільки одну дитину, а всіх разом. Кожна дитина найкраща для своїх батьків, а для мене найкращі всі діти. Потрібно звертати увагу на те, як дитина поводиться у колективі, а не тільки у себе вдома. Я вважаю, що виховання – це справа батьків. Завжди на перших батьківських зборах батькам кажу: на 1-му місці у нас здоров’я, на 2-му місці виховання, а на 3-му місці – навчання. Тому, як батьки налаштовані до вчителя, до його роботи, так і дитина буде ставитись до нього. Вчитель теж зі свого боку має демонструвати таке ставлення, яке хоче бачити зі сторони дітей, батьків і так далі.
– Часто звучить фраза, що у вчителя таке відношення до роботи через недостатню заробітну плату. Його недооцінюють. Як на вашу думку, держава гідно оцінює роботу вчителя?
– Я вважаю, що держава має переглянути розмір вчительських заробітних плат. Адже робота вчителя, це ще і відповідальність за життя і здоровʼя дітей, крім навчання. Тому, щоб вчитель мав змогу повністю віддаватися роботі, мати сили на відновлення, треба мати гідну заробітну плату.
– Що робить вчитель, особисто ви, коли все зроблено, всі плани роздруковані, як відволікаєтеся?
– Взагалі я люблю подорожувати. Не знаю, звідки в мене це захоплення, мабуть, з родини. Ми з чоловіком любимо подорожувати.
– Вдвох?
– Ні. Без дітей ми не подорожували за своє життя практично ніколи (сміється). Це вже тепер, коли вони не хочуть з нами їхати – їдемо вдвох. Подорож для мене – це навіть не про далекі поїздки, це відпочинок на Десні. Як люди люблять виходити у центр міста попити кави, так я люблю на березі Десни попити чаю чи кави, розпалити багаття і посидіти в тиші, милуючись природою. Крім того, я люблю просто довго-довго їхати на авто.
– Де мріяли побувати і чи мрія здійснилася?
– У дитинстві у мене не було можливості бувати на морі. Але так як я люблю плавати, то дуже хотіла на море. Взагалі, ми дуже любили сім’єю їздити в Крим. Вірю, що ми продовжимо цю традицію.
– А чи хотіли б побути, наприклад, у Норвегії чи Швейцарії?
– Можливо. Хотіла б відвідати фіорди на узбережжі Норвегії, але це не найзаповітніша мрія. Був час, коли ми зі старшою донькою подорожували в Париж, Рим, Венецію. До речі, Венеція мені дуже сподобалася, чудове місто. Ще були у Флоренції – це були автобусні тури.
– Чи вдалося реалізувати плани на рік?
– Мій постійний план на рік – вчити дітей.
– Ви вважаєте, що справилися з ним?
– Я намагаюся досягати цілей і працюю над цим постійно, але 100% досягти не завжди можливо, адже є багато різних факторів: і діти реагують по-різному, і пропуски, бажання дітей. Я вважаю, що така проблема є у всіх учителів. Я зі свого боку намагаюся зробити все можливе, а в кінці року підсумовую для себе свою роботу, якщо більша частина дітей мають гарні досягнення, результати, значить я трудилась недаремно.
– У вас безліч нагород. Яка для вас найвища нагорода, яку б ви хотіли досягти на професійному рівні?
– Не знаю (сміється). Для того, щоб отримати нагороду, треба багато працювати, а це нелегко. Інколи ловлю себе на думці: чи це потрібно? Я хочу спокійно працювати, впроваджувати все, що придумую. За нагородами я не женуся. Йдучи на професійний конкурс «Вчитель року» я почувалася впевнено, адже вчителювала багато років. Якихось найвищих нагород мені й не треба було. Я одразу попередила, що далі району в конкурсі не піду. Але так склалися обставини, що потрапила на область, де увійшла у п’ятірку кращих. Так само сертифікація. Мені просто було цікаво: чи зможу, чи вийде? Вийшло, два рази. Такого, щоб хотіти досягти чи посісти перше місце – в мене немає. Мабуть, я не занадто лідер (сміється).
– Яку маєте мрію для себе особисто, крім нашої спільної?
– Так, спільна мрія – це перемога та спокійне, мирне життя. А так, як мама, хочу щастя для своїх дітей. Хочу спокою, здоров’я в родині. А інших мрій поки не маю.
Бажаю читачам спокійного мирного життя, щоб могли спокійно спати вночі та не хвилюватися за своїх дітей та рідних. Дякую ЗСУ за можливість навчатися. І якнайшвидшої перемоги.
Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко, “Місцеві медіа”