Доньки згадували, що батько розповідав їм про Синявку змалку: про її природу, козацьке минуле, стару церкву. Він не забув чернігівської говірки до самої смерті й намагався навчити їй дітей. Востаннє він бачив це село молодим чоловіком, а помер за вісімсот кілометрів від нього, у прикарпатському містечку, куди його родину привезли після Другої світової війни. Звали його Василь Прокопович Шкляр.
Народився він 25 лютого 1887 року в Синявці Сосницького повіту Чернігівської губернії, у селянській родині. Далі його життя майже одразу пішло геть із села – і саме тому воно цікаве.
Освіту він збирав шматками, як тоді збирали її люди без грошей і без роду. Синявська земська однокласна школа. Київська школа десятників дорожнього і будівельного діла, яку закінчив 1912 року. Чотири семестри архітектурного відділу Перших Петроградських політехнічних курсів. Два семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. Уже пізніше, у 1919–1920 роках, – один курс Українського державного університету в Кам’янці-Подільському.
Це типова траєкторія для сільського хлопця тих часів: не університет із першого разу, а низка курсів, кожні з яких давали конкретне ремесло. Десятник – це майстер, який на будівництві веде роботи й відповідає за артіль. З такого фаху людина або лишалася на будівництвах усе життя, або поволі вибиралася вище. Шкляр вибирався вище.
У лютому 1915-го його забрали на фронт Першої світової. Служив до травня 1917 року й за ці два роки пройшов шлях від солдата до старшини.
Весна 1917-го застала його у 243-му запасному пішому полку. Запасні полки тоді були величезними скупченнями мобілізованих, які чекали виряджання на фронт, – і саме в них найшвидше почалася українізація війська. Солдати-українці збиралися у свої ради, обирали командирів, вимагали, щоб їх звели в окремі частини.
У травні Шкляр став командиром 5-ї сотні полку, а 19 травня його обрали головою української ради 243-го полку. Того ж року він був делегатом Другого й Третього всеукраїнських військових з’їздів.
Ці з’їзди варто уявити конкретно. Другий зібрався в Києві на початку червня 1917-го попри пряму заборону російського військового міністра – приїхали близько двох тисяч делегатів від майже двох мільйонів солдатів-українців. Третій, у жовтні, був ще більшим. Саме військові з’їзди підштовхнули Центральну Раду до Першого й Третього універсалів. Шкляр був у залі на обох – не як спостерігач, а як делегат від своїх солдатів.
14 липня 1917 року він став членом Всеукраїнської ради військових депутатів і того самого дня – членом Центральної Ради. Вдруге його обрали до неї в жовтні.
Далі – все, що вміщується в кілька років і що дуже важко вмістити в одне життя. Директор повітового союзу кооперативів. Старшина Армії УНР. Організатор Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків – тобто людина, яка навіть під час війни продовжувала будувати школу для техніків.
Наприкінці 1918 року він брав участь в антигетьманському повстанні – тому, що скинуло Павла Скоропадського й повернуло владу Директорії. Потім працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР; за словами Олександра Ясенчука, чий допис цитувала «Менщина» 2017 року, Шкляр очолював у цьому міністерстві Департамент політичної розвідки.
Курс університету в Кам’янці-Подільському, який він слухав з листопада 1919 по листопад 1920 року, припав рівно на той час, коли Кам’янець був останньою столицею УНР. Уряд, армія й університет тіснилися в одному місті, а фронт стояв поруч.
25 листопада 1920 року для нього почалося те, що для тисяч вояків Армії УНР стало кінцем біографії, – табори для інтернованих. Спершу Польща, потім Чехословаччина. Пробув там до 25 січня 1922 року.
Ці чотирнадцять місяців за колючим дротом – окрема сторінка історії тисяч українців. Табори не були в’язницею в буквальному сенсі: люди жили в бараках, видавали газети, ставили вистави, вчилися. Але вийти з них у нове життя було нікуди – держави, армію якої вони представляли, більше не існувало, а повертатися означало ризикувати всім.
З табору він вийшов і вступив до Української господарської академії в Подєбрадах. Цей чеський курортний городок став на двадцять років українським університетським містечком: академію відкрили 1922 року коштом чехословацького уряду саме для вчорашніх інтернованих, вона мала три факультети – агрономічний, економічний та інженерний – і випустила понад сімсот дипломованих фахівців. Шкляр вийшов звідти інженером-економістом.
Того ж 1922 року побачили світ його спогади «Суд». Змісту цієї книжки за відкритими джерелами відновити не вдалося – лишився сам факт: людина, яка щойно вийшла з табору, сіла й написала про пережите.
Так із сільського хлопця, що вчився на десятника дорожнього діла, вийшов дипломований фахівець. Тільки диплом цей був уже не української держави, а еміграції.
У тридцятих із Синявки надійшов лист. Рідні писали, що їсти в них геть нічого. Після того листа зв’язок обірвався – так розповідали доньки Василя Шкляра на відкритті меморіальної дошки в Синявці.
Після Другої світової війни його родину депортували до УРСР. Осіли в Комарному Городоцького району на Львівщині – там мешкала тітка дружини. Від Синявки до Комарного близько восьмисот кілометрів, і формально він знову жив у тій самій країні, що й рідне село. До Синявки він так і не потрапив, хоча, за словами доньок, мріяв про це все життя. Помер 1950 року.
Далі його ім’я на кілька десятиліть зникло. Учасники Української революції 1917–1921 років у радянських довідниках не згадувалися, а їхні родини воліли зайвий раз не називати прізвищ. За оцінкою, наведеною в матеріалі «Менщини», з десятків тисяч чернігівців, що були в тих подіях, до нас дійшли імена приблизно десяти тисяч – переважно офіцерів і старшин.
19 вересня 2017 року, на день села, біля Синявської школи відкрили меморіальну дошку Василеві Шкляру. Приїхали доньки Ліда й Леонтина, онуки Ярослав і Тарас, історик Роман Коваль, чиїми зусиллями ім’я Шкляра повернулося в обіг, кобзар Тарас Силенко, представники Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області.
Роман Коваль – засновник історичного клубу «Холодний Яр» і автор десятків книжок про вояків Армії УНР та повстанців двадцятих років. Він роками працює з тим самим матеріалом: розшукує в архівах і в родинах імена, які не потрапили в жоден підручник, і публікує їх біографіями. Шкляр – одне з таких імен.
Школі, біля якої стояли того дня, виповнилося сто двадцять років – це та сама школа, де Шкляр колись починав. Школярі посадили калину. Родина передала до місцевого краєзнавчого музею світлини Василя Прокоповича.
Тоді ж нащадкам розповіли, звідки взялося їхнє прізвище: Шклярами, або Склярами, на Менщині називали гутників – тих, хто виробляв скло.
Школа стоїть поруч зі старою Покровською церквою 1708 року, а біля церкви – могила ще одного синявчанина, кобзаря Панаса Ткаченка-Галашка. Про церковні служби й кобзарські співи Шкляр, за спогадами рідних, згадував тепло. Через сто років біля цієї ж церкви на його честь грав уже інший кобзар.
Синявка загалом виявилася селом, з якого вийшло надто багато людей для його розміру. Звідси родом фольклорист Олексій Дей, який зібрав українську пісню (https://mena.org.ua/dey-oleksiy-synyavka/), і сірожупанник Павло Дубрівний (https://mena.org.ua/dubrivnyi-syniavka/), якому дошку в Синявці відкрили того ж 2017 року, на Покрову. Троє чоловіків з одного села, три різні дороги – і всі три ведуть далеко від дому.
Джерела:
Шкляр Василь Прокопович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Шкляр_Василь_Прокопович
У Синявці відкрили меморіальну дошку члену Центральної Ради, «Менщина» – https://mena.org.ua/u-synyavtsi-vidkryly-memorialnu-doshku-chlenu-tsentralnoji-rady/
«Менщина туристична» дізнавалася про видатних земляків, «Менщина» – https://mena.org.ua/menshchyna-turystychna-diznavalasia-pro-v/
Пропозиції щодо перейменування вулиць Менщини на честь героїв УНР, «Менщина» – https://mena.org.ua/propozytsiji-schodo-perejmenuvannya-vulyts-menschyny-na-chest-herojiv-unr/
Світлини: з архівів «Менщини» та родинного архіву Шклярів.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Синявки, знімки Покровської церкви, сільської школи або фотографії Василя Шкляра – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Менщина» / «Місцеві медіа»