От як дивно воно виходить! Коли опитував по телефону менян і питав, хто в сім’ї головний, жодного разу не виникала ситуація невизначеності. Жодного разу на жодному підприємстві мені не відповіли, що не знають, хто на ньому головний. І це зрозуміло, адже, коли немає відповідального за все те, що відбувається, то все неодмінно перетвориться в руїну.
На жаль, спроба визначити опитуванням, хто ж в місті головний, дала хаотичні результати. Конкретних осіб було названо 12, не знаю та немає такого, як треба – 10, головною назвали громаду 2. Серед опитаних керівників головною назвали громаду 4, і «кожна організація відповідає за свої питання» – 1. (Детальніше з результатами опитування можна було ознайомитися тут – ред.).
Тобто, більшість менян вважають головними керівників рівнів, а більшість керівників – громаду. Такою плутаницею і невизначеністю ми завдячуємо радянським часам з їх подвійною мораллю. Старші люди добре пам’ятають, як за радянських часів в законах писали та в ЗМІ говорили одне, а на практиці все вирішував секретар райкому і його підлеглі.
То хто ж в місті головний? Згідно закону про місцеве самоврядування, громада. А реально? Давайте поміркуємо. Уявімо, що виникне протистояння між громадою і посадовцями в питаннях, віднесених до компетенції міста? Звісно ж, воля громади візьме верх. Більше того, коли воля громади починає досить чітко формуватися, посадовці починають діяти на її задоволення, жодним чином не бажаючи доводити справу до протистояння.
Отже, і по закону, і потенційно в місті головна громада. Але фактично вона головною стає тільки тоді, коли починає використовувати свої владні повноваження. А якщо люди в силу різних причин не хочуть чи не можуть керувати справами в місті, то тоді замість них владні рішення приймають ті, хто мав би лише виконувати волю людей – депутати та голова міськради, інші посадовці.
Здавалося б, чудово, навіщо людям зайва морока, нехай за них їх обранці і опікуються проблемами міста! На жаль, безкоштовний сир, як кажуть, тільки в мишоловці. На мою думку, оті всі посадовці, будучи некерованими і неконтрольованими з боку громади, починають використовувати доступні їм посадові можливості на задоволення особистих матеріальних та амбітних потреб. Якщо до такої системи навіть потрапить людина, котра початково не бажає зловживати, то її спокуси, безконтрольність та оточення або спонукають жити й діяти як всі, або ж оточення постарається виштовхнути її за межі можливостей зловживати.
У результаті корумпованість та зловживання розростаються до неймовірних розмірів, справи громади чим далі, тим стають все гіршими, а в посадовців з’являються нові будинки, виробництва та подібне. Дехто ж просто воліє байдикувати.
Саме тому весь цивілізований демократичний світ воліє керувати своїми обранцями. Так, це певним чином обтяжливо, але неймовірно корисно – в таких країнах і громадах швидко розвивається економіка, багато високооплачуваних робочих місць, постійно покращується інфраструктура…
На жаль, зробити людей повноцінними господарями свого міста, відповідальними громадянами зовсім не просто – потрібно і мотивувати до того, і вчити. Чи зацікавлені в тому посадовці, щоб громадяни стали справжніми господарями? На жаль, далеко не всі. Ось чому, в цій неймовірно важливій справі, головна роль відводиться непідконтрольним посадовцям ЗМІ, громадським організаціям та іншим засобам розвитку й самоорганізації суспільства, творення того, що зараз прийнято називати громадянським суспільством.