Олена Сивоконь
Коли починають розквітати сади, з трепетом в серці чекаємо травня і Дня Перемоги.
Ще з самої школи носила я зранку букет до пам’ятника Невідомому солдату. Так привчили мене мої батьки. І кожного ранку хтось мене опереджав. Чийсь букетик завжди з’являвся раніше мого. І тільки років 7 тому я дізналася, що квіти приносила Мироненко Віра Володимирівна.
Їі покійний чоловік Іван Іванович на власні очі бачив зовсім юного, красивого солдата з червоною книжечкою в кишені, тіло якого було прошите автоматною чергою і лежало в колії за В’юнищем.
Переляканий хлопчик з другом-ровесником мерщій побігли кликати дорослих. Хлопчик не спав кілька ночей, а плакав і кричав, допоки не відшептала йому ляк знахарка-бабуся…
І протягом 74 років на прохання свого чоловіка носила т. Віра букетики. Я іноді заходжу до неї і вона перепитує про пам”ятник.
А цієї, такої сумної, такої тривожної весни стало мені зовсім важко на серці і соромно. Соромно від того, що побачить вона, коли принесе свій букет… Згадалась моя завідувачка дитсадком (медсестра в роки війни) Сердюк Валентина Петрівна, коли вона в один із травневих днів приходила до дитсадка в костюмі з нагородами. І ми тягнулися маленькими рученятами , щоб доторкнутися до медалей, які виблискували і дзвеніли у неї на грудях.
Згадалися скромні, зі своєю простою інтелігентністю ветерани, що приходили на запрошення до нашої школи. Найчастіше були Карета Панас Данилович та Карета Микола Євлампійович. Вони не вигукували лозунгів і не махали руками, скромно розповідали про себе і своїх побратимів. Вічна їм пам’ять…
Нехай би як не говорили про ті часи. Так, не все було ідеально і правильно… Але, повертаючись думкою туди, чомусь стає на душі тепло і спокійно. Не так, як зараз. Тоді ще їжа була їжею, ліки – ліками і не було цього страшного незрозумілого вірусу… і нас не вчили ненависті!
Просто стало соромно. І ми зібралися. Дружні мої сусіди і дорогі мої родичі. І ось що з того вийшло. І, я надіюсь, це ще не кінець!
Джерело: https://bit.ly/3fmeK8p