Студентка Київського Державного Університету ім. Т.Г. Шевченка Ольга Доля
До 75-річниці Перемоги у другій світовій війні
На долю моєї родини, як і на долю багатьох сімей в Україні, випало чимало випробувань під час ІІ Світової війни.
Мій дід, Доля Володимир Микитович, народився 20 листопада 1926 року у селі Макошино, Менського району, Чернігівської області.
На початку війни, у 1941 році, мого 15-річного діда разом з учнями його школи евакуювали до міста Челябінськ, який розташований на кордоні Уралу і Сибіру. Дід розповідав, що під час війни до Челябінську евакуювали тисячі громадян та понад 200 великих підприємств. Населення міста зросло майже у 2,5 рази: з 270 до 650 тисяч осіб.
На базі евакуйованих до Челябінську підприємств створили гіганти індустрії, які працювали на оборону. На одному з таких гігантів – Челябінському тракторному заводі, який виробляв танки і зокрема відомий Т-34, – почав одночасно працювати і вчитися мій дід.
У 17 років (у 1943 році) дід приписав собі зайвий рік та пішов добровольцем на фронт. Був направлений на службу у лави 3-го гвардійського танкового Котельниковського корпусу. У липні 1943 року прийняв “бойове хрещення” – брав участь у боях Курської стратегічної оборонної операції – “Курська битва”.
Битва за Курськ була найбільшою танковою битвою в історії. В ній брали участь близько двох мільйонів чоловік, шість тисяч танків, чотири тисячі літаків. Курська битва запровадила початок перелому у війні і шлях до операцій діям 1944-45 років.
Надалі, у складі корпусу, дід брав участь у визволенні України (операція “Румянцев”), Білорусії (операція “Багратіон”), Прибалтики. Після поранення, навесні 1945 року був направлений на навчання в Челябінське танкотехнічне військове училище, яке закінчив у 1948 році та отримав звання лейтенант – військовий технік.
Надалі дід проходив службу на офіцерських посадах в Збройних Силах. Закінчив Академію бронетанкових військ і курси Військово-дипломатичної академії. Служив у Головному Управлінні бронетанкових військ Міністерства оборони, був головним інженером, директором танкоремонтного заводу в Прибалтиці (м. Каунас, Литва), де освоїв ремонт і модернізацію техніки для повітряно-десантних військ – бойова машина десанту (БМД).
У 70-х роках дід був відряджений до Республіки Куба на посаду головного радника з питань ремонту бронетанкової техніки, де очолив будівництво танкоремонтного заводу у м. Гавана.
Службу свою закінчив у Києві на посаді начальника кафедри Київського вищого танкового інженерного училища.
Дід нагороджений орденами і медалями, серед яких за участь у війні він нагороджений медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За взяття Кенігсберга”, орденом Вітчизняної війни другого ступеня. А також відзнакою Президента України орденом “Богдана Хмельницького” третього ступеня. За допомогу Республіці Куба нагороджений медаллю “Гранма”.
На жаль, 27 серпня 2019 року на 93-му році життя дід помер та, відповідно заповіту, похований у Макошині, поруч зі своїми батьками: Доля Микитою Харитоновичем (1890 – 1942 рр.), учасником Першої світової війни та визвольних змагань на територій України 1917 – 1921 рр., який був розстріляний німецько-фашистськими загарбниками у 1942 році, та Доля (Бабич) Анастасією Олександрівною (1894 – 1979 рр.).
Також у війні брали участь старший брат дідуся Доля Микола Микитович і його старша сестра Доля Ольга Микитівна. Брат був військовим льотчиком і загинув у перші дні війни. Ми досі не змогли найти, де він похований, бо його вважають “безвісти зниклим”.
Сестра пройшла жахи концентраційного табору Бухенвальд, учасник руху Опору. Нагороджена Хрестом В’язнів фашистських концтаборів.
В кінці хотілося б відзначити, що всі мої родичі по всіх лініях нашої великої родини брали участь у Другій світовій війні, є загиблі і зниклі безвісти. Дехто були евакуйовані, хтось залишався під час окупації. Спогади про ці часи сумні.