Валентин Боженов: «Яка у мене мрія? Коли закінчиться війна і вирішиться питання з індустріальним парком, хочу збудувати сучасний, інноваційний хлібзавод» (друга частина)

П’ять років тому, якраз перед Великоднем, у Мені розпочала роботу пекарня «ХлібОК». Маленька пекарня, яка планувала випікати невеликі партії хліба для Мени, переросла у потужне виробництво, відкриває другий цех та саме головне – врятувала людей від голоду під час окупації…

У ДРУГІЙ частині інтерв’ю з власником «Хлібка» Валентином Боженовим та його дружиною Оксаною говоримо про війну, життя та плани на майбутнє.

ОСТРІВ МЕНА

– Валентине, а де ви зустріли перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну?

– Тут, по місцю. День починався, як і зазвичай. Віз хліб на Корюківку, Наумівку, Шишківку. Ми тоді ще самі хліб розвозили. Це було десь о пів на шосту ранку. Якраз підвозив у Бреч нашу сусідку, зоотехніка. Я її забрав і вивантажував наш хлібний ларьок біля АТБ. На балкон вийшла Людмила Хрущ, яка почала кричати, що Семенівку обстрілюють, по всьому б’ють, «градами» гатять.

– Вона конкретно вам це казала?

– Ні, вона просто це голосно це сказала. Так голосно, що почули всі. Ніхто не повірив. А мені саме потрібно в той бік їхати. Кажу: «Ну що ж, поїду, сам побачу». Ще страху не було, бо ніхто ж не міг уявити, що таке може взагалі відбуватися. Сусідка, зоотехнічка, каже: «Зараз я подзвоню в Бреч, спитаю. Вони ж там ближче». Телефонує і нікому не може додзвониться. Ми й поїхали. У Корюківку приїхав, дружина Оксана телефонує і дуже стривожено мені говорить, що війна почалася. І приказує «Корюківку вивантажуй і не їдь далі, розвертайся».

Оксана Боженова: – Мені наша продавчиня подзвонила з ларька, каже: «Оксано, там же обстрілюють. Машина куди в нас поїхала?» Відповідаю: «Одна – в Холми, ще одна – в Корюківку». Говорю це, а сама думаю: ой Боженько, там же стріляють! Набираю Валентина і так суворо приказую: «Вертайсь, не їдь далеко». Другому водієві теж дзвоню. Він, правда, вже завіз хліб і повертався назад. Не розуміла я тоді, що робити. Мабуть, ніхто не розумів. Коли вже всім зателефонувала, почала думати, що потрібно зробити і як далі працювати.

– То ви тоді вже, по суті, керували підприємством?

– Ні, тоді я була водієм (сміється). Це зараз я працюю як фізична особа-підприємець, на мене оформлені люди. І я можу замінити усіх, окрім пекарів. Продавця, бухгалтера, водія, займаюся реалізацією. Ще й доставка інгредієнтів на мені. В Чернігів на закупи їжджу.

– Чому саме водієм були? Не вистачало людей?

– Ой, ми тоді на початках багато чого робили самі. От і розвозили хліб із чоловіком також самі. У нас тоді взагалі був один водій, а машин три.

– Страшно було їздити після 24 лютого?

– Авжеж. Їду в Стольне за борошном, блокпост у Мені на в’їзді, біля заправки, і блокпост у Стольному, перед селом, а траса пуста-гола – жодної душі, жодного автомобіля. Жодного! (від хвилювання у Оксани зривається голос). Їду, все сіре, кущі.

– Тоді ще їздили орки?

– Так! От їду на Стольне, лечу на всіх парах. Ось бачу вже їхній блокпост – хууух, вважай, вже доїхала.

Завантажили, а там же борошно. Запустили старий млин 60-х років. Він три години меле, а добу його ремонтують. Ми возили по тонні-півтори щодня, бо в них не було спроможності. Там млин дуже старий, жорновий ще, дуууже старий. Млин запустили як почалася війна, і  кожен день їздили туди за борошном. Про якість борошна краще не розпитуйте. Ми і тому раді були.

– Щодня туди їздили?

– Так, кожен день. Млин старий був, і не було можливості намолоти більше. Вони ото намелють за добу, ми вдень приїхали, забрали. У Куковичах простіше було. Одного разу випадок був. Зі мною їздив брат двоюрідний, допомагав нам. Їдемо на Куковичі ¬ все нормально. Назад їдемо, дивлюся – за Меною, обабіч дороги, не на асфальті, а на землі, щось розрите, рів уже такий. Ми не можемо зрозуміти, що то таке. А потім дивимося по старій куковицькій дорозі танк їде. Серце похололо. Коли вже приїхали, люди кажуть, що той танк їхав на Куковичі по трасі, тут розвернувся, де ми його побачили, і поїхав. А якби не розвернувся? Якби ми з ним на дорозі зустрілась? Стільки випадків було, коли ці тварюки людей давили і розстрілювали. Нас Бог уберіг. Добре, що розминулись.

– Віч-на-віч не зустрічалися ніколи?

– Ні, слава Богу, ні. Якось оминуло нас. Якщо треба було їхати кудись, то на всіх парах їхали, щоб швидше. Та й взагалі все якось добре складалося. Он і сіллю нам допомагали, коли в перші дні шукали. Думаю, поїду в центр до нашого ларька, може, там що лишилося, якесь печиво заберу. Туди приїжджаю, а там таксистів багато, як завжди. Питаю: «Хлопці, треба сіль, не знаєте, де є?» Один стоїть і каже, що на «сирнику», може бути, він працював там. Олександр Сахута, він привозив нам кілька мішків солі звідти. Я просто спитала, а воно, бачите, як – усе вийшло…

– Бачу, не лише впродовж окупації, а й узагалі з вами десь поряд удача крокує…

– Хліб – це ж не абищо. Бог же теж бачить, чим ми займаємось.

“Ми не могли підвести людей”

Повертаємося до розмови з Валентином Боженовим

– А ви впертий за натурою? Вам же сказали, що війна, небезпечно, стріляють? Все-таки поїхали?

– Та є трохи (усміхається). Але ж і людей підвести не міг. Шишківка була крайньою точкою маршруту, найближчою до кордону. Люди там чекали, не міг я не поїхати…

– Там яка ситуація була?

– Люди – в шоці. Було чути як заїжджає техніка російська. Місцеві сказали, що танки вже в Корюківці.

Оксана: – Уявіть, я в Мені, він – там!

Валентин: – Я розвантажився та й поїхав собі. Ну, слава Богу, не зустрівся ні з танками, ні з орками. Вчасно приїхав. І машина з Холмів наша повернулася вчасно, бо там вже буквально за годину-дві танки їхали та колони автомобілів і бронетранспортерів.

Цього дня ми обдзвонили всіх свої працівників, спитали: як будемо далі працювати? Наступного дня на роботу ніхто не вийшов, а через день всі почали дзвонити і казати, що ніхто нікуди не виїжджає, всі залишаються тут – працюємо. Через день вийшли, почали пекти без заявок. Ми не обдзвонювали магазини, бо не знали, що буде коїтися далі.

Працівниця «Хлібка», Тетяна Шуршава, працює на пекарні від початку її заснування, вже 5 років. Хоча ніде і не вчилася, а працює тістомісом, її у колективі цінують. У «Хлібку» опинилася випадково. Хтось сказав про нову пекарню. Жінка туди прийшла, спитала, чи беруть працівників. А в неї лише запитали: «З тістом дружите?» Сказала, що друже – ладки й пиріжки пече на воді. Тетяну запросили на ніч на стажування. От тоді вона й вирішила: якщо пройде цей іспит, значить, то її робота. Так вона у «Хлібку» і залишилась. Тепер це її друга домівка.

– Тобто, ви, Тетяно, не жалкуєте?

– Ні, ні граминочки!

– Ви пам’ятаєте перший день вторгнення?

– Звичайно пам’ятаю. Була вдома після нічної зміни. Зайшла до сусідки, а вона каже, що по телевізору оголосили військовий стан. Я їй сказала, що то брехня. Не повірила в це. Побула вдома, а потім поїхала в центр. Бачу, люди метушаться, якийсь переполох. Ну, тут уже довелося повернутися в реальність.

З самого початку війни я тут була, на роботі. Спершу бігала, ніби нічого не трапилося, а потім з плачем приїхала на роботу. Просто вже здалась. Нерви  не витримали. Їхала по дорозі, плакала, страшно було.

– Страшно було їхати працювати? Чи боялися, що росіяни окупують місто?

– Не знаю, чого саме боялася, але на душі було неспокійно, якась паніка. Напевно, втома накопичилась. Ця напруга постійна. До цього всіх підтримувала. Сусідам казала, що все добре буде, нічого страшного не станеться, а в результаті сама зламалася. Але нічого. Все минулося. Можливо й робота мене врятувала, цілодобово тут.

– Чи встигали все? Тоді ж такий наплив людей був, черги довжелезні…

– Так, важко! Плакали! Шок був! Дуже переймалися, щоб усім вистачило, щоб кожну людину змогли нагодувати. Ніби впоралися.

– Як ваша сім’я до цього ставилася? Не казали: та сиди вдома, там он танки їздять?

– Ні, не казали. Брат питав: «А як ти їздиш, танки ж ганяють?» Кажу: «Ну, так і їжджу– туди-сюди». Із-за повороту чую – щось гуде. Зупинилася на велосипеді, перечекала. Потім далі поїхала (посміхається), ну не знаю, так їздила, якось на позитиві.

Оксана: – Ви знаєте, всі наші дівчата так поводились. І сльози були, і відчай. Але усі розуміли, що роблять дуже важливу справу для людей, тому і знаходили в собі додаткові сили. Всі до єдиної сказали, що будуть працювати. Не було такого, що я боюся, я не можу…

Валентин Боженов розповідає, що хліб пекли лише для Мени, а люди вже через день почали збиратися біля пекарні. І не лише місцеві.

– Гаразд, борошно у вас було. А скільки було запасів інгредієнтів? Ви ж розуміли, що «ото всьо», оті танки, орки – то надовго? Ви розуміли, що ви, точніше – що ми всі опинилися в блокаді після підриву мостів?

– Ні, ми цього не розуміли. Ми тоді ще не усвідомлювали, що всі шляхи обрізані і, ми, наче на острові. Я телефонував своїм постачальникам, а вони у мене питали: «А як ви приїдете?» Навіть в Чернігові казали: «Ну, є в нас дріжджі, але як ви доїдете, якщо мости розбиті? Будь ласка, приїжджайте, якщо ви приїдете, то беріть». У нас запасу було десь на чотири-п’ять днів, ми ж не розраховували, що, як ви кажете, «ото всьо» затягнеться на багато днів.

Оксана: – Ми тоді раз на тиждень по борошно їздили на вихідних у Городнянський район. А після вторгнення не поїхали.

Валентин: – Саме треба було їхати по борошно, а тут після двох днів вторгнення дзвонимо у Вихвостів, щоб домовитись і заїхати – ніхто не бере трубку. У Вихвостові вже 25 лютого були російські військові, тому цей варіант постачання відпав. Тобто, крім нашого борошна та фермерського, більше варіантів у нас тоді не було.

– Ну ви ж їх знайшли?

– Знайшли. Підключили міську раду, вона активно почала допомагати. Там одразу сіли й почали обдзвонювати. Обдзвонювали старостати, щоб ті дали списки, аби розуміти, яку кількість потрібно було нам випікати хліба. Щоб по інгредієнтам прорахувати, скільки чого треба і чи зможемо ми, чи ні. Нам списки дали. Запустилися пекарні в Куковичах, Дягові, Киселівці, Дорошенко, хоч на своє село, але ж. Однак левова частка все одно лишилася на нас. Міськрада домовилися з фермерами, щоб вони запустили старі млини, у кого вони є. З борошном більш-менш проблему вирішили.

Оксана: Якість була погана, але раділи і тому, що є. Я про це вже, здається казала…

– А хто розраховувався за борошно та все інше? Міська рада допомагала чи у вас були свої кошти?

– Міськрада домовилися і більшу частину нам давали безкоштовно.

– Хто давав найбільше зерна?

– Стольне та Куковичі.

Оксана: Але ж ми і за гроші купували. Я сама розраховувалась. Чого ж безкоштовно?

Валентин: – Ну, і так давали, і за кошти. Як виходило. У Куковичах борошно було вищого ґатунку, а в Стольному – першого і другого.

– Ви поєднували?

– Так, все змішували і вже, що виходило, те й було. Бувало таке, що й страшно було глянути. Однак хоч щось.

– Тоді найбільша була проблема з дріжджами? Почали писати і люди зносили?

– З дріжджами у нас насправді була проблема. Тоді ми писали у фейсбуці, якщо в когось є хоч якісь невеличкі запаси, то для виробництва хліба вони дуже потрібні. І люди почали приносити. У кого які, навіть заморожені. Добре нам допомогли самогонщики (усміхається).

– Серйозно?!

– Так! Ті, хто точки мають, ящиками приносити дріжджі. Але не всі вони нам підходили.

Оксана: Люди приносили навіть початі пачки сухих дріжджів.

– А чому не підходили?

Валентин: – Вся біда була в тому, що дріжджі, що годяться, аби самогон гнати, не підходять для хлібного виробництва. Я тоді шукав спеціально номер телефону виробника дріжджів. Телефонував на виробництво, там мені дали технолога і вона мені розповіла, як із таких дріжджів можна пекти. Потрібно було опару зробити спеціальну, потім з цієї опари ми відбирали, додавали основні інгредієнти і виходило те, що нам потрібно.

– Так і викрутилися завдяки самогонщикам?

– Так, вони добрий запас нам дали (сміється). А тоді вже про поставку дріжджів я домовився з Черніговом, з друзями своїми. Вони там купили, але ціна підскочила одразу в рази.

Оксана: – Як людей переправляли човнами під обстрілами, так і дріжджі возили. Наш хороший знайомий це робив. Каже, що подушку на голову прив’язав і поїхав по Чернігову дріжджі збирати.

Валентин: – На складах забирав, але великим об’ємом переправити не міг. То він потроху: один раз, другий переправляв. Дріжджі переправляли човнами, не все відправлене доїжджало.

Потім міськрада змогла домовитись. Їздив Олег Жураковський. Анатолій Гунько, депутат, передав ящик сухих дріжджів, гуманітарка якась, яку ми не використали. Нам вистачило до кінця окупації тих, що в Чернігові купили, і тих, що міськрада дала. І як тільки з’явилась можливість поїхати в Київ – я поїхав і закупився.

У нас тут ціна дріжджів була 300 чи 400 гривень за кілограмову пачку в магазинах. Я дзвоню на виробництво у Києві, дилерам, що продавали. У них ціна не змінилася – як була 27 гривень на той момент, чи 23, такою й залишилася у Києві. Бачите як воно? Кому війна, а кому… Як тільки з’явилася можливість, то ми свого буса «спринтера» відправили. Хлопці теж допомагали нам, друзі. Ми тоді купили 2 тони дріжджів.

Павло Нестюк: “З Валентином ми чергували через ніч”

До кабінету, де ми розмовляємо, заходить Павло Нестюк, співвласник та спеціаліст з ремонту пекарського обладнання. Каже, що навіть не пам’ятає, хто повідомив про початок вторгнення:

– Валентин якраз розвозив хліб десь там у Семенівському чи Корюківському районі, вже не пам’ятаю. Перше, про що подумав, щоб вертався назад, бо там вже наступали. Перші були думки: що робити з хлібом, як далі буде, якщо будемо в окупації, де все необхідне брати і як бути?

– Ви розвозили тоді хліб? Чим займалися, як допомагали?

– Тут ми всі були, майже жили тут. З Валентином ми чергували через ніч, щоб  жінки-пекарі  не боялися залишатися самі працювати. Нічні зміни для нас були. А вдень тут багато людей приходило за хлібом. Були вдячні і не дуже, кому хліба не вистачало, які хотіли багато собі набрати. Ну так, всі ми їздили, крутились – і по борошно їздили, і по дріжджі. Я особисто їздив за тими дріжджами, що через Десну переправляли нам.

– Куди їздили?

– У Горицю, на переправу. Тим шляхом і людей переправляли.

Я і людей перевозив у Мену. Декілька днів туди їздили. Брати Соломки допомагали, хлопці їздили по дріжджі, і я їздив. На гумових човнах люди переправлялись поміж крижин. Привозив Юра Цигипа з Чернігова, прямо до води спускався машиною. Ми гумовим човном під’їхали, завантажили, переправили на інший бік. Потім другий раз – знову так само. Машина була настільки завантажена, що думав не витримає. Пів будки дріжджів, вони ж важкі самі по собі. І дріжджі віз, а разом з ними і людей. Навіть родичів віз одного разу, якраз переправлялася наша рідна тітка з Чернігова.

У нас виходило з ладу обладнання, і світло вимикали. Тісто замісили, а світла немає. І води не було, то привозили, бо не було на чому випікати. І по борошно ми з Оксаною їздили в найближчі села. Потім приїжджала тероборона по хліб і розвозила його по селах. Ми все це пакували. Пакували в ящики та мішки, бо ж фірмової упаковки тоді не було.

Тоді головне – аби ящики були. У той час людям був добрий хліб, це зараз уже починають крутити носом: нема пакета, нема упаковки, хліб поганий. А тоді їли хліб увесь підряд. Тоді вдячні були всі, а зараз ніби все забулося.

Кожен ранок – то жах і стрес. Черга машин, усі просять. З інших громад приїжджали. З Березного приїжджали, з Сахнівки. «Дайте хліба, дайте, хоч що-небудь» – просили. А у нас же все по списку. Валерій Кравцов, він був у теробороні, розписував, був координатором. Вони теж допомагали і дріжджами, і сіллю, й цукром.

– Страшно було розвозити, коли їздили танки? Не зупиняли?

– Ні, такого не було. Не було танків. Зате були БМП біля мого двору. Це стара куковицька дорога, мій крайній будинок від поля, там їздили. З ними ми зустрічалися поглядами, можна так сказати. Вони були в балаклавах, у масках.

– Не зупиняли ніколи?

– Ні, вони проїжджали повз.

– Ще якісь спогади з того часу залишились?

– Та їх багато. Було таке, що видавали по хлібині на руки, а потім уже по хлібині на сім’ю. Бо коли видавали по хлібині на сім’ю, то було, що спершу в черзі стояв чоловік, через кілька людей його син, ще через кілька – його дружина. Ми ж то людей знаємо, ну і казали про це прямо. Люди сварилися, були претензії, бувало, що й кидалися хлібом. Був у нас такий чоловік, що кидався. Він хотів дві хлібини, а йому дали чи продали одну. Ми сказали: не дамо дві, тільки одна в руки. То він кинув ту одну й пішов геть.

– А як сім’я? Ви ночували тут, а вдома – дружина. Танки їздять. Не казала: для чого воно тобі? Залишайся вдома, мені страшно.

– Ні, всі розуміли, що ми робимо важливі справи для громади, для людей, тому таких моментів не було. Навпаки приготує з собою їжу, скаже добре слово.

Валентин Боженов: “Люди тоді на пекарні важко працювали, але на роботу виходити не боялися”.

– Казали, що тут, у колективі, навіть легше. Усе гуде, печі гудуть, тістоміси гарчать і воно навіть обстановка легша, ніж удома. Вдома ніхто не сидів, ми були тут. Ми тут і ліжко зробили, і жили на пекарні. Вона цілодобово працювала, підключили друзів.

Тоді якось саме собою організувалося чергування, приходили по три людини, щоб ночувати тут зі зміною. Так воно налаштувалося, бо жінки працювали, тому знадобилися і хлопці-охоронці. Плюс тоді їздила вночі трохи терооборона, заходили хлопці дивилися, чи все гаразд і їхали далі.

Тоді з 4-5 ранку люди збиралися біля пекарні. То ми спочатку тут торгували, біля пекарні в магазині. Ну, як «торгували»? З міськрадою у нас була домовленість, що половину, навіть більшу частину, ми віддавали безкоштовно. Волонтери приїжджали, згідно списків брали посилки і розвозили. По Мені ми вирішили. Один раз дали безкоштовно, але самі пошкодували про це – тоді люди ледь не повбивали там одне одного, так билися. Тут черги такі були, що жах.

Оксана: – На камері видно було, що черги до самої траси. Там танки їздять – і черга до траси.

– Танки не заїжджали сюди?

Оксана: – Машини стояли від мосту й до «Гагарінського» магазину. Танки ми бачили, їздили вночі. Вночі сиджу, дивлюся: трасу видно, і вночі фари увімкнені, видно, як колони йдуть. Вночі ж ніхто не їздив, окрім орків. Так страшно було й думалось: хоч би не завернули. Страшно було дуже, ой…

Валентин: – Після того випадку вирішили на пекарні закрити продаж, а розтягнути по Мені, щоб не було скупчення людей, щоб черга не стояла. Поговорив із міськрадою, що будемо розвозити хліб по магазинах. Підприємці підключилися, деякі самі приїжджали забирали. Ті, у кого продуктові магазини, але таких було небагато. Подивилися, де, в якому регіоні магазин, і ми розтягнули трохи людей по Мені й відтягнули від пекарні, щоб не було скупчення. Бо не дай Бог. Ми за зміну випікали десь до 6 тисяч буханок. Хліб був один.

– Тоді, пам’ятаєте, був якось ваш пост, що в Мену приїхав хліб зі Сновська? Чи була якась образа?

– Ні, це з Шостки заїхали. Менські підприємці почали завозити хліб із Шостки. Ну як образа? Навпаки – нам полегшення. Ми трохи видихнули.

Оксана: – Тоді міськрада сказала, що раз уже завезли, то щоб ціна була не більше 20 гривень, а вони ж таку ціну поставили… І нам трохи стало прикро. Ми з останніх сил вибиваємось, щоб продати за 15 гривень, чи скільки там, не пам’ятаю, а вони лупонули одразу ціну таку, що ого-го!

– Міська рада вас підтримувала? Не було такого, що ви зверталися, а вам відмовляли?

Валентин: – Ні, не було. Підтримували. І з цукром виручили, коли треба було. Вони ділили: Дорошенку стільки, нам стільки. Сіллю нам Гайдукевич підсобив.

– Хто ще чим виручав?

– Може згадати тих, хто наживався? (сміється)

– А що були й такі? Перепродували чи як?

– Були. Були такі, що борошно «втридорога» привозили. Купували дешево, а продавали за такі гроші, що й в голові не вкладається. Тут майже детективна історія. Як тільки з’явилася можливість взяти борошно в Кролевці, я подзвонив директору підприємства і він сказав, що для пекарні – проблем немає, дадуть. Каже, приїжджайте, ми вам відпустимо. Ціна там чи 12,50, чи 13 гривень за кілограм. За машиною я звернувся до Вови Булавка, він без проблем привіз фуру, десь 20 тон і не взяв нічого за доставку. Це він один раз привіз. А після цього звертався до нього, то він вже своїм борошном торгував.

Якщо коротко, то цим каналом у Кролевці скористалися наші деякі, навіть не підприємці, а винахідливі люди. Приїхали туди на третій день і сказали, що на пекарню потрібне ще борошно. І так один, другий поїхав. Не буду називати прізвища. Нехай прочитають і самі здогадаються. Коли ми використали закуплене в Кролевці борошно, я знову зателефонував на виробництво, а директор мені каже: «Ви ж через день берете». А я йому: «Та ні, ми ж тільки раз фуру взяли і все». Він: «Ну, раз так робиться, значить хай мені тоді набирає ваш мер і конкретно каже, кому відпускати, а кому не відпускати».

Що ще? Підприємці такі були з Березного, вони їздили кудись тоді, чи на Шостку, чи на бази. Оце заїжджають, у нас хліб набирають, а в них – то консерви, то цукерки якісь. На вагу золота ми купували в них (сміється).

Оксана: – Вони кажуть, ми вам багато не дамо, а ми кажемо, ну хоч трошки.

Валентин: – Отак і випрошували на колектив. То поміняємо на щось, то хліба дамо. Тоді ж по магазинах нічого не було, а тут везуть у машині, є – давайте. І не тільки собі купували, а всім працівникам. З олією, щоб форми мазати, нас виручив Віталій – фермер з Данилівки, не місцевий він. Вони нам і безкоштовно давали, і били спеціально. Зараз ми їм допомагаємо. Беремо під реалізацію їхню олію. Вони пакують її  в літрові пляшки, а ми на своїх точках реалізуємо.

– Ще можете когось згадати, хто допомагав? Згадали Гайдукевича, Булавку, міськраду. Хто ще? Бутенки, можливо?

– Бутенки допомогли тим, що пекли на своє село, нам вже було легше. Плюс, Бутенко тоді фурою привозив цукор, то нам теж виділяв 2 рази. І дріжджі привозив і звичайні, і сухі. Що було в них, то вони ділилися з нами.

Оксана: – Стольне, млин – взагалі молодці. Вони підключилися дуже гарно.

Валентин: – Валерій Кравцов тоді добре організував все, щоб скоординувати скільки куди чого треба. Тоді ж хлопці в нього волонтерили на своїх авто.

Я вам скажу так: спочатку усього усім вистачало. Ми печемо – всім достатньо. Відпускали, скільки треба. Треба п’ять буханок – на тобі п’ять. А тоді на третій чи на четвертий день кажемо: ні – зачекайте. Ми ж не знали, що орки тут залишаться на місяць чи на два. Арестович нам же з інтернету чи з телевізора казав, що це взагалі на кілька днів. А воно не так. Тоді ми вже вирішили видавати хлібину на руки. Хлібина на руки – люди почали приходити сім’ями. Вирішили: хлібина на сім’ю. Знаємо багатьох, тому могли контролювати. Не різали, давали хлібину на сім’ю. А по селах привозили, розрізали по пів хлібини ділили. На мою думку, із хлібом проблем не було, вистачило.

– Після всього, що ви зробили, хтось дякував?

– А ось подяки були (показує на стіну, обвішану грамотами та подяками). І місцева, і обласна, і Чаус, і волонтери. Багато хто дякував. І ми зараз продовжуємо підтримувати. У тому числі ЗСУ. Чоловік нашої бухгалтерки воює, наш водій, мій рідний брат, також воює. Ми їм допомагаємо постійно. Деяким військовим підрозділам відпускаємо хліб безкоштовно. І паліативне відділення Менської лікарні хлібом забезпечуємо. Теж без грошей.

СЬОГОДНІ І ЗАВТРА. ПЛАНИ

– Тепер поговоримо про сьогодення. Ви, кажуть, відкриваєте другу пекарню? Це правда?

– А що, у цьому маленькому місті ще можуть бути якісь секрети? (усміхається). Правда. Відкриваємо.

– Це розширення чи нові напрямки?

– Поки що розширення. Але хочеться зробити пекарню якусь незвичайну, інноваційну, із сучасним обладнанням. Взагалі у планах – це дрібна штучка: маленькі пончики, еклери, круасани з листкового тіста.

Бо зараз для цього немає можливості. Денна зміна приходить на 5 годину ранку, а на 12 годину дня приходить нічна зміна. Денна може б ще й працювала б години до 16-17-ої – більший об’єм би був. Тому хочемо денну зміну перекинути на ту пекарню, щоб у них вже була своя, більше часу. Бо в нас просять розширення асортименту. Ми зараз запустили заготовки на піцу і випікаємо їх тільки на власні точки. Інші магазини просять, а в нас немає можливості, бо ми не встигаємо.

– Персоналу вистачає? Чи є у вас вільні вакансії?

– Вакансій немає. Зараз у нас проходить практику людина. Плюс дівчата з нашого персоналу підуть на ту пекарню.

– Поки що розширюватись у плані персоналу не будете?

– Ми не планували й тут так розширюватися, але так вийшло, що в нас уже працює 21 особа.

– Наскільки зберігаються найперші рецепти від монахів? Чи це вже маркетинговий хід? І взагалі скільки найменувань в асортименті залишилося з того, з чого починали?

– Є деякі найменування, які ми випікаємо і зараз, але більшу частину переробили під споживання нашого регіону. Бо на Закарпатті немає чорного, сірого хліба, а тільки білий. Вони споживають там білий. Рецепт чорного хліба довелося шукати тут. Ми білого менше почали виробляти. Почали змінювати рецепти, додали солод інший, ще щось переінакшили. Ми самі пробуємо змінювати рецептуру. Кожний рецепт перепробували. Щось додали, щось прибрали. Під смаки наших людей. Бо бачите, у нас така пекарня, що люди тут на місці: от мало цукру, додайте цукру. Зрозуміло, що під одну людину ми не будемо змінювати, а якщо вже багато людей каже, що у булці «Сонечко» цукру мало, тоді додаємо.

– От нещодавно, коли опублікували новину про нову пекарню, то деякі люди в коментарях писали, що дуже пухкий, кришиться, що ви берете за повітря.

– Дивіться, ми розпушувачів, ферментів у хліб не додаємо. Чого пухкий: зовсім різні печі на великих хлібзаводах і маленьких пекарнях. От навіть вдома в хлібопічці спечіть хліб і подивіться, який він: він великий, пухкий і з’їдається миттєво, за раз. Так само і в нас. У нас пароконвекційні печі – це значить, що хліб обдувається гарячим повітрям з додаванням пару. І він на очах, якщо правильно замішаний і вистояний при своїй температурі й вологості, росте як на дріжджах. От людина писала: «Додайте борошна». Можна додати борошна (усміхається), але хлібина в об’ємі буде ще більша. Вона буде вагою кілограм, але ж вона буде величезна.

– Колись у вас була така акція: «Маєш змогу – поклади, а маєш потребу – візьми» для купівлі хліба іншим людям. Зараз вона є? Колись, пам’ятаю, казала ваша продавчиня, що люди приходять і нахабно беруть. Зараз такі є?

Оксана: – Зараз менше. Є така людина, яка ходить кожен день і стоїть та чекає: покладуть чи ні. А були такі, що ходили сюди, наче на роботу. От була така жіночка, це я ще там працювала. Прийшла мовчки взяла. Ні добридень тобі, ні до побачення, ні дякую, – і пішла. Я знаю її, її сім’ю, синів. Досить забезпечена родина, але вона ходила сюди щодня за хлібом. Одного разу ми не втрималися, точка кипіння прийшла, може, вона не розуміла трохи, але їй розказали, що ви ж можете собі дозволити купити, а є такі, хто дійсно не може. А ще колись ходив по місту такий худенький дідок Андрій, то він регулярно приходив. Але ж тут без питань, він не міг собі дозволити купити хліба.

– Змінили логотип. Захотілося чогось нового, розрив із минулим? Чи теж маркетинговий хід?

– З’явилася ідея зареєструвати торгову марку. Той логотип не підходив, бо конкретного логотипа, власне, й не було. То так було, то так. Словом, як схотілося. А тут потрібні стандарти. У цьому допоміг нам Віктор Захарченко.

– У розробці логотипа?

– Так, він знайшов дизайнера, який виявився нашим земляком з Макошиного і він розробив нам цей суперовий логотип.

– Ви тільки нещодавно зареєстрували торгову марку?

– Там така історія… Ми не зареєстрували торгову марку. Виявилося, що перед реєстрацією, перед нами подали за кілька днів на реєстрацію «Хлібок», здається, харківський, не пам’ятаю, підприємець якийсь (зітхає). І по закону, нам сказали, що зареєструють того, хто раніше подав. Ну ми й зупинили цей процес.

– І що тепер?

– Поки немає плану виходити там на інші регіони, тому залишаємо все, як є. Я зв’язався з цим підприємцем, він мені сказав, що немає проблем ніяких. Каже: «Хочете, я дам вам документ, що претензій до вас не маю ніяких, я в інтернеті слідкую за вами, ви молодці. Я не буду ніяких позовів подавати». Але оскільки планів великих немає наразі, ми з цим питанням зупинились.

– Які у вас мрії?

– Щоб скінчилася війна.

– Це наша спільна мрія. А щось пов’язане саме з «Хлібком»?

– Не знаю, багато є. Хочеться досконалості в виробництві нашої продукції, щоб довести її до ідеального стану, і упаковку, і все. То дуже багато треба: і обладнання, і всього. Навіть поставити автоматизовану лінію пакування – це мрії.

– Скільки було з самого початку видів продукції і скільки зараз?

– Ми тоді як були в окупації, то випікали тільки один вид. А тоді потроху почали додавати і на сьогодні маємо 42 види продукції.

– Чи є планах щось більше по кондитерці, наприклад? 

– Це ми можемо робити. Думаю, що на нашій другій пекарні все це буде.

– Коли орієнтовно плануєте відкриватися там?

– Не знаю. Хотіли у травні, але з’явилися проблеми з бюрократією: з оформленням, із землею.

– Тобто обладнання вже закуплене? Все є?

– Є. То в нас тут стоїть. І щось треба буде докупити. Гранти може будемо брати…

– Якщо тут і там – не плануєте якесь окреме приміщення велике взяти в оренду і все об’єднати?

– Ну, є така мрія. А взагалі знаєте, яка у мене найбільша мрія? Коли закінчиться війна і вирішиться питання з індустріальним парком, хочу збудувати сучасний, інноваційний хлібзавод. Оце мрія є така.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Юлія Дем’яненко, “Місцеві медіа”