Олександр Попок з Макошиного не вважає себе героєм. Розповідати про себе не любить. Але про нього варто розповісти. «Місцеві медіа» знайшли спосіб це зробити та поспілкувалися з його дружиною Світланою.
– Світлано, ваш чоловік на війну пішов добровольцем?
–Так, але в нього була бронь. Він сам попросив у військкоматі, щоб її зняли.
– Скільки йому років?
– На той момент було 49. Ні, навіть 48 було 1 листопада, а 7-го він отримав поранення.
– Бронь по здоров’ю була?
– Ні, професійна. Він працював токарем. Всі мешканці нашого села були шоковані, що такого кваліфікованого токаря відправили на передову, а не на якийсь завод, де він приніс би значно більше користі. Однак це було його рішення. Я дізналася про це можна вважати випадково – мені зателефонувала наша сімейна лікарка зі словами: «А ти знаєш, що твій чоловік проходить військову комісію?». Здивувалася я тоді.
– Він з вами не поділився своїми планами?
– Ні, він нічого нікому не казав, просто мовчки проходив комісію. Пішов у військкомат, домовився, щоб за ним залишили робоче місце. Вони дочекалися, коли закінчиться чинність бронювання і не продовжували його. Це він так попросив. Перший раз його забрали 19 серпня 2023 року, повезли в Черкаси. Там подивилися і спитали: «Кого ви нам привезли в штурмову бригаду?»
– Олександр якийсь вигляд мав не такий?
– Та ні. Просто йому на той момент було 49 років. Тоді його завернули назад, а 23 серпня забрали вдруге. Місяць він проходив навчання у Гончаровську, а потім поїхав на Донбас, де отримав поранення під час третього бою. Перший раз він сходив на завдання. Все було гаразд, а коли знову з хлопцями пішли на штурм… Коли я поїхала на Донбас, то спілкувалася з командиром, який мені сказав: «Він у вас молодець! Навіть з хлопцями на штурм ходив». Уявляєте? Він на штурм ходив, хоча в 2016-му у нього була операція. Йому на два з половиною хребці видаляли пухлину, яка, на щастя, була доброякісною Саша від коліна до низу не відчував праву ногу. І зараз не відчуває.
Повернуся до дзвінка сімейної лікарки. Після нього я приїхала додому і ходила мовчки. Лише зізналася про почуте його братові, Віктору. Він військовий. Кажу йому: «Ти знаєш, Сашко зібрався йти воювати». Він не дуже здивувався, бо знає характер старшого брата. А коли прийшов додому чоловік… Приходить. Бачу мнеться, мнеться, а потім таки каже: «Попроси, щоб невролог мені підписав довідку, бо не підписує». Двічі він їздив у Чернігів, де йому теж не підписали. Потім, не знаю, яким чином, Валентина Московська (лікарка, голова менської ВЛК – примітки ред.) підписала довідку і він пішов воювати. Як я його просила, плакала… Всі разом умовляли, просили. Син приїхав. Донька з Прилук прилетіла вихором, казала: «Тату, якщо не жалієш себе, то хоч пожалій маму і Максима». Вона в мене від першого шлюбу, але любить Олександра, наче рідного батька. Він її ростив із дев’яти років.
– А Максим це спільний син?
– Так, Максим це наш синок. Приїжджав і Максим, але нічого не вдіяв. Я просила, молила, що стану перед ним на коліна, тільки б не йшов цією дорогою в один кінець. Казала, що в нього звідти два виходи: двохсотий або трьохсотий – третього не дано. Віктор, брат, йому вмовляв: «Ти розумієш, що робиш? Я в свої 46 років тягар для молодих хлопців, бо, виходячи із позиції, треба бігти швидко». Але то все марно було. Сашко братові лише відповів: «Ти служиш, воюєш – і я буду».
А мені каже: « Ти викликаєш людей до військкомату щодня. Тепер тобі ніхто з них не скаже в очі, що свого чоловіка ховаєш за спиною»…
Коли я прокинулася 7 листопада, зрозуміла, що в спальні зупинився годинник. Знала, що чоловік заступає в ніч з шостого на сьоме на позицію. Сама себе сварила, що переймаюсь через якийсь годинник. Потім намагалася заспокоїти себе – у годиннику просто сіла батарейка.
Коли 8 листопада на кухні зупинився ще один годинник – зрозуміла, що сталося щось лихе. Я перестала спати спокійно. Ходжу 9 листопада і кажу Ірині Іванівні, діловоду (Світлана Попок – староста Макошиного – примітки ред.): «Господи, мені так важко на душі. Таке враження, що щось виривається зсередини».
Потім приїхала додому. Стала заганяти автомобіль, випадково наїхала на кота. Вереск стояв, як мені здавалося на все село. У мене – шок, емоції через край.
Залетіла прожогом в будинок. Півтори години просто кричала на увесь дім. Доки не захрипла. Я кричала, а подумки собі повторювала, наче мантру: все нормально, він вийде, він обов’язково повернеться. Але зупинитися не могла.
– І що було далі?
– Та якось ніби легше стало. У п’ятницю, 10 листопада, на конференції, на яку приїздив голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус, у мене задзвонив телефон. Я сиділа неподалік Чауса, тому коли задзвонив незнайомий номер – відхилила виклик, бо було незручно відповідати. Потім дзвінок з того номера лунав вдруге, втретє, – і я вже взяла слухавку, щоб сказати, що на засіданні і не можу розмовляти. У відповідь почула голос старого діда: «Ну гаразд». Подумала, що то хтось телефонував із жителів Кукович. Вийшла із засідання та набрала номер – поза зоною досяжності.
День закінчився. Вечір. Ніч. Спати не можу. Вже одинадцятого, в суботу, по дорозі в Київ на навчання мені зателефонували з незнайомого номера. Була сьома ранку. Їхали ми з подругами. Мене ще обурило, що телефонують навіть у вихідний. Беру слухавку. Чую: «Алло». Спитала, хто дзвонить, бо не впізнала голос. Почула у відповідь: «Зайка, ти мене хіба не впізнала? Це я, твій чоловік». Рознервувавшись, почала засипати його питаннями: звідки він телефонує, що з його телефоном.
Перед цим Олександр попросив мене відправити медичні документи. У нього стало сильніше відбирати ногу і ротний сказав, що для направлення в госпіталь необхідна стара медкарта. Я вислала документи. Тоді ж, під час розмови, дізналася, що ротний попросив Сашка заступити крайній раз. Більше не було кому. А після цього мав відпустити його в госпіталь.
Тому, коли Олександр зателефонував, я думала, що він в лікарні. З ногою. Перше моє питання було: «Тобі гірше? Нога німіє?» На що він відповів, що йому трохи перепало. Звісно, я не одразу зрозуміла, про що мова. Лише потім він сказав, що поранений. Спитала, де він. Відповідь мене просто ошелешила: «Я не ображуся, якщо ти мене такого покинеш». Почала в нього питати, чому він таку дурню говорить, яке має поранення: рук чи ніг. На що Олександр відповів, що руки та ноги цілі, на лівій нозі апарат Ілізарова (пристрій зовнішньої фіксації, який використовується в ортопедичній хірургії для подовження або зміни форми пошкоджених кісток руки або ноги; використовується як метод збереження кінцівок для лікування складних переломів і відкритих переломів кісток – примітки ред.), прострелене праве коліно. Того дня мені вже було не до навчання…
– Він телефонував з чужого номера?
– Свій десь…Не знаю, де він дівся. Дякуючи дівчатам, у Харкові ми знайшли людину, яка купила Олександру телефон із сім-картою, поповнила, активувала та віднесла йому. Зробила це все абсолютно безкоштовно, не дивлячись на мої вмовляння дати номер картки.
Наступного дня, 12 листопада, у мене на руках вже були квитки з Києва на Харків, звідти на Краматорськ. Приїхала до чоловіка. Сказати, що була шокована – нічого не сказати. Видовище було жахливе. У нього земля була у вухах, на голові, на бровах, на шиї, на руках. Землю я стирала з нього двома пачками вологих серветок. То був жах. Сашко був дуже побитий: осколків багато, лікті побиті. Праве коліно було прострелене, на лівій нозі апарат Ілізарова і вся нога від коліна до низу з двох сторін «вишкреблена», бо була напичкана уламками. Потім йому в Києві робили пересадку шкіри, брали зі здорової ноги і пересаджували.
– Це та нога, на якій колись робили операцію?
– Ні, ліву ногу відпустило, а от права почала втрачати чутливість і була наче дерев’яна.
– То як це все відбулося? Як він отримав поранення?
– Вони з ночі до 15:30 дня, коли його поранили, не могли дістатися позиції через постійні обстріли. Саша піднявся, коли здавалося, що обстріли трохи вщухли, аби перебігти до іншої ями, і саме цієї миті відчув тепло в коліні – ногу прошило уламками від коліна до самого низу. Він наклав собі турнікет, хотів лізти, але не зміг через рану та «дерев’яну» праву ногу. Ліг обличчям догори, обмацав рану і зрозумів, що кров не тече, тоді послабив турнікети і до лісосмуги поповз на ліктях.
– Далеко?
– Приблизно десять метрів. Діставшись лісосмуги, по рації вийшов на зв’язок. Один побратим сказав, що не піде, зовсім молодий хлопець, а старший групи під час стрибка підвернув ногу і теж не зміг прийти на допомогу. Куди подівся четвертий побратим – невідомо, адже виходили на завдання четверо.
– І зараз його не знайшли?
– Невідомо. Потім у лісосмузі вийшов на своїх хлопців. Повідомив, що трьохсотий. Каже їм, що буде кричати, щоб було зрозуміло, наскільки далеко він від позиції. Крик не дав результатів, по рації теж зв’язок обірвався. Поряд була позиція прикордонників, які почули Олександра. Дочекавшись темряви, прикордонники затягли мого чоловіка в окоп, де зручно вклали, закутали. Так він і ночував з сьомого на восьме листопада, адже евакуювати не могли: ніч була світла, літали дрони, тому евакуація була неможлива.
Восьмого числа Олександр прокинувся через підозрілий звук. Розплющивши очі, побачив над собою дрона, який скинув гранату, але схибив. Олександр зрозумів, що той прилетів по його душу. Потім дрон повернувся з другою гранатою, яка теж не влучила.
– Він сам був в окопі?
– Хлопці сиділи в «норі». Потім дрон прилетів втретє. Теж мимо. Олександр тоді лежав з думкою: скільки ще буде спроб його вбити? Була й четверта. Знову дрон схибив. П’ятим прилетів “камікадзе”… У чоловіка тієї миті все життя промайнуло перед очима. Він встиг навіть попрощатися з рідними. Був переконаний, що цей його точно доб’є.
Скажу вам чесно, Саша досі й сам не знає, яким чином і яка Божа сила його повернула і камікадзе упав поряд. Ударною хвилею його накрило всього уламками, один з яких потрапив у ребро, ледве не діставшись серця. Осколків було безліч: на обличчі, на тілі. У ліву ногу в Києві вставляли трубки, щоб не загноїлася. На його щастя, з восьмого на дев’яте листопада пішов дощ, тоді й приїхав його побратим з «лелекою». Це такі спеціальні ноші. Обв’язують пораненого і витягають.
Сашка витяг побратим з позивним «Живчик». Цей момент чоловік запам’ятав, як і той, коли заважала каска і він узяв її в руку – і все… Прірва … Потім прокинувся, побачив над собою багато хлопців, відчув полегшення і знову заснув. Після операції в Дружківці він вже був при пам’яті.
– А де саме ваш чоловік отримав поранення?
– Біля Бахмута, село Іванівське. То він дзвонив мені дев’ятого числа перший раз, після того як його вивели з наркозу. Далі його евакуювали з Дружківки в Ізюм, потім у Харків, звідки він мені і повідомив про поранення. Після відвідин його в Харкові, поїхала за його речами в Дружківку, де Олександр знімав житло з побратимами, коли не був на позиціях. Поїхала через Краматорськ. Зла була. Мені треба було з’ясувати у командира одне питання: коли мені збиралися повідомити, що Олександра поранено? Мене розривало на шматки це питання. Їхала в чуже місто. Усе навколо гуркотить, а я на таксі…
– На таксі?
– Ага…
– Воно може й недоречно, але цікаво: яка ціна таксі?
– З Краматорська до Дружківки таксист узяв 500 гривень.
– Скільки це кілометрів?
– Десь до двадцяти. Знайшла, де чоловік жив, познайомилася з хлопцями. Саша з позивним «Живчик» у мене запитав, що в мого чоловіка з грудною клітиною. Я не зрозуміла, про що мова. Далі хлопець запевнив, що в мого чоловіка проблеми з грудною клітиною, бо коли він його діставав, то Саша дуже кричав. Я вирішила набрати чоловіка, щоб вони поговорили. Стоячи осторонь, почула, про що мова. Чоловік відповів, що то дрібниця – осколок застряг між ребрами.
Коли зібрала речі, сказала хлопцям, що хочу знайти їхнього ротного, вони відповіли: його немає, він десь на позиції. Попросила, аби дали контакти замполіта, бо не збиралася їхати звідси, допоки не поговорю з кимось із командирів. Вони пішли, передзвонили і сказали, що замполіт чекає на мене.
По приїзду до замполіта, на вулиці побачила шість чи сім людей, які, впевнена, стояли і думали: що за дурепа приперлася в це пекло? Після знайомства запитала у замполіта прямо: «Коли ви збиралися мені повідомити, що мого чоловіка поранено?» А він мені: «Чому ви далеко їхали з Чернігівщини? Не страшно було їхати сюди? Ви б зателефонували». Я спитала: «Куди? У мене не було жодного номера! Скільки я не просила, адже командири не дають свій номер. Я не мала номера жодного побратима. Скажіть, коли ви зібралися повідомити про поранення мого чоловіка?! Сьогодні 14 число, а евакуювали його 9-го, тобто уже минуло п’ять днів!»
Він стоїть дивиться на мене і каже: «Ну, так». Кажу: «От уявімо, що мій чоловік не пам’ятав би номера мого мобільного, номера сина. Він лежить у Харкові, а я божеволію вдома через те, що не він виходить на зв’язок. Ви ж розумієте, що я б почала шукати через генштаб? Коли він йшов на штурм, вранці зі мною поспілкувався, а потім припинив відповідати на дзвінки. Я телефонувала з понеділка по середу, поки в четвер у нього не сів телефон. Не брав він і запасного, який ми йому купили на випадок, якщо з основним щось станеться». Замполіт відповів: «Так, цей момент у нас непродуманий». Кажу: «Звісно, ви б його зараз, через 3-4 дні, вивели за штат через те, що він не надав довідки про перебування в госпіталі. А як він може її надати, якщо без тями лежав? Саме тому я зараз стою перед вами, ставлю ці питання».
– А що означає «за штат?»
– Це ніби військового немає у підрозділі. Чоловікові б платили 600 гривень і ніхто б не хвилювався, де він та що з ним. Так багатьох хлопців з госпіталя вивели поза штат через те, що вчасно не надали довідок. Так і роблять. Це їхня бюрократія. Військовий відсутній у військовій частині, немає підтвердження, що він перебуває в лікувальному закладі – виводимо за штат. І він, військовий, по-суті лікуються за власний кошт. Коли є підтвердження, що поранений в госпіталі, він має отримувати 100 тисяч гривень на місяць. Мій Олександр півроку так і отримував частинами.
– Чому виплачували тільки півроку?
– Тому що через півроку Олександр проходив ВЛК, яка визнала його непридатним з повторним оглядом через півроку. Більше півроку вони, мабуть, не мають права тримати.
З 14 грудня по 12 січня мій чоловік перебував у Київському госпіталі, його перевели сюди. Переніс низку операцій: кілька пересадок шкіри, поставили менший апарат Ілізарова, щоб нога почала згинатися, але вона так і не згиналася. Дванадцятого січня його перевели в Чернігів, де він пройшов ВЛК. Шістнадцятого січня його виписали. Повністю лежачого.
– І які прогнози на одужання?
– Апарат Ілізарова, сказали, буде на ньому від трьох місяців до півроку. Я в Чернігові мала розмову з чоловіком, говорила, що не знаю, як бути далі після виписки, адже в мене робота така, мене часто немає поряд. Кажу: «А якщо ти, наприклад, захочеш у туалет, а я в Мені на сесії?» Він образився, мовляв, я тобі не потрібен, ти не хочеш забирати мене додому. Я мовчки переступила через усе… Саме тоді хворіла, була на лікарняному, попросила Геннадія Примакова виділити нам «швидку». Виділив. Вона доставила мого лежачого чоловіка додому, до дивану. Я ходила дивилася на нього, а в кухні сама тихо плакала, щоб він того не бачив. У Сашка ще були незагоєні рани та донорська латка, про догляд за якою я нічого не знала, адже ніхто не пояснив. Потім та латка почала гноїтися.
– Це в Чернігові не пояснили, чи в Києві?
– Ні там, ні там. Через тиждень почали гнити спиці і донорська латка. Я розплакалась, але Олександр сказав, що ми поїдемо своєю машиною, а не швидкою. Вирішили їхати в Чернігів. Вчотирьох насилу винесли його на руках. Він кричав і стогнав. Від болю. Все боліло. З ран пішов гній. Лікар у Чернігові заспокоїв, сказав, що немає нічого нічого критичного, треба лише поробити навколо рани уколи і все минеться…
Зателефонувала Григорію Разновану (генеральний директор Менської міської лікарні – примітки ред.). Ридала в трубку, домовилась, що приїдемо до нього. А по дорозі чоловіка вмовляла поїхати в лікарню, на що він відповів: «Байдуже. Роби, що хочеш». Сашка поклали в Мену, в хірургію, де почали ставити крапельниці. Наступного дня зателефонувала йому. Полегшало мені, бо відчула, що в нього став жвавіший голос, сказала йому про це. А він мені: «То вчора я просто був злий на тебе за те, що хотіла мене позбутися». Отаку дурню сказав! Розізлилася. На емоціях випалила йому все, що думала: і за Харків, і за Краматорськ, ну…про все на світі згадала. Знаєте, після того він більше такого мені не говорив. У апараті Ілізарова мій чоловік ходив аж 10 місяців.
– Тобто ходив все-таки? Після того, як ви з’їздили в Чернігів, він почав ходити?
– Ні. Після того, як полежав у хірургії, його перевели в Менський руховий реабілітаційний центр. Реабілітаційна лікарня його поставила на ходунці з повністю лежачого стану. Для мене було таке щастя, що чоловік сам може підійти до столу, стоячи поїсти. Він став сам себе обслуговувати. Це неймовірно! Я дуже вдячна і Разновану, і колективу центру, Олені Сушко, завідувачці. Усім, хто допомагав.
Коли Сашка вперше підняли на ременях, щоб навчити ходити, в нього так засяяли очі, що я і не пригадаю, коли бачила його таким. Ви б бачили ті оч! Наче дитина, яка отримала омріяний подарунок! Він мені сказав: «Зайко, дивися, я стою!» Він же весь час думав, що вже ніколи не встане на ноги. А тут таке… Пізніше Саша почав пересуватися в ходунцях.
Після обласної лікарні його нога взагалі не згиналася. У Мені, в реабілітаційному центрі, сталося з ним диво. Зараз нога згинається не на 90 градусів, але згинається. Лікарка сказала, що йому необхідно лягати на реабілітацію тривалістю місяць – 3, а то й 4 рази, щоб не потягнуло ногу назад. Адже м’язи атрофовані, вони упродовж 10 місяців просто «спали» і тепер їх треба оживляти по-новому. Після процедур чоловік лежав по 2 години та пив знеболюючі, прописані лікарем. Коли приїхав з лікарні, радів, що може сидіти в машині біля мене на пасажирському сидінні, бо до цього весь час сидів ззаду…
– Лікування і реабілітація безкоштовні?
– Всі госпіталі й лікарні – все безкоштовно. Навіть у Мені, коли я в хірургії спитала в дівчат, чи треба якісь уколи чи ліки, сказали, що їм соромно брати з нас гроші і відмовилися.
– Як зараз почувається ваш чоловік?
– Його очікує операція з видалення грижі на спині. Через місяць після поранення він осліп на одне око. Його евакуювали без свідомості, була контузія, яку нікуди не вписали. Зараз зір повернувся частково, але пряма лінія у нього крива, найбільшу літеру «Б» він бачить як «В». Один осколок з ноги лікарі не стали діставати, вирішили, що ліпше його не чіпати. У червні Саша отримав другу групу інвалідності, але пенсію до цього часу ще не отримував жодного разу.
У березні з «Нової пошти» прийшло повідомлення про доставку посилки від замполіта. Незадовго до цього я подавала документи на посвідчення учасника бойових дій, то й вирішила, що це, мабуть, посвідчення прислали.
Дивлюся, книжечка така, наче посвідчення, відкриваю, а там «Золотий хрест» із посвідченням… Додав, що не так хотіли вручити винагороду, але їм довелося терміново вирушати на Донбас, тому переслав поштою, щоб нагорода ніде не загубилася.
– Якісь додаткові виплати до пенсії за це передбачені?
– Не знаю. Я питала у військкоматі, але там теж не знають.
– Який зараз у нього моральний стан?
– Живчик. Він сильний, духом своїм може ще й поділитися з кимсь. Кому не вистачає.
– Він такий по життю завжди?
– Так. Навіть фото є, де я його фотографувала в госпіталі зарослого такого, небритого. Не витримала, взяла машинку для стрижки, коли були в Києві, і підстригла, побрила. Не люблю неголених чоловіків (сміється). То він і там навіть усміхнений був.
– Зараз ваш чоловік самостійно ходить по дому? Чимось вам допомагає?
– У нас було господарство, з якого залишилися тільки качки і кури. Зробила це навмисне. Бо знаю його, намагатиметься господарювати, лишила тільки їх.
– З милицями ходить?
– Ні, без нічого. Навіть костура ніякого не бере. Впертий. Скоро ще й танцювати почне.
Журналістка «Місцевих медіа” поспілкувалася і з самим Олександром. Щоправда, телефоном.
– Чи важко вам після поранення безбар’єрно пересуватися у громадських місцях, таких як лікарня, наприклад, ЦНАП? По тротуарах? Чи з цим в Мені або в Макошиному проблематично?
– Я б не сказав, що це проблематично. У лікарні, як і в більшості установ, є пандуси. Вздовж сходів багато де є похила площина, якою можна піднятися. Громадського транспорту немає, правда, тому пересуваюся тільки автівкою. Я б не сказав, що дуже важко кудись їхати або йти.
– Міська рада чи держава пропонують вам якусь допомогу? Згадують про вас, не залишили наодинці з проблемами?
– Нам надавали допомогу, десять тисяч.
– А зараз? Не забувають вас?
– Ми ж не малі діти, яких треба щодня годувати (сміється). Буду отримувати пенсію, всі документи для цього вже зібрали. Не думаю, що мої потреби зросли.
– Крім спільної мрії про перемогу, чого б хотілося особисто вам?
– Відновитися. Все решта у мене є…
Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»