Нікіта Котов отримав перемогу “Вибору року” у номінації “Спортсмен”. “Менщина” зустрілася із ним та дізналася більше про переможця.
Нікіта Котов: “Мій брат-близнюк займався спортом. Я дивився на його результати (зараз він військовий, кандидат у майстри спорту з гирьового спорту), пишався ним. І мені, відповідно, теж так хотілося.
Так, як у мене група інвалідності, то ніхто не брався мене тренувати, всі відмовлялися, боялися. Один Сергій Таратухін, велике йому “Дякую”, під свою відповідальність мене взяв і ми почали займатися.
Спочатку займався, бо, як усім підліткам, хотілось більше подобатися дівчатам. Хотілося бути накачаним. Але потім “втянуло”. Пам’ятаю, як займалися на стадіоні і розписувалися за техніку безпеки. То я нарахував, що я без жодного пропуску ходив протягом 8 місяців (а займалися 5 разів на тиждень). Дощ, сніг, батьки сварилися, що мокро – мені було все одно. У мене було тренування. Якщо для інших було покаранням відмова від комп’ютера, не пускали гуляти, то для мене найбільша заборона – заборона ходити на тренування.
Батьки підтримували мене, бачили, що це дає результат. Думаю, якщо я б не займався, то зараз би був у інвалідному візку. Мені стає легше після тренування.
За освітою я соціальний педагог. Але це не для мене. Я хотів поступати на тренера, але мені ж не можна за станом здоров’я. Та я знайшов інший спосіб. Пройшов курси тренерів. Тепер я офіційно тренер. Оце мені до душі!
До Олександра та Оксани Гапон у зал на тренерську посаду потрапив випадково. Я приїхав із навчання, шукав роботу. А у Мені з цим складно. Пішов стригтися до Оксани, розговорилися, вона й сказала, що їм у фітнес клуб GYM потрібен тренер. Я задумався: “А чому б не спробувати? Один раз живемо!”. Пішов на стажування. І от вже 2 роки я тут працюю.
Раніше я просто для себе займався. А зараз вже їжджу на змагання, виступаю, але серед аматорів. Я ж хочу більш професійно виступати, трохи рухаюсь у цьому напрямку.
Раніше виступав у групі для людей із обмеженнями. З того року вже там не виступаю, беру участь у загальних змаганнях. Вигравав у повністю здорових людей.
Коли був на навчанні, збірна технікуму повинна була їхати у Білорусь на змагання з армреслінгу. А тоді по біометричним паспортам туди не пускали. Треба був закордонний, паперовий. От мене і попросили замінити хлопців, бо у мене був звичайний. Так я потрапив у Гомель, і зайняв там 2 місце.
Беру участь у змаганнях із пауерліфтингу, армреслінгу, жим штанги лежачі. Загалом у мене близько 30 різних нагород. По Україні найбільш значуща для мене – Кубок Києва.
Із Сергієм Таратухіним почали їздити на змагання з жиму лежачи. Потім почав тренуватися із Нікітою Єриженком (він майстер спорту з жиму лежачи). І разом з ним їздимо на змагання. У мене багато планів, амбіцій.
Роботу у GYM я не вважаю за роботу. Адже я від цього кайфую, отримую величезне задоволення, насолоджуюсь цим. Навіть якщо і втомлююсь, то це приємне відчуття. Зал для мене – як другий дім.
У мене навіть дозвілля – це час із друзями, з якими познайомився у залі. Часто збираємося та граємо у настольні ігри, їздимо у Чернігів на ковзанку, подивитися кіно.
Дізнався про те, що я номінований, коли було вже троє фіналістів. Я навіть не хотів брати участь. Але для моїх друзів ця нагорода не була несподіванкою. Цією нагородою я завдячую Сергію Таратухіну, що він від мене не відмовився, підтримав. Ще раз дякую йому!”