Сергій Мурований: “Одна людина загине – великі втрати, а якщо більше хлопців – це вже не статистика, а горе”. Інтерв’ю командира 13-го БТО. Фото

Вже півтора року ми живемо в стані війни на сході України. Так або інакше вона доторкнулася до кожного українця, кожного патріота нашої країни. Про безпосередню участь в антитерористичній операції 2014-2015 років розкаже представник військової династії, кадровий військовий, полковник, менянин Сергій Мурований.

Коли на рідну землю прийшов ворог, чоловік без вагань вирушив на фронт. Його приклад доводить, що любов до Батьківщини не має обмеженого віку.

Сергію 42 роки, мешкає в місті Мена на Чернігівщині. Дитинство і юність провів на Вінниччині. Сергій Григорович доріс до полковника і начальника штабу зенітно-ракетного полку в мирний час та до командира батальйону в російсько-українській війні.

• Народився я в сім‘ї військовослужбовців, батьки живуть у Вінниці. Я вступив до Полтавського зенітно-ракетного училища, який закінчив у 1994 році, а потім продовжував службу до 2011 року. На той час був кадровим офіцером, потім пішов на пенсію, – почав розповідь про себе Сергій Мурований.

• Я ППОшник, був командиром взводу у військах протипові́тряної оборо́ни Сухопутних військ. Служив у місті Володимир-Волинський командиром зенітно-ракетного взводу. В 2011 році вийшов на пенсію у військовому званні підполковник.

Був також командиром батареї, командиром зенітного дивізіону. Після цього закінчив у Харкові академію. Знову був командиром зенітно-ракетного дивізіону, начальником протиповітряної оборони бригади і начальником штабу навчального зенітно-ракетного полку в навчальному військовому центрі “Десні”, трохи побув військовим комісаром.

Я присвятив життя армії, і зараз мій син Іван пішов по моїх стопах, носить погони, навчається в місті Києві. Це гарна традиція, він не захотів від неї відмовлятися. Батько в мене прапорщик, мати – старший сержант, – сміється Сергій.

• Сергію, ким Ви мріяли стати в дитинстві?

• Стати агрономом (сміється). На Вінниччині гарна земля, було таке бажання – просто дитяча мрія, але це було до 8-го класу. До речі, з мого класу тринадцять хлопців, після закінчення школи, поступили у вищі військові навчальні заклади. Якось в один день сказали: “Спробуємо?” “Спробуємо”. І троє поступили в Полтаву, – продовжує Сергій Грогорович.

• Не шкодуєте, що так життя склалося?

• Ні, не шкодую. Тому що в Полтаві, коли навчався, познайомився зі своєю майбутньою дружиною (сміється). Чому шкодувати? Ні. Через чотири дні після закінчення навчального закладу в Полтаві ми з нею одружилися. Тільки отримав звання лейтенанта, погони – дві події одночасно святкували.

Після травми ноги Сергій ходив з гіпсом, але бажання захищати рідну землю просто вирувало в чоловікові. Тому спочатку на милицях переймався разом з друзями волонтерською роботою, а щойно зняли гіпс – попросився до війська. За станом здоров’я його не хотіли брати, але за станом душі та патріотизму – він більше, ніж придатний. Полковник згоден був служити на посаді майора.

Сергій пишається своєю родиною, яка підтримали його. Коли почалася війна, життя його круто змінилося.

• Та воно не тільки в мене, воно в усіх нас, українців, круто змінилося. І ставлення до держави, до агресора. Багато хто з друзів знають, що я реально зняв гіпс і пішов. Вони телефонували – піду чи ні, бо я був звільнений за станом здоров’я. Звичайно піду! Підполковником на майорську посаду! Вперед! Це було в 2014 році, 24 квітня.

13-й батальйон територіальної оборони на той час був сформований в “Десні” і першим пішов до Луганської області. Тобто, 9 травня в повному складі всі пішли туди.

• Ви пішли добровольцем?

• Так, я пішов добровольцем. Син питав: “Тату, чому ти вдома?”, він не знав, що я вже два тижні був з гіпсом. Я почав шукати шляхи, щоб піти в зону АТО, бо у військкоматі могли не взяти за станом здоров’я. Спочатку до Нацгвардії звернувся, там сказали, що лише через Збройні сили України. Так і вийшло.

Мені подзвонили о 10-й годині, я сказав “Так”, а в 16.00 мені потрібно було бути в “Десні”. Дружина в цей час була в сусідньому районі, вона приїхала, зібрала сумки і відвезла мене.

Сергія Мурованого призначили заступником командира батальйону “Чернігів-1”. В його обов’язки входила бойова підготовка особового складу , він був старшим на блокпосту.

Чоловік розповів, що було дуже багато втрат серед наших бійців. Особливо коли “Гради” (бойова́ маши́на БМ-21 “Град” – реактивна система залпового вогню радянського виробництва на базі автомобіля Урал-375 – прим. авт.) лупили з російської території. Йому довелося воювати в Луганській та Донецькій областях: з 9 травня по 2 листопада минулого року – на Луганщині, далі ротація. 14 січня вирушив на Донеччину. Смерть чатувала щомиті, насамперед, коли батальйон першим входив до Станиці Луганської.

• Найстрашніше було те, що не можна забути – це коли батальйон заходив і брав Станицю Луганську. Це єдиний, напевно, населений пункт, який взяли ще в серпні місяці і до цієї пори він знаходиться в наших руках. Тоді ж гатили з російської території по Станиці, Дмитрівці, Теплому. Тоді, коли було дуже багато втрат. То все було з боку Росії, бачили ми, як ідуть пуски, кричали в ефір: “Старт ракет”.

• Страшно було, коли палили з “Градів” з російської території?

• Так, з російської били з гори, там де Князь Ігор – там з мінометів, а так, то все з “Градів”. Плюс реактивна артилерія. Ми ще толком тоді цього не знали. Я скажу, що тільки дурак не боїться або смертник. Якщо є страх, то по-іншому ставишся до всього, стараєшся не тільки своє життя вберегти, дивишся, де підлеглі, що роблять? Сидиш в щілині, викликаєш по рації – хто, як, де, стан справ, хтось підскочить ззаду – каску накине на голову, бо її скидуєш, нічого ж не чутно.

• В Станиці Луганській часто обстріли були?

• Тільки ми заходили, одну чоту розстріляли, ми навіть не встигли стати на позицію. З нашого батальйону одразу четверо “200” і дванадцять – “300”. Ми їх евакуювали, дякуючи комбату і медпрацівникам. А потім – щодня стріляли. Там залишилося три блокпости. То один, то другий обстрілювали, щодня щупали.

• Ти знаєш, що все може бути, коли чуєш над собою свист- це міна пролітає. Від цього ніхто не застрахований. Можна сидіти в бліндажі і вона потрапить туди. А може розірватися біля тебе, але уламки полетять в інший бік і ти залишишся живим. Можна піти перекурити – вона прилетить, в їдальню- вона прилетить…

Через тиждень до нас на посилення кинули з Чернігівщини прикордонників. Велика подяка їм! Ви знаєте, там кожен день пам’ятається. Те, що я розказав – це було до ротації. А найважче і найстрашніше було після ротації. Початок 2-ї ротації – 16 січня цього року, тоді ми були в секторі “А”, а потім прибули до сектору “С”.

Вже тоді почали займати взводні опорні пункти Вуглегірськ, Дебальцево. Це вже Донецька область: Шахта Булавінська, Луганське, Логиново… Там було найстрашніше. То вже інша війна. Зброя була, моральний дух спочатку був відмінний, потім гірший. Відходили з втратами: одна людина загине – великі втрати, а якщо більше хлопців – це вже не статистика, а горе.

Сьогодні в Станиці Луганській майорить синьо-жовтий прапор. Наші бійці її не збираються віддавати ворогові. За словами Сергія, крім смертей і поранень чимало хлопців потрапляли у полон. На щастя, було звільнено усіх полонених з батальйону “Чернігів-1”.

Командир підрозділу стверджує, що наші також беруть ворога в полон, іноді навіть масово. Понад тисячу полонених було, і досить часто росіяни – кадрові військові.

• Спочатку був Вуглегірськ, а потім уже вихід з Дебальцевого котла. Там реально було 55% особового складу батальйону. Коли звідти виходили було важко і страшно. Це ж молоді хлопці: хтось стійкіший, хтось зламався, на жаль, це життя. Коли ти бачиш, як гине твій товариш, не кожен це може витримати.

Втрат було набагато менше, ніж після Іловайська, але вони були теж. Десь щось не додумали, не допрацювали. Задумка була гарною. Хтось каже, що було не до кінця продумано, можна було уникнути втрат. Техніка… Я розумію, що для когось вона дорога, але хай би вона там вся погоріла, лиш би хлопці були живі. Я в цей час знаходився в Луганському, ми не знали, що був запланований вихід. Зараз розбираються, хто в цій ситуації не допрацював і чому.

Однак залишилося якесь непорозуміння, коли чуєш про нагородження за Вуглегірськ, за вихід з Дебальцевого… Різні батальйони нагороджують, вони звичайно заслужили, але про 13-й батальйон не згадують, а його знають всі. Тоді всі говорили, і по телебаченню: 13 – батальйон – Вуглегірськ, 13-й батальйон – із Дебальцевого виходив.

Наші офіцери не тільки виводили своїх, але і солдатів інших підрозділів. Хто приймав неоднозначні рішення по так званій “дорозі життя”, яка йшла паралельно, від дороги Дебальцеве-Артемівськ? Тому деякі хлопці йшли по асфальтній дорозі – жодного “200-го” чи “300-го”, якось так. Я всього не маю права казати.

Багато тамтешніх мешканців, одурманені путінською пропагандою, не цінують своєї землі, батьківщини, держави. І це біда. Хоча багато з тих, хто виходили з іконами і перекривали дороги українським військовим, тепер шкодують про свої вчинки.

• Спочатку фашисти, потім бандерівці – дітей з’їли стільки, що аж погано стало. “Правого сектора” і тоді боялися, і зараз бояться. А тиждень постоїш – виноград принесуть. Починаєш знайомитися, приносять молоко, продукти. Ми так само, є ж тушонка, згущене молоко, п’ятьом-шістьом дітям, будь ласка, у дитячий садок – будь ласка. Овочів у нас було багато, а там у них з цим проблеми були: картопля, морква… Подяк багато. А є люди, які обходять стороною, в лютому місяці минулого року перекривали дороги, нікого не пропускали. Зараз шкодують, але ж назад дороги немає.

У цій жахливій війні чи не єдине, що надихає бійців, тішить їх – це українські діти. Сергій пишається тим, що в України зростає молоде патріотичне покоління.

• Єдине світле, що запам’ятовується – це малюнки і подарунки від наших дітей: з Чернігівщини, з Черкас, бо в батальйоні було 30% черкащан. Окрім дитячого малюнка там нічого і не потрібно. Їсти вистачало, одяг був. Дитячі малюнки надихали. Вони були скрізь: в наметах, бліндажах, їдальнях. Також всюди були державні прапори різних розмірів, у автомобілях – все в прапорах. Скрізь де можливо – малюнки і прапори.

Ми знаємо, що діти підтримують українську армію не тільки малюнками: випічкою, солодощами, а скільки вони понаплітали маскувальних сіток. Плели в школах по всій Чернігівщині, в тому числі і на Менщині. А дорослі та волонтери готували сухі борщі та передавала всіляку провізію, одяг…

У серпні минулого року за проведення успішної операції зі звільнення Станиці Луганської Сергія Мурованого нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеня. Цей напрям був стратегічним. Хоч Сергій і був заступником командира батальйону, але на чолі 2-го взводу першої роти брав Станицю. Про свої подвиги не говорить. Зате із захопленням розповідає про своїх побратимів, справжніх героїв.

• Сміливі, бойовий дух у 1000 разів сильніший, ніж у сепаратистів, тому що ми на своїй землі, ми обороняємо свою землю, своїх рідних і близьких. І ми знаємо, що ми переможемо!

Іван Рибачук – старший солдат, при виході з Дебальцевого вивів більше 60 бійців, і не тільки своїх. Він вивів трохи іншим шляхом, не тим, що йшли всі.

Старшина Авдієнко. Буде продовжувати служити в “Десні”. Він був старшим на блокпосту. Виводив двома автомобілями, оминаючи Логвиново, тому що там було захоплено, – всі живі-здорові. Подвиг? Так, звичайно. Головне – нестандартно діяти.

Багато кого можна згадуватити. Сергій Кучеренко, майор. На даний час заступник командира батальйону. Поранений. Лікувався в шпиталі. У першій каденції, ще до ротації, він на чолі восьми бійців знищили диверсійно-розвідувальну групу – шестеро ворогів. Його група в Станиці Луганській знищили багато техніки (ще ми в Щасті не були, а він уже був під самим Луганськом). Сергій був представлений до ордена Богдана Хмельницького, в січні нагороджений. Він так само був у Вуглегірську, звідти поранених вивозив, наших хлопців. Там також чимало було знищено ворогів.

Сергій Великохатній – майор, командир першої роти. У Вуглегірську отримав важке поранення, на лікуванні. Під час знищення танків противника потрапив під мінометний обстріл, його чудом витягли, залишився живим, поруч був солдат, який загинув.

Я ще можу називати людей. Якби не вони – було б значно більше втрат. Ось на таких людей потрібно рівнятися усім, про них знімати фільми, на таких прикладах потрібно навчати наших бійців, тих хто зараз на передовій. Саме на таких прикладах.

Слава Україні! Героям Слава!