Він називає себе «принеси-подай», але за цими словами — десятки поїздок, небезпечні переправи й допомога там, де її чекали найбільше. Дмитро Москаленко розповідає, як почалося його волонтерство, що сьогодні потрібно військовим і чому перемога в конкурсі — це про всю громаду, а не лише про нього.
Редакція «Місцевих медіа» поспілкувалася з переможцем у номінації «Волонтер» конкурсу “Вибір Менщини” Дмитром Москаленком. Розмову була про те, як жителі Менської громади допомагали Чернігову в оточенні, що зараз найбільше потрібно військовим та плани на майбутнє.
— Почнемо з початку. Пам’ятаєте 24 лютого?
— Так. О п’ятій ранку мамі набрали з роботи, сказали, що прорив і почалася війна. Ми прокинулися, подзвонили маминій сестрі в Ірпінь, питали, чи забирати її. Вона каже: «Ні, у мене звітність, треба людям зарплату нараховувати». Тоді ще всі думали про звітність… Думали, що це затягнеться на два дні чи два місяці.
— Дмитре, як ви потрапили до волонтерського руху? Хто привів?
— До волонтерів ми прийшли самі. Молодь допомогла створити рух, щось публікувати, звітувати. А ми — просто небайдужі люди із сіл Киселівка, Покровське, Слобідка, Данилівка. У цілому більша частина тодішнього Менського району допомагала чим могла. То консервація, то картопля. Нам треба було просто заїхати до людей похилого віку, до бабусь, до дідусів, забрати ту саму картоплю з погреба чи банки.
— Як ви доєдналися до команди “Волонтерів Менщини”?
— Через знайомих. Моя класна керівниця — Олена Донець. Вона телефонувала, казала, де треба забрати продукти. Так і доєднався до волонтерської сім’ї.
– Ви вже вважаєте її сім’єю?
– Так (сміється). Багато додалося турбот, треба і вдома встигати, і там – на дві сім’ї.
— Яка ваша основна місія у цій сім’ї?
— Перевезення. Але більше я — вантажник: принеси-подай.
— Чи були небезпечні поїздки, які найбільше запам’яталися?
— Найемоційніше — це поїздки до села Снов’янка. Там був перебитий міст. Людям з іншого боку через річку передавали продукти, а іноді натягували трос і верхом передавали. Картоплю передавали, всі овочі. Домовлялися із нашими людьми, щоб там зустрічали. До 5 квітня таких виїздів не було, а після — три-чотири рази точно, поки не зробили тимчасовий перехід із дошок, щоб можна було і проходити, і машинами переїжджати. Тоді ще й природа корективи внесла — розливи почалися.
— Як змінилися потреби людей з того часу?
— Тоді потребували мінімального — посуду, шматка хліба, сітку картоплі по кілограму ділили. Підвозу не було, логістика складна, але витримали. Зараз пріоритет — військові. Забезпечуємо будь-чим: від сіток до харчування. Відправляємо на Сумський, Луганський напрямки, туди, де є потреба.
— Що військові просять найчастіше?
— Сітки — це головне. Іноді робимо «кікімори», але це складний процес. Сітку можна за три дні нав’язати, бо рука “набита”, а «кікімори» — то інше.
— Як ви дізналися про перемогу в конкурсі «Вибір Менщини»?
— Побачив у Фейсбуці, потім близькі почали дзвонити. Я людина скромна, не дуже люблю публічність. Похвалу люблю, але мінімально.
— Чим займаєтеся, щоб відволіктися від роботи?
— Бджільництвом. Це моє хобі. Для когось це небезпечно, а для мене — перезавантаження.
— Які плани на життя після перемоги?
— Мрії у кожного різні. Можливо, буду розширюватися у своєму хобі або шукатиму себе в агробізнесі. Час покаже, чи буду власну справу відкривати, чи найманим працівником працювати. Зараз на багато питань ще немає відповідей.