Пані Валентина пам’ятає кожну деталь: від першого танцю зі своїм чоловіком до останнього повідомлення від сина. Вона легко згадує подробиці. Її пам’ять зберігає не лише події, а й слова, риси обличчя, тембр голоса…
Менянка Валентина Мигуля втратила на цій війні найдорожче — але продовжує жити, тримаючись за доньку і віру в справедливість. Це відверта розмова про любов, втрату і пам’ять, яка зберігає найменші деталі і яку неможливо стерти.
Я довго не наважувалася домовитися про інтерв’ю. Адже говорити з матір’ю про загиблого сина – це пекельно болісно. Однак і не розказати історію цієї сильної, надзвичайно витривалої, але водночас витонченої та елегантної жінки, не мала навіть найменшого права.
Син Валентини, Олександр Мигуля, був льотчиком 40-ї бригади тактичної авіації та одним із тих, кого називали «Привидом Києва». Він загинув 12 серпня 2024 року на Донеччині. ЇЇ чоловік – Володимир – зник безвісти в червні 2022-го під час виконання бойового завдання. Теж на Донеччині. Ось так родина втратила одразу двох сильних і сміливих чоловіків…
«Я сама його запросила танцювати — і сказала: ти будеш моїм чоловіком»
— Ми познайомилися на початку літа 1996 року, – згадує пані Валентина. – Все дуже просто було, навіть примітивно — у ресторані. Нам по 18-19 років, тільки школу закінчили. Я на нього глянула і сама запросила танцювати. Кажу: «Ти будеш моїм чоловіком». Він усміхнувся і відповів: «Я це запам’ятаю». Тоді, звичайно, оте все я сказала жартома, драйвова була (усміхається). А воно так і вийшло.
Володя дуже начитаний, книги любив. Ми з ним того вечора майже до ранку проговорили. Через тиждень він прийшов до мене в страшний буревій. Відкриваю двері — стоїть. Мене це тоді дуже вразило. І так усе почалося…
Весілля відгуляли вже у вересні. Вова, як людина, дуже добрий, любив дітей. Ще своїх не було, а в ньому ця любов до малечі вже була. Я навчилася людяності саме у нього. Попри всі сварки, що бувають у людей, мене це завжди повертало до нього. Якби він був поганою людиною, у нас не народилися б такі діти.
– Чоловік мріяв про сина?
– Дуже! Ми одразу домовилися: якщо хлопчик — буде Сашко, на честь мого батька, а якщо дівчинка – Віра, на честь його матері. Володя як з роботи приходив, то живіт гладив і питав: «Як там Сашко?»
Сашко в математиці дуже добре розбирався — це завдяки Вові. І в шахи, і в шашки грві дуже гарно— батько вчив. Я з математикою не дружу, більше до книжок, до літератури. Вова заклав синові основу, займався з ним щодня впродовж 2 років, коли почалися алгебра з геометрією.
Коли народилася донька, Сашко поставив ультиматум. Ми хотіли назвати Вірою, на честь бабусь, бо і моя свекруха була Віра. А Сашкові було 5 років, він каже: «Буде Іра. Якщо не буде Іра — любити не буду». Йому дівчинка Іра в першому класі подобалася. Так і стала наша донька Ірою. Він її дуже любив, хоча ревнощі у малої до брата були.
Та і в Саші не все спочатку з сестрою складалося. Іноді до сварок доходило. Іноді він таким злим був на сестру, ледве стримувався: руки в кулаки зжимав, ніздрі роздуті! Дивиться на неї і каже з такою злістю: «Ірло!» (сміється). У цьому «Ірло» весь свій гнів виклав. Тепер часто з донькою це згадуємо…
«Мамо, я хочу бути льотчиком»
— Як Саша вирішив стати військовим?
— Ідея віддати його в Чернігівський ліцей була моєю. Бачила, що починаються «патли», компанії, якісь походеньки. А мені хотілося дисципліни, щоб він виріс справжнім чоловіком. Мені кума, його та Ірина хрещена, й порадила: «Не хочеш його у військовий ліцей віддати?» Поїхали, подивилися — йому сподобалося. Там офіцери, форма. Але все так «по-домашньому», офіцери поводять себе як батьки.
— Подобалося йому навчання?
— Дуже! Я коли вперше до нього приїхала, не впізнала! Такий скромний, дисциплінований. Приїхав на канікули додому – всі речі «під шнурочок» склав, все акуратно, все мало своє місце.
Дуже відповідально до навчання ставився. Адже там, якщо «хвости» якісь, то у звільнення не відпускали. Та і не було у нього ні пропусків, ні «нездач».
А вже в кінці ліцею він каже: «Мамо, я хотів би бути льотчиком». Виявилося, вони їздили на змагання у Харків від ліцею (Сашко панкратіоном займався у Мені в секції Миколи Гаркуши з другого класу, нагороди отримував), і він там випадково почув розмову курсантів про польоти. Стояв і слухав, наче заворожений. Сказав: «Тільки льотчиком». Вступали у п’ять цивільних університетів, але нікуди на бюджет не пройшли. А в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба — вступив одразу. Так доля, мабуть…
— Як проходило навчання?
— На першому курсі було важко. Казав: «Мамо, я не витягну». Математику, яку в цивільних вузах вчать роками, їм втиснули в один курс. Я казала: «Синок, виходу немає, просто зубри». І він вивчив.
Йому хотіли поставити трійку за екзамен з математики, а він каже: «Я знаю більше». Викладач його дві години ганяв по всьому курсу, а Сашко на все знав відповідь. То викладач потім сказав: «Я вас заповажав. Ставлю «чотири», бо на «п’ять» тут не знає ніхто».
— Які були враження від першого польоту?
— Він казав: це неможливо передати. Льотчики отримують адреналін у польоті — їм більше нічого не треба.
Повномасштабне вторгнення
— Пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення?
— Я тоді казала всім: нічого не буде, дурниця якась… Чоловік тоді в АТО був, а син вже був старшим лейтенантом. Вийшло все навпаки. Не дурниця то була…
— Чоловік сам в АТО захотів піти?
— Сам. Казав постійно: «От, піду!» А я не вірила. А тоді свекруха дзвонить (ми не жили тоді з Вовою разом, були розлучені) і каже: «Завтра прийдіть з Ірою до військкомату, проведіть Вову».
Потім він прийшов через рік. Я на нього поглянула – інша людина. Змінився. Його в армії навчили цінувати життя.
Останній раз, як приходив додому, то я бачила, що він був налаштований на сім’ю, щоб разом бути. То, каже, вікна старенькі змінити треба, то дах протікає — плани на пенсію будував.
— Коли він зник?
— 27 червня 2022 року він вранці вийшов на зв’язок із донькою, сказав: «Я вас всіх люблю, передай всім». На Донеччині був. Увечері прийшла велика сума грошей від нього. Я питаю: «Що це?» Відповів: «Хай тобі буде». І все.
Я того вечора дрімати лягла, доньку чекала. А потім раптово, ніби мене хтось вдарив, схопилася. Чомусь тоді подумала, що за доньку переживаю, що вона гуляє. А потім вже все зрозуміла…
Спочатку він був офіційно безвісти зниклий, потім свідки підтвердили його загибель, і суд так постановив. Хоча це війна, і 1% є, що він живий.
— Що Сашко казав 24 лютого?
— Він тоді у Василькові був. Все мене заспокоював: «Все під контролем, у нас все в порядку». Він не мав права нічого казати. А я не розпитувала, мені головне було — дитина жива.
Вже через якийсь час, все проаналізувавши, я зрозуміла, що він знав. Бо на Новий рік 2022-го приїхав спеціально до мене. Ми свято вдвох зустрічали. Раніше він заскакував на день-два, а тут приїхав сам. Тепер я розумію — у них було попередження. І він це знав. Він знав свою долю і тоді приїхав попрощатися. Про всяк випадок.
— Дзвонив часто?
— Ні. Дуже мало. В основному смс-ки писали один одному. І то не часто. Я розуміла все, хоч і переживала, по хаті, як звір по клітці, металася.
— Останній раз коли бачилися?
— За місяць до його загибелі. Він був у відпустці, заїхав до мене. План був такий: він виконує це завдання, отримує звання майора і взимку їде до Америки вчитися на F-16. Закордонний паспорт досі лежить у його речах… Завдання він виконав, але не повернувся. Майора йому вже посмертно присвоїли.
— Відчували щось того дня?
— Нічого. Геть нічого! Пішла на роботу, як завжди. Ще після обіду такий настрій був драйвовий, в «Аврору» зайшла, щось купувала там.
Додому прийшла, сардельки на сковорідці смажила, на город іти збиралася. Зайшла у ванну руки мити, чую – щось бубнить. Думала, сусіди говорять. Дивлюся у вікно – військових повен двір. Я спочатку подумала, що це новини про Вову. Коли сказали про Сашка…
На впізнання брат ходив. Казав, що до плечей все обвуглене було, майже нічого не залишилося. Я б цього точно не витримала.
Це страшний сон. Я досі наче не тут. Мені здається, і Саша, і Вова просто десь далеко, на відстані. Досі чекаю. Не знаю, що, але чекаю. На цвинтар ходжу рідко — не витримує серце. Куди не гляну — скрізь Сашко. Його курточка авіаційна досі ним пахне, балаклава.
Вже після загибелі я дізналася, що він був одним із перших «Привидів Києва».
— Що підтримує вас зараз?
— Дякую Господу, що у мене донька є. Але я наче не живу, іскра зникла. Коли Іра поруч, я якось забуваюся, а коли сама… Дуже тяжко.
— Приходять ваші хлопці у снах?
— Ні. Вова на початку кілька разів снився. А після смерті Саши – жодного разу. Саша приснився раз тільки, коли я вже знала про його загибель, але ще його не привезли — маленьким, сміявся. І все.
— Які плани були у Саши?
— Планував приїхати, з невісткою майбутньою познайомити. Планував приїхати, а приїхав у труні…
— Яким він був у побуті?
— Простий. Любив борщ, вареники з вишнями. Сам міг моркву натерти і з цукром її з’їсти.
— Чим ще захоплювався?
— Любив Lego! Ой, як він ним захоплювався! Навіть дорослий. У нього такі моделі стояли — машини, кораблі великі… Безліч деталей у валізці було, дуже акуратно все. Планую собі все забрати, куточок спеціальний зробити.
Оригамі займався серйозно, книжки купувала я йому спеціальні. А як він малював! Олівцем простим так досконало все вимальовував, кожну деталь враховував.
— Якби можна було повернути час назад?
— Якби знала, що загине — не пустила б. Лягла б кістьми, але не пустила… Однак хто знає, як би склалося його життя тоді…
Зараз планую пам’ятник йому поставити. Хочу, щоб там був винищувач — копія того, на якому він літав.
Він заслужив на звання Героя України. Петиція набрала голоси миттєво, менше ніж за місяць. Але відповідь одна — «на розгляді». Це принизливо — випрошувати нагороду для людини, яка віддала все. Всі вони герої — і ті, що в окопах, і ті, що в небі.
Цей матеріал підтримано Освітнім домом прав людини – Чернігів в межах проєкту «Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час» за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією автора/авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини — Чернігів.
