Зо три години сонячної суботньої днини мучило мене запитання: «Навіщо все це?». Та й досі переслідує… Мова про три години у резиденції Межигір’я, що у селі Нові Петрівці поблизу Києва, на березі Київського водосховища.
Якось влітку 2010 року я помилився поворотом. І, замість Національного музея-заповідника «Битва за Київ 1943 року», під’їхав мотоциклом до одного з в’їздів у Межигір’я. Вперше побачив цей паркан. Ні, так: ПАРКАН! Стіна висотою 5 метрів закривала собою володіння ТОВ «Танталіт». Така ж зелена «сторожка». На два поверхи. А віконця невеликі. Ось і пика охоронця з суворим виразом з’явилася за склом… «Е, ні, – подумалося тоді. – Це зовсім не той музей!».
Ще спадало на думку: можливо, за сотню років після нас там буде парк і музей на зразок тих, що у Качанівці, Сокиринцях, Батурині? З екскурсіями й розповідями туристам про те, які зібрано колекції рослин у парку, картин у неймовірно дорогих будинках, старовинні авто у величезних ангарах…
Та все ж таки слід було в тих думках враховувати, наскільки прискорений розвиток подій у наші-то часи, в цьому метушливому ХХІ столітті! Ось він, напевно найдорожчий парк в Україні, вже за чотири роки після того розвороту біля воріт, був відкритий усім бажаючим. Від численних відвідувачів резиденції чути українську й російську мови, західноукраїнський говір, іноді – англійську та польську.
Отже, навіщо все це?
Для чого паркан – зрозуміло. Хто з нас не стикався з неохайними сусідами чи непроханими гостями? Парк і його напрочуд ретельний догляд, ставочки з качечками – все те має слугувати відпочинку від щоденних державних турбот…
А масштаби? А коштовність? Яке функціональне навантаження має полірований камінь, з якого складено міст через ставок? Бронза, з якої відлитий інший міст? Численні мармурові статуї. І багато-багато іншого… Пересічним людям це збагнути важко. Що вдієш, не тямимо ми в справжніх розкошах.
Увесь той «надмірний рай», що займає майже 139 гектарів, за три години не просто навіть обійти. «Потрібно намет брати: оглянули половину, заночували, а наступного дня – далі пішли», – діляться враженням відвідувачі, котрих я хутко обганяю з фотоапаратом в руках…
Сергій СТУК, газета “Чернігівщина”
Сергій Стук