МІСЦЕВІ Наталія Шепель: «Чим я тільки в житті не займалася – шила чохли на меблі, на автомобілі, працювала навіть у McDonald’s. Тепер маю власну справу!»

Нещодавно у Мені з’явився новий підприємець. А, точніше, підприємниця. Наталя Шепель займається ремонтом одягу. Каже, що роботи стільки, що хоч додому не йди…

Журналістка «Місцевих медіа» спілкувалася з майстринею та дізнавалася деталі її роботи.

— Чому саме шиття?

— — Це, мабуть, моє (сміється). Ще з дитячих, юнацьких років. Фартухи чорні, з 90-х, пам’ятаєте? Білий, чорний. Із чорних фартухів ми перешивали собі спіднички й бігали на танці. Я була за швачку, за кравчиню, і ми, дівчата, вечорами збиралися, кроїли з тих фартухів коротесенькі спіднички — так усе й почалося.

— І звідки це у вас? Хтось був, від когось цей потяг до шиття передався?

— Від Лариси Євтушенко, це тітка моя. Їй уже 82 років, була і закрійницею, і модельєркою – всю Мену обшивала. Її знають, особливо старші люди. Ательє тоді процвітали, їх було багато. Оце там, на другому поверсі «биткомбінату», вона працювала за кравчиню. Навіть тут, де універмаг був, стояв великий розкрійний стіл. Пам’ятаю, я була маленька, приходила, а вона все над викройками чаклувала. Раніше ательє справді були дуже популярні, туди багато несли на індивідуальне пошиття — плаття, сукні, брюки, усе-усе. А зараз що? Виписав через інтернет — й готово.

— Пошити щось для себе чи купити готове — що дешевше?

— Краще купити готове. Дешевше. Тканину в Мені, наприклад, придбати неможливо. Треба їхати в Чернігів. Ну, і так — усе одне до одного. Можна, звісно, замовити тканину через інтернет. Але, мені здається, дешевше і швидше все-таки купувати готове. Та виріб може не завжди відповідати дійсності. Замовник сам обирає, що йому краще.

— Чи пам’ятаєте перший виріб, яким ви дуже пишалися? Прямо так, що гордість була за нього.

— Так. Ми тоді тренувалися на спідничках, на всьому. Сукню собі теж пошила. Ви розумієте, 90-ті роки, у магазинах нічого не було. Тітка Лариса ще й матері тканину дала. Я ж така модна була! Уже тоді скроїла собі чорненьке платтячко. Років 15–16 було. Ходила в тому платті на танці. Є фотографія в тій сукні. Чорно-біла. Я тоді так пишалася, що можу й сама! Дівчата мені заздрили.

— Від дівчат були пропозиції на кшталт «Поший мені, поший мені»?

— Були, шила. Що завгодно шила.

— Тобто після школи не було ніяких варіантів?

— Тільки швея. Прямо дуже мені ця робота подобалась.

— На випускний шили сукні?

— Ні, шили в ательє. Я тоді лише прикрашала, крутила всякі трояндочки.

— Де навчалися?

— У Чернігові, в дев’ятому училищі, на швею. Там були швеї, перукарі й, по-моєму, фотографи.

— А потім?

— Два роки навчалася. Але потім пішла не в ательє. Я все життя мріяла хоча б трохи попрацювати в ательє з досвідченими, колишніми майстринями. Тими, які будували базисну сітку, які кроїли не так, як зараз — по «Бурді». Зараз майже ніхто не будує цих базисних сіток, не робить лекала. А мені так хотілося, дуже мріяла попрацювати з фахівцями, які брали модель і по формулах створювали креслення нової моделі. Я так мріяла… Але ательє закрилося. І я пішла працювати у ПРОУН, колишню «лозянку». Десять років там пропрацювала — шила меблі. Тобто мріяла про сукні, а шила меблі. І знаєте, дуже подобалося!

— Подобалось все одно? Чим?

— Досвід здобула фундаментальний, взагалі це мені дуже допомогло. З перших років сіла за машину. Які ж у нас машинки були? Подільська, звичайно. А потім уже шила й на побутових, а ще оверлоки. Там були жінки, які працювали в ательє. І ми не тільки меблі шили, а й матраци, ковдри, все. І це було цікаво, звісно. Наприклад, нова модель дивана — це ж неймовірно цікаво. Все таке нове. Дуже люблю вчитися, звісно. Мене все нове завжди цікавить, приваблює. І ми вдосконалювали, розробляли, все. Закрійники кроїли, а ми – шили. Там ще й синтепон, поролон, капелюшки вшивали, канти — і все таке.

— Але все одно ж, це ж меблі, там фантазія особливо не розгуляється.

— Ні, там ми робили такі моделі, які садили на синтепон, на резинки, на паралон, прямо шви робили. Шили навіть чохли для автомобілів. Тому в мене є трохи досвіду, я навіть свої автівки обшиваю. Дуже цікаво було. А потім все пішло на спад. Помаранчева революція. Після тих часів усе покотилося вниз, і я мусила звільнитися, бо роботи вже не було.

— А потім?

— Потім була швейна фабрика в Києві. Шили спецодяг, теж було цікаво, я ж люблю вчитися усьому новому. Кроїли настилом. Оскільки я вже працювала багато років на побутовому обладнанні, то прийшла, сіла і одразу почала працювати. Шили синтепонові куртки, футболки. Пропрацювала рік. Однак тягнуло мене в Мену.

Дитина була в Мені, тягло дуже назад, бо Київ – важке місто. Працювала навіть в McDonald’s – це для мене підробіток був. Треба ж було працювати. Ну, а тоді пішла в «Орхідею» працювати продавцем. Потім декрет. А потім 12 років у садочку. Спершу кастелянка, обшивала весь садок: спіднички, блузки, ляльки, всякі постільні речі, усе обшивалося, що можна було. Костюми для весни, осені, зими, Нового року. Два роки я була кастелянкою, а потім 10 років завідувачем господарства. І працювала б зараз, але мене скоротили наполовину. Перевели на 0,5 ставки. Не було сенсу залишатися. Треба ж якось жити. Хоч і знизили, але робота залишилася. Дуже багато роботи. Відповідальність за все.

А потім запросили на фабрику MAGOLD (від редакції – менська швейна фабрика MAGOLD місцевого підприємця Василя Кондакова – https://tinyurl.com/3tfzd5ys ). Я працювала там чотири місяці. Що хочу сказати — дуже сучасна, гарна фабрика. Великий досвід я там здобула. І дуже рада, що потрапила туди. Все нове, обладнання нове, нові моделі. Технологи показують, як правильно зробити, як працювати з сучасними тканинами. Але в один момент я зрозуміла, що можу і краще. Я дуже вдячна Василю Кондакову, що взяв мене на роботу. Я здобула досвід і отримала впевненість у собі. Ця вдячність від душі. І фабриці MAGOLD я бажаю процвітання і всього найкращого. Тільки процвітання!

— А в чому саме вони дали впевненість? Зараз починати щось нове важко і страшно. Невідомо, що буде завтра.

— Мене дуже підтримали мої рідні, друзі. Дуже допомогла і дала впевненості, наснаги Наташа Малашта. Вона моя колега, працює в «Сімейному» магазині. Вона сказала: «Наташко, відкривай своє, роботи вистачить всім!» І я якось подумала – все, я буду пробувати. Ну, а якщо не вийде, значить, закриюсь, і все.

Ще мене дуже підтримала моя кума, Оксана Кислюк. Я їй дуже за це вдячна.

— Ви ж свою справу розпочали завдяки гранту. Розкажіть детальніше.

— Багато кому у Мені давали гранти. Припустимо, Василь Кондаков. Він теж отримував грант. То я просто пішла і спитала в міськраді, як можна його отримати. Допомогли. Грантовою допомогою займаються Сергій Скороход і Тетяна Карпенко. Я сказала, що буду реєструватися як ФОП, відкриватиму бізнес. Сказала, що замовників дуже багато, навіть із сіл їдуть. Тетяна запевнила, що може допомогти. Підібрала мені індивідуальну допомогу на конкурс проєктів від програми CLEAR Global. Я не брала великого гранту, бо там різні умови. Наприклад, для суми в 250 тисяч потрібно було б влаштувати двох працівників. Я зрозуміла, що це мені не підходить. Сказала, що поки не готова до цього. Мені потрібно було оформитися як ФОП, а також докласти власні кошти, яких не вистачало. Тетяна мені дуже допомогла. Вона справжня молодець. Дуже фахова і обізнана у своїй справі. Ми працювали разом, вона мені допомагала. Працювали як команда. Треба було все правильно оформити, бо в цій справі є багато нюансів.

Оформлення забрало багато часу. Не все так просто. Але Таня справилася. Спершу погодили бізнес-план. Далі вони давали інструкції, що потрібно робити. Усе – по інструкції. Потрібно було побігати, багато чого заповнювали англійською мовою.

— Допомогу як давали: готівкою чи технікою?

— Все контролювалося. Дали гроші, але я їх в руках взагалі не тримала. Погодили грант на тисячу доларів. Підписала договір. Познайомилась з багатьма людьми, які працюють в швейному бізнесі, з постачальниками. І познайомилася з Ігорем Боднаром, який постачає швейне обладнання по всій Україні. Він мені допоміг, підібрав машину Minerva, прямострочну, для середніх – важких тканин. І п’ятиниточний оверлок (купувала за свої кошти). Він мені надав необхідні документи, і ці гроші поступили на рахунок. Я з рахунка навіть не брала їх, одразу переказала. І ще своїми коштами додала, тому що така була умова.

— З цими машинками маєте більше можливостей?

— Без цих машинок взагалі не треба відкриватись. Настільки вони важливі. Зараз всюди трикотаж. На прямострочній машинці такого не зробиш, стрічка лопне одразу. Для трикотажу потрібні спеціальні оверлоки, щоб обробляти тканину. Адже зараз в основному використовуються стрейч. Я купую дорогі голки, одна коштує 40-50 гривень. За десяток – 400-500 гривень. Без розпошивальної машини теж не обійтися. У майстерні повинно бути три основні машини: прямострочна, оверлок і розпошивальна. Зараз у мене вже два оверлока, і це дуже допомагає виконувати роботу набагато швидше, бо замовлень дуже багато.

— Про замовлення. Наскільки багато? Не було страху, що вже ж не одна людина по Мені займається ремонтом і що не будуть ходити?

— Сергій Янін дуже допоміг мені і я стала на його місце (від редакції – підприємець, який займався ремонтом одягу на другому поверсі «Кулінарії»). Ми з Сергієм товаришуємо. Я стала на його місце, і всі його замовлення перейшли до мене.

— Що найчастіше замовляють?

— Різне. Підстрочую, оверлочую, міняю бігунки на “блискавках”, встановлюю кнопки, люверси. Люверси — це фурнітура, наприклад, для поясів або шнурків. Більше працюю з ремонтом одягу, бо на індивідуальне пошиття практично немає часу. Часто це заміна змійки, укорочування, вшивання чи розшивання. Розпорюю пальта, штани, вшиваю або підганяю під потрібний розмір.

— Від якої роботи отримуєте найбільше задоволення?

— Оця майстерня приносить мені велике задоволення. Я сюди не просто йду, я лечу на роботу. Дуже люблю свою роботу, навіть іноді працюю допізна. Зранку встаю і просто біжу, тому що це моє. Люди приходять, до кожного треба знайти індивідуальний підхід. Кожен приносить своє замовлення, потрібно вислухати, все обміряти, уточнити деталі. Завжди намагаюся приділити увагу кожному, бо це важливо. І оскільки я маю великий досвід роботи з людьми, мені це не важко. Практично з усіма знаходжу спільну мову . Все записую, занотовую, обміряю, щоб правильно виконати замовлення. Щоб людина була задоволена і прийшла знову. Це важливо не тільки для заробітку, але й задля задоволення від роботи. Буває, сидиш і думаєш: “Боже, що ж мені взяти, я не можу придумати.” І просто намагаєшся встигнути все зробити.

До речі, моя майстерня називається «Наталіна» – Наталія, Ангеліна, Настя. На честь мене та моїх доньок.

— Як родина до цього ставиться, що ви постійно на роботі?

• Дівчата мої пороз’їжджалися. Старша — військова, вона служить з перших днів війни. Менша, ви ж знаєте (від редакції. Ангеліна Шепель, молодша донька Наталії – відома спортсменка, переможниця Всеукраїнських та європейських змагань. Два роки тому «Менщина» брала у неї інтерв’ю – https://tinyurl.com/5xm48zr4 ) . Отож, діти пороз’їжджалися, чоловік теж військовий. Дітям треба допомагати, тому працюю і заробляю. Щоб на все вистачало – і на життя, і на оренду, і на податки. І на аксесуари та розвиток. Я вкладаю чимало…

— Чи є ще щось, чим ви відволікаєтесь, перезавантажуєтесь?

— В основному це робота. Раніше було багато господарства, а тепер живу тут, на роботі. Береш одне замовлення— цікаво, друге замовлення — теж цікаво. І так пішло-поїхало. Я взагалі не сумую. Мені ніколи. Ось ви у мене посиділи, то за півгодини прийшло двоє. А зранку іще більше. Мені тут приділяють увагу дуже багато людей, і я їм так само. До обіду в мене ажіотаж, бо їдуть із сіл. Переживаю, щоб встигнути всі замовлення виконати. Постійно зідзвонюсь з Наташою Малаштою, щоб вона мене заспокоювала. Вона – моя психологиня (сміється).

— Тобто конкуренції у вас немає?

— Немає. Ми з нею дружні. Разом замовляємо посилки.

— Які плани на майбутнє?

— Щоб війна закінчилася. Ми ж, я думаю, всі мріємо про це, сподіваємося. Тут велика подяка Богові і ЗСУ, цим хлопцям, що ми ще можемо щось тут робити. У мене в сім’ї троє військових, і моя душа болить і за них, і за інших.

— Чому троє?

— Тому що в мене ще є брат рідний. Теж військовий. І за доньку переживаю. За всіх переживаю. І за своїх, і за чужих не менше. Хотілося б, щоб цей жах якомога швидше закінчився. Одна мрія — це тільки мир. Плани — це плани, аби всі були здорові і війна закінчилася. Ось і всі мої плани. Отак працюєш день, ночуєш і знову біжиш на роботу. Ми ж не можемо нічого планувати. Ситуація в Україні дуже складна. Все дуже непередбачувано.

– А саме ваша мрія. Чи є така?

• Мрію пошити гарну сукню доньці на весілля, в українському стилі, корсетну, феєричну!

Кожна мама хоче, щоб її донька була щаслива, щоб вибрала свою другу половинку. І щоб вийшла заміж, народила внуків. Якщо чесно, то дуже хочу, щоб це збулося. Але поки що не на часі. Зараз вона військова, і взагалі, їй зараз не до того. Однак, коли настане час, пошиємо сукню, обов’язково. Головне – перемога. Головне, щоб усі були живі та здорові, і щоб якнайшвидше закінчилося це жахіття. Щоб усі наші хлопці і дівчата повернулися додому живими і здоровими. Оце така моя мрія.

Фото Світлани Чичкан та із особистого архіву Наталії

Світлана Чичкан, Аліна Козацька, «Місцеві медіа»