У п’ятницю, 2-го серпня, на вулицях Мени можна було побачити кремезних чоловіків вдягнутих у військовий одяг, з прапорами та вигуками “Слава ВДВ!” – це десантники вийшли відзначати своє свято. «Менщина» вирішила поспілкуватися з колоритними хлопцями та дізнатися більше про те, як вони святкують та як проводять будні.
[pe2-gallery album=”http://picasaweb.google.com/data/feed/base/user/106208757061401474717/albumid/5909659325017541377?alt=rss&hl=en_US&kind=photo” ]
Збір у центрі – прохожі фотографуються, фури сигналять
Біля будівлі Пошти, десь о десятій, починають збиратися винуватці свята. Вітають один одного, жартують, радо приймають вітання від усіх перехожих. Помітивши, що я їх фотографую, охоче позують. На “Таврії” одного з десантників на лобовому склі фарбою написано “Слава ВДВ”. Через кожні п’ять хвилин у когось з присутніх обов’язково дзвонить телефон – це рідні та друзі вітають, телефонують навіть з інших країн. Проїжджій транспорт схвально сигналить, пішоходи посміхаються і вітають зі святом, а деякі навіть фотографуються на згадку.
Одне з трьох великих свят
- Для нас це вже традиція, щороку збираємося з братами, – говорить один з десантників,- а взагалі у мене три великі свята у році – День ПДВ (повітряно-десантних військ – ред.), Пасха і День армії.
Програма щороку майже незмінна – кладемо квіти на пам’ятник, відвідуємо могилки, поминаємо товаришів, наприклад, Петра Мордашка з Феськівки – він отримав орден Червоної Зірки та медаль “За відвагу”. Петро загинув, коли вже був підписаний наказ про його демобілізацію. Також до матерів загиблих заходимо.
Після цього їдемо на Курган, що у Феськівці, і там святкуємо. З’їзджаються товариші і з України, і з Росії. Вже близько 30 років збираємося.
Десант – це братство
Старшина Ігор Харета відповідальний за збереження прапора, на свято ПДВ вирішує також організаційні питання. Має сина – той пішов по батькових слідах, вже офіцер-десантник, служить у Львові. Нещодавно у Ігоря народилася онучка Даша, отож вітань на свято отримував вдвоє більше.
- За службою сумую, – каже Ігор, – небо манить до себе, раніше можна було у Чернігові за 480 гривень здійснити стрибок з парашутом, згадати молодість, але з цієї весни через брак фінансування такі стрибки відмінили.
По життю одне одному допомагаємо, підтримуємо стосунки, адже десант – це братство, для нас немає меж – ми і в Україні, і в Росії маємо тих, на кого можемо розраховувати.
Московський полковник родом з Мени
Після того, як всі десантники зібралися і урочисто поклали квіти на пам’ятники, згадали загиблих, всі рушили святкувати на природу, а по дорозі зупинилися біля магазину “Берізка” купити продуктів. А так, як таких хлопців неможливо не помітити, до них підійшов один чоловік, який вийшов з гарної іномарки з російськими номерами. Анатолій, полковник, зараз живе у Москві, родом з Мени. Як виявилося, він також десантник – от і підійшов привітати своїх. Приїхав у Мену відпочити, знає багатьох менських військових – привітав хлопців зі святом, поцікавився рівнем їхнього життя та підтримки зі сторони держави, сів у автомобіль і поїхав у своїх справах.
На Кургані десантники розповіли про себе
Накупивши провізії, вирушили на Курган. Особисто я там був вперше – гарне місце, красива природа та краєвиди, давня історія цього місця – все складається так, щоб можна було не лише попоїсти, а ще й пригадати минуле у душевній розмові. Чим я скористався і вирішив більше дізнатися про людей, які прийняли мене у свій дружній колектив.
- Я вже вісім років живу в Мені, – розповідає найстарший з присутніх Володимир Подольський, – зараз доглядаю стареньку маму. До цього жив у місті Лозова, що на Харківщині. Служив у ПДВ, потім, після училища, пішов у конструкторське бюро, служив у ракетно-артилерійських військах.
-
А я у Кабулі служив, був водієм “Камазу” і вивозив звідти наші війська, – ділиться вусатий дядько Микола Колоток. – Одного разу нашого солдата витягнув з-під обстрілу, врятував йому життя – за це мене нагородили орденом Червоної Зірки. Зараз живу у Феськівці.
-
Я також з Феськівки, маю медаль “За відвагу”, – додає Володимир Головченко, – служив у розвідці, багато де був. Бачив багато смерті і крові, як нашої, так і ворожої. Зараз залишилися лише страшні спогади про військові дії та про друзів, яких уже не повернути.
-
А я, мабуть, наймолодший з присутніх, – каже Ярослав Холденко, – досвіду бойових дій не маю, але добре пам’ятаю польові виходи. Це коли місяць живеш у наметах, береш участь у стрільбах, нарядах, стрибках. П’ять разів здійснював стрибки – три – з 800 метрів і два з 500. А взагалі я кулеметник ККПВТ, це такий тяжкий і великий кулемет, що їм можна і БТРа, і літака підбити.
Свято і смерть водночас
Горілка, закуска, пісні під гітару та фото на згадку – ось така нехитра розважальна програма на природі. Десантники багато жартують та згадують загиблих товаришів, говорять про минуле, яке дуже сильно відобразилося на всьому їхньому житті, адже майже кожен служив у Афганістані і брав участь у бойових діях.
Особисто мені було якось ніяково – свято і смерть водночас. Але через це стає зрозумілою поведінка “бійців”, які купаються у міських фонтанах і аж занадто привертають до себе увагу звичайних громадян. Поведінка, яку можна назвати зухвалим хуліганством є простим проявом того, як людина радіє тому, що залишилася в живих – і це у них на все життя.