Валентин Боженов: «Я й зараз, коли розповідаю про перший хліб, випечений на нашій пекарні, ніби відчуваю його смак і запах» (частина перша)

П’ять років тому, якраз перед Великоднем, у Мені розпочала роботу пекарня «ХлібОК». Маленька пекарня, яка планувала випікати невеликі партії хліба для Мени, переросла у потужне виробництво і нині «ХлібОК» відкриває вже другий цех.

У перші дні повномасштабного вторгнення, у лютому 2022 року, Мена опинилась практично в повній ізоляції. Аби ворог не пройшов на Чернігів, а звідти на Київ, усі мости були підірвані. У ці дні і до самого звільнення Чернігівщини від загарбників, «ХлібОК» працював ледь не цілодобово, аби забезпечити місто, громаду і вимушених переселенців, які знайшли в ній прихисток, хлібом…

Про початок бізнесу, розрив із Василем Кондаковим, про війну, мрії та плани журналістка «Місцевих медіа» говорила із Валентином Боженовим, власником пекарні.

Фельдшер, який став пекарем

– Пане Валентине, а з чого все почалося? Як виникла ідея створити пекарню і чому саме хліб?

– Ну-у-у, як сказати, почалося. Почалося все з ідеї чимось зайнятись, взяти щось таке, чого в Мені ще немає. У нас тут всі «ніші» монополісти вже зайняли: кондиціонери, ремонт побутової техніки, натяжні стелі. Тому ми і шукали щось таке – незвичайне.

– А хто ви взагалі за освітою? Чим раніше займалися?

– Фельдшер я за освітою. Закінчив медичне училище, на той час Новгород-Сіверське.

– Це був осмислений, власний вибір чи ж як у багатьох – батьки сказали «іди» і ви пішли?

– Та ні. Батьки особливо не тиснули. Із села багато хто навчався в Новгороді. На той час це був найлегший і досить зручний варіант. Це було з 1990-го по 1994-й. Можна сказати, що я сам обрав цю професію.

– І ви працювали фельдшером?

– Так, працював.

– Серйозно? Як довго?

– Я не жартую. Мене навіть років на п’ять вистачило. Спочатку працював у Городищі на фельдшерському пункті, потім у санстанції. Досить надовго затримався в Макошиному, у МВК-91(Менська виправна колонія №91 – прим. ред.) Майже три роки там був фельдшером. Потім – старшим фельдшером. У «Казковому» працював… А з 2000-го – приватний підприємець.

– Чим саме зайнялися?

– Спочатку був реалізатором у підприємців. Різним торгували – і взуттям, і цукром, і борошном.

– Шукали себе?

– Так. Тоді і в Київ їздив на роботу. І на АЗС працював оператором, і в магазині побутової техніки «Лагрос». Після цього вирішив, що настав час якусь свою справу започаткувати.

– У «Лагросі» вам не вистачало простору? Душа потребувала більшого?

– Ні, мене підштовхнув мій товариш. Ми разом служили, він сам з Полтави. Тоді ще в тренді була соціальна мережа «Однокласники». Знайшли один одного саме там. Списалися. Наступного дня він вже був у Мені. Не бачились ми після служби з ним. Він погостював, побачив усе на власні очі. А потім і питає в мене: навіщо ти на когось працюєш, якщо сам можеш чимось займатися? Це як прозріння було для мене. Товариш мій поїхав, а я наступного дня розрахувався з «Лагроса» і пішов на «свої хліба». Почав встановлювати насосні станції. Потім ремонтом зайнявся. А тоді й Пашу Нестюка підтягнув. Він теж працював у «Лагросі». З ним удвох ми з тієї пори і до теперішнього часу й працюємо.

– Після насосних станцій як ви перейшли все-таки до хліба?

– І ремонт, і натяжні стелі, які ми колись започаткували, – все і нині працює. І опалення також. Найняли працівників – вони працювали, а ми далі щось інше шукали. Ось так, не знаю як, і знайшли (сміється). Хоча, я жартую. Насправді ми шукали досить прискіпливо. Довго вивчали особливості місцевого бізнесу, дивилися, чого тут не вистачає. І якось помітили, що у нас хліб привозний увесь. Майже по всіх містах, навіть по маленьких населених пунктах, є якісь «ларьочки», пекарні. У Мені цього не було. От ми і вирішили спробувати формат маленької пекарні, щоб своє щось було і в нашому місті. Бізнес-план я написав. Допомогу надали нам львівські підприємці. Так все і закрутилося.

– А про яку допомогу львів’ян ви говорите?

– В обладнанні: вони допомогли підібрати, і з чого почати, і як це все налаштувати, як запустити устаткування. Ми ж у цьому нічого не розуміли спочатку. З усім іншим нам допоміг отець Роман. Ми навіть не відали, чи борошно треба в воду насипати, чи воду в борошно (усміхається). Це був для нас темний ліс.

– Отець Роман? А як ви з ним познайомилися?

– Багато хто знає, що у Мені є парафія Української греко-католицької церкви. Отець Роман у ній настоятель. А я ж парафіянин цієї церкви. Там і зустрілися.

– А яким боком настоятель до пекарської справи? Він цим займався?

– Та ні (сміється). Ми поговорили з ним, сказали, що є така іде – хочемо спробувати відкрити пекарню. Він каже, у нас при церквах на Львівщині та Івано-Франківщині є парафіяни, які цим займаються. І є пекарні церковні. Пообіцяв розпитати і можливо чимсь допомогти.

Пекарство – це ж бізнес. Нас, напевно, мало, хто пустив би на комерційну пекарню і показав технологічний процес виготовлення хліба. Навіщо вчити конкурентів? А от з церковною пекарнею інша річ. Тим паче, коли є людина з цієї церковної сфери, яку знають і поважають. А отця Романа знає дуже багато людей. Особливо на заході України.

– То виходить, що ваші пекарські студії і перші рецепти були церковними?

– Можна і так сказати. Іншого вибору на той час не мали. Тоді ми могли побачити усю технологію виробництва тільки на пекарні греко-католицької церкви.

– Ви туди їздили?

– Так. Це був спочатку Золочів. Золочівський монастир. Він має свою пекарню. Отець Роман домовився, що ми можемо приїхати туди і побачити, як воно все працює. Та пекарня була зовсім невеличка, від нашої теперішньої пекарні, може, четверта частина. Два приміщення. Все там тісненько, але три жіночки-пекарки виходять працювати в дві зміни. Запросили нас – хочете, приїжджайте, ставайте разом у зміну – будете й дивитися, й пробувати. Поїхали, один день побули. І може десь через три тижні знов поїхали, так би мовити, закріпити. За 2 зміни вже було якесь уявлення про цю справу.

– Дві зміни – це скільки по часу?

– Дві доби. Потім був Гошівський монастир. Там був акцент на виробництво макаронних виробів. Цей сегмент продукції зараз у наших планах. У перспективних планах. У Золочеві, нам до речі, трохи рецептів дали для початку. Інші ми самі збирали з усіх усюд. І там, в Золочеві, ми, між іншим, і з львів’янами познайомились. З тими, що нам допомогли з обладнанням.

– Рецепти якісь старовинні були? Мабуть особливі, ті, що монахи зберігають віками?

• От чогось всі так думають, що якщо монастир, то там монахи у темних підвалах, за старими рецептами випікають хліб. І тримають їх у глибокому секреті. Так, рецепти і справді старі, передаються від покоління до покоління. Все інше – підвали, монахи – то дурня. У них хороші відремонтовані за євростандартом приміщення з сучасним технологічним обладнанням. Працюють там парафіяни.

– Не боялися вони конкурентів?

– Ні. Маленька пекарня, працює лише по своїй громаді. Невелику кількість вони випікають.

– Кошти якісь платили за унікальні рецепти їм?

– Ні (усміхається), нічого не платили. Навіть мови про це не було. Зустріли, наче рідних, розказали, показали, дали спробувати. Я усім тим людям неймовірно вдячний.

– Скільки було часу від того, як ви вперше спробували, до моменту, коли можна було продавати продукцію? Довго ця «розкрутка» тривала?

– Ох… (важко зітхає). Приміщення ми знайшли в лютому. За місяць зробили ремонт. А все обладнання ми встановили у квітні 2019 року перед Великоднем. Ми трохи поспішали, щоб встигнути до Великодня і спробувати пекти паски. Десь 10 квітня ми вже привезли, встановили піч, але щоб запустити її, чекали фахівця. А вже 13-го квітня прийшла перша зміна, троє дівчат.

– Це були члени вашої родини, чи на роботу вийшли ті, хто на цьому розуміються?

– Ні, родини ми спочатку не залучали. Дали оголошення, прийшли три жінки з досвідом роботи, однак вони відпрацювали першу зміну і наступного дня вже не вийшли. Вони побачили, що ми багато чого не розуміємо, і, мабуть, злякалися, що з цього нічого не вийде.

– Як виходили з цієї ситуації?

– Самі тоді підключилися. Ліпили дружини, діти наші. 13-го числа майстер запустив нам піч, того ж дня з ним ми вже випекли першу продукцію. Тринадцяте квітня в нас вважається відкриттям пекарні. Наступного дня почали пробувати виробляти за рецептами: замішувати, випікати.

– Ну і як вийшло? Можна було їсти те, що ви спекли?

– Так, і я скажу, що було дуже смачно (усміхається). Як зараз пам’ятаю, то був перший цибулевий хліб. От зараз кажу і відчуваю його аромат. Вже наступного дня від початку роботи люди почали приходити і розривати нас на частини.

– Ви безпосередньо продукцію тут продавали? На пекарні?

– Була ідея маленької пекарні і маленького магазинчика безпосередньо на пекарні. Одна піч невелика. І якісь дві зміни по дві чи по три людини. Хотілося такий формат запровадити, як у Золочеві. У них дві маленькі були печі, не візки, а з листами. А ми вирішили взяти один візок, ну він і більший, і простіший. І так вийшло, що Оксана, дружина, почала продавати тут на пекарні. Прямо з печі…

– Ви десь розміщували оголошення чи після першого розголосу клієнти пішли самі до вас?

– Оголошення розмістили, що відкрилися. І тільки воно у фейсбуці вийшло, не минуло і години, як люди вже були тут. Ми не встигали хліб дістати з печі, а люди вже кричали: «Дайте хліба». Дружина Оксана вже ховалася від клієнтів: «Заберіть мене і заховайте, бо зараз розірвуть».

– Так, ховалася, було діло. Бачу – люди йдуть. Я: «Все, мене немає. Скажіть, що немає хліба, нема чого продавати». Ховалася, поки печеться. «Ну чекайте, ну 20 хвилиночок, чекайте», – до розмови долучається Оксана Боженова. Зараз з усмішкою пригадує ті перші дні роботи пекарні. Але тоді їй було точно не до сміху.

– Тобто все починалося з цибулевого хліба?

– Так. В основному був хліб спочатку. Думали, що зробимо магазинчик. Але потім почали дзвонити підприємці і просити наш хліб: кому в магазини, кому ще десь продавати. Тому плани помінялися.

Оксана: – Часто люди почали просити: везіть нам на вокзал, у центр.

– Зараз скільки магазинів реалізує вашу продукцію? Крім Мени, де ще реалізується?

– Ми трохи змінили формат. Ми надаємо підприємцям знижку, які возять хліб самі. У нас є такі підприємці, яким ми відвантажуємо хліб, а вони самі його розвозять по своїх точках: Корюківська, Березнянська громади. По Менщині 53 точки, які замовляють у нас продукцію. Більше сотні усіх разом контрагентів буде.

– У вас був магазин у Чернігові. Чи плануєте повернутися туди?

– Чернігів – то була ідея колишнього напарника. Я не брав у тому участі, а тому наразі це не актуально.

– Плануєте взагалі виходити на всеукраїнський рівень? Співпрацювати з такими гігантами як АТБ, Сільпо, Фора?

– Не знаю. Поки що ні. Туди, якщо заходити, то не з нашими теперішніми потужностями. Це реальні торгівельні гіганти України. І потрібно бути таким самим гігантом-виробником.

– Не було від них пропозицій?

– Пропозиція від АТБ була під час окупації. Вони подзвонили з Дніпропетровська і запропонували, щоб ми завозили хліб, але я відмовився, бо нам самим не вистачало. Ми й так людям давали по пів хлібини, а вже пізніше хлібину на сім’ю почали видавати. Надлишків у нас точно не було.

– Ми поговоримо ще окремо про цю тему. Але повернімося поки до початку. Це початок такого великого виробництва, на яке потрібні були певні кошти. У вас був капітал, який ви отримали з інших своїх проєктів, чи десь брали, можливо, у родичів позичали?

– Це були кредити, свій внесок. У нас з Пашею все було спільне. І все з ним ділили порівну. Ну, і плюс Василь Кондаков був з нами. З ним у нас був договір, на жаль, усний.

– Всіх дуже схвилювало, збентежило, що ви більше не співпрацюєте. Ви були потужна команда. Що сталося? Є якісь образи? Чи немає претензій один до одного?

– У мене претензій немає. Але договір порушив він.

– У чому саме? Можете сказати?

– Фінанси. Те, що він наобіцяв, він не виконав. Розійшлися ми мирно. Була пропозиція залишитись комусь одному. Я йому запропонував, що я піду, щоб він займався, але він відмовився. Ми порахували всі активи, які заробили за цей час, і половину активів я виплатив йому. Він частину забрав матеріально: автомобіль, обладнання. І частину виплатили коштами – всього разом десь під мільйон гривень.

– Скільки разом ви пропрацювали?

– Трохи більше року. Все. Співпраця закінчилась.

– Шкодуєте?

– Ні, не шкодую. Жаль, що це затягнулось надовго.

– А до цього ви довго дружили, співпрацювали? Ви були друзями чи просто колегами?

– Не довго. Ми більш-менш познайомилися, коли винаймали приміщення у «Майстер плюс». Коли ремонтували побутову техніку.

Оксана: – Але друзями не були, просто знайомими.

– Хто кому запропонував разом розпочати спільний бізнес?

– Разом сиділи у «Майстер Плюсі», навіть не випивали (сміється). Просто говорили. Під час розмови задум і народився.

– Тобто це була спільна ідея?

– Ну, може… Не пам’ятаю. Нехай буде так, що то була його ідея. Всі крапки ми вже розставили над «і». Кожен пішов своїм шляхом.

– Важливий період не лише у вашому житті, а й всієї України – початок повномасштабної війни…

• Так, потім прийшла війна…

Продовження незабаром. У другій частині інтерв’ю ми розповімо, як “ХлібОК” рятував менян під час вимушеної ізоляції.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання “Місцевих медіа” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Юлія Дем’яненко, “Місцеві медіа”