І каже тобі: “Добрий день!”
І ти йому на відповідь: “Добрий день!”
Затим – пауза. Незручна. Напружена. Ти її намагаєшся позбутись. Питаєш: “А ви хто?”
А він тобі: “Не признав?”
Ти: “Ні…”
Він трохи розчаровано зітхає: “Так і знав…”
Ти: “А мав упізнати?”
Він: “Певно, що мав би…Ти мене тридцять років тому зліпив. На цьому місці…”
Твоя пам’ять починає вимітати зі своїх дальніх закутків окремі уламки спогадів. Починаєш щось пригадувати. Уривками. Епізодами. Більше…
…Це був останній сніговик, якого ти зліпив в своєму житті. Тоді тобі було десять чи одинадцять. Ліпили разом з батьком. Після цього було ще років три-чотири санчат, років п’ять сніжок та барикад. Ковзани теж були, але не довго. Сніговиків більше не було. Навіть, коли у тебе з’явились власні діти і намагались ліпити чудернацьких створінь з морквяними носами, ти в цьому участі не брав. Донька з сином просили допомогти, але завжди знаходились важливіші справи. Завжди…
Тепер ти часто себе запитуєш, чому з дітьми немає взаєморозуміння, чому якась прохолода в стосунках?
Ні, сніговик тут ні до чого, проте допоможи його зліпити бодай онукам. Сьогодні…
До речі, коли зліпите з малими сніговика, можете зробити світлину і розмістити під цим постом. Нам буде приємно 🙂