Футбольна команда з Садового відома серед вболівальників завдяки надзвичайному ентузіазму її очільника. Він створив команду, власноруч готує поле до ігор. Допомагають йому в цьому власні діти.
“Менщина” поспілкувалася із Сергієм Кононом, на плечах якого тримається футбол у Садовому: “У футбол я граю з 14 років. При “союзі” у 88-році була своя команда. Після армії знову створили команду “Спиртовик”.
Коли мені було 29 років, то отримав травму. На деякий час пішов з футболу і команда розпалася.
У 38 років збирали команду СК “Мена”. Збирали старих футболістів, хотіли зробити команду ветеранів. Мене теж запросили, хоч я довго і не грав. Я трохи поїздив, але там стільки людей було!
Тоді Микола Бурка з Дягови запропонував мені грати за їхнє село. Це було у 2012 році. Деякі хлопці з Садового грали за Синявку. Валентин Вовк запропонував нам, місцевим, створити свою команду у нашому селі.
У 2013 році я почав створювати команду. Борис Ковбаса, місцевий фермер тодішній, дав трактор, щоб поле розрівняти, за труби на ворота домовився.
У 2014 році ми вже своєю командою грали сезон на районі. Були і свої хлопці, і з Данилівки брали. Зараз дозволили брати легіонерів, є хлопці з Корюківки.
Основний склад зараз то у Чернігові, то у Києві. Приїжджають лише на змагання. Команда погано збирається: то одного нема, то іншого. Тому і грати нормально не можемо, бо постійно когось немає. Воротар у нас з Дягови, старої закалки, так і пішки може прийти, якщо треба.
Раніше, коли хлопці молодші були, то допомагали. Андрій Корнієнко з Данилівки зажди допомагав. Зараз всі по роботах, то менше допомоги.
Я сам кошу поле, слідкую за ним. Діти мої допомагають. Старша дочка завжди поле креслить, ниточки натягує, крейдою малює. Гарячі напої приносить. Старший син у Чернігові у дитячо-юнацькій спортивній школі у футбол грає, живе там, грає за нас. Якби не діти, то не знаю, якби воно було.
Першу форму, сітку китайську я купив за власні кошти. У перший сезон Іван Мухін та Віктор Захарченко купили нам м’ячі.
Далі вже спонсори почали допомагати: то вибори якісь, так депутат допоможе, то ще щось. Михайло Голиця, коли балотувався, то купив нам газонокосилку, трави газонної дав. Один депутат купив дуже гарну сітку, до сих пір вона у нас.
3 роки тому зайняли 2 місце, так м’ячі подарували. Минулого року під час виборів теж м’ячі дали.
Місцевий фермер Олександр Дубовик дуже допомагає: форму нову нам купив і так кошти на потреби дає.
Микола Олексійович Бутенко допомагав. Фінансово допомагав, сітки купляв для маленьких тренувальних воріт.
Мабуть, поки я цим займаюся, доти і команда є. Хоч молодь і намагаємося долучати, але багато хто повиїжджав на заробітки, хто одружився, то грати не хоче. Та й діти зараз якісь не ті, не хочуть грати.
Нам з кумом по 47 років, і ми ще бігаємо. Якось шкода все кидати. Стільки сил вкладено – і поле, і стадіон відродили. Люди на матчі ходять, хоч якісь розваги у селі.
Якщо пішли б у Першу лігу, то боролися б за перше місце. Але хлопці не хочуть, хочуть залишитися у Вищій.
Батько у мене був кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики у Молдавії, грав у футбол. Але у 1982 році, коли ми переїхали сюди, він вже не грав. Я порівнюю: мені тоді було 14, йому – 41. Зараз мені 47, я ще бігаю з сином”.