Прізвище менської тренерки Надії Таратухіної знають не лише на Менщині. Її знають і за межами України. Адже серед її вихованців – чемпіони України, Європи, паралімпійська чемпіонка…
Журналістка «Місцевих медіа» спілкувалася з тренеркою про роботу, вихованців, плани на майбутнє.
– Цьогоріч у виповнюється 55 років вашої тренерської діяльності?
– Давайте підрахуємо. Я закінчила інститут у 1968 році і приїхала в Мену. Це вже 57 років буде.
– Ого! Є чим пишатися!
– У 1973 році я отримала звання “Майстер спорту СРСР”. Була першою жінкою-легкоатлеткою на Чернігівщині, хто його отримав. У 2012-му мені присвоїли звання “Заслужений тренер України”. В 2017-му – стала Почесною громадянкою міста Мена. На початку 2024 року я отримала відзнаку від Президента України «Заслужений працівник фізкультури та спорту». Це найвища тренерська нагорода.
– Тобто у вас всі можливі звання й титули вже є?
– Та ніби саме так (сміється).
– А ви ніколи не рахували скільки виховали чемпіонів світу, Європи, України?
– Ні. Для Мени це й так гарний результат, в умовах, де зал для занять всього 24 метри. У мене в цьому році Андрій Лавський обіграв збірників України у секторі зі штовханню ядра, змагаючись із вихованцями Дніпропетровської школи вищої спортивної майстерності. Там спеціально штовхальників та метальників тренують. У них збори в Конча-Заспі, фармакологія одна з найсильніших. Андрійко цих зірок «покарав» на чемпіонаті України, штовхнувши 5-кілограмове ядро на 17 метрів 16 сантиметрів. Згодом я повезла його на юніорські змагання, де брали участь на два роки старші спортсмени. Там, у командному чемпіонаті, він здобув срібну медаль.
Потім, за два тижні – ще особисто командний по юніорах. Андрій – 11-класник. Інші учасники, які штовхали, були старші на 2 роки. Але він і там фінішував на третьому місці. І Ангеліна Шепель перемогла. Я ніколи не виокремлюю своїх учнів, не рахую їхні медалі, але всіх пам’ятаю.
– А ким найбільше пишаєтесь? Чиїми досягненнями?
– Я пишаюся всіма. Геть усіма їхніми результатами. Дуже багато з них стали кандидатами в майстри спорту. Наприклад, Олена Соловйова. Вона жила в Остречі. Я займалася з нею із сьомого класу. Панченко стала майстром спорту. Словом – багато.
– Ви кажете, що всіма пишаєтеся? Але от чи трапляються випадки, коли спортсмени стають переможцями великих змагань, зірками, а в інтерв’ю чомусь забувають згадати тих, хто робив з ними перші кроки в спорті, возив на перші змагання?
– Траплялося і таке. Але з часом вони виправлялися. Просто в них так складалися обставини. Наприклад, Оксана Зубковська, вона ж у мене тренувалася 5 років. Виконала норму КМС (кандидат у майстри спорту – прим.ред.) в одинадцятому класі та пішла в училище, в Бровари. Там Оксана почала займатися з іншим тренером, стала майстром-міжнародником, пізніше – заслуженим майстром спорту. Коли вона перемогла на першій своїй паралімпіаді в Пекіні, мого прізвища і близько не було. Першим тренером Зубковська вказала зовсім іншу людину. Образи не було, адже я розуміла, що Оксану змусили так сказати.
– Навіть так буває?
– У спорті мафія ще гірша, ніж в економіці (сміється). Професіональний спорт – це великі інтриги і великі гроші. Ви навіть уявити не можете.
– А Оксана після того з вами зв’язувалася, перепрошувала?
– Ні. Кола вона перемогла на другій паралімпіаді, от тоді сказала, що її тренер Таратухіна. Вона тоді сама їздила в Київ після паралімпіади на якусь раду, возила докуменети, підтвердження, що вона у мене тренувалася п’ять років. Я пам’ятаю, як вона перемогла у Борисполі в стрибках у довжину серед спортивних інтернатів – 5.91. У Пекіні на паралімпіаді вона показала результат 6.28. Після перемоги Оксани в Лондоні в 2012-му мені і присвоїли звання “Заслужений тренер України”. Тому… Не завжди спортсмен належить сам собі.
– Минулого року ще один ваш вихованець Лавський на європейському чемпіонаті “дострибнув” до срібної медалі, але теж не згадував вас як його першу трненерку. Його теж змусили, чи це через якийсь особистий конфлікт?
– Ні, в мене ніколи не буває конфліктів з учнями. Тут, звичайно, зіграло велику роль, коли Лавський пішов вчитися і почав займатися з іншою тренеркою. Пам’ятаю, він отримав травму, лежав на розтяжці. Його підлікували, але лікар попепередив, що потрібно витримати період адаптації у повній мірі і не навантажувати себе. Він впродовж семи місяців приїжджав до мене щодня зі словами: «Давайте починати» (сміється). Але я сказала, що потрібно робити так, як сказав лікар, щоб не нашкодити. Він сердився, але ми витримали, відновилися. А потім виграли і зимовий, і літній чемпіонат області.
Владислав потрапив у збірну України, виконав норматив КМС, завоював бронзову медаль. Через 2 роки він вступив до Львівського державного училища фізичної культури. Згодом познайомився із дуже гарною тренеркою, яка, на жаль, померла. Через її смерть Лавський був дуже спантеличений, розгублений. Дуже він її поважав. Потім Влад став першим номером в Україні, поїхав на Європу. На нього дуже вплинула смерть тренерки. Тому на змаганнях він сказав: «Я присвячую свій стрибок тренерці Ярославі». З нею ми часто пертиналися. Були в гарних стосунках. На всіх змаганнях вона підбігала до мене, обіймала, завжди дякувала за Лавського. Ну не згадав він про мене, коли срібну медаль виграв і журналісти почали брати інтерв’ю. Що тепер робити? Я не ображаюся. Всі ж знають, що Лавський – це Мена. А в Мені хто легкоатлетів тренує? (сміється).
– Є таке твердження, що в спорті вищих досягнень перемоги, медалі, кубки – це справа жорстоких тренерів, навіть тренерів- диктаторів, і без цього справжнім професіоналом стати не можна – а надто досягти успіху. Ви підтримуєте це твердження?
– Ні, не підтримую. Диктатори в спорті, звісно є, але ціна, якою досягають вони результатів, скажімо, для мене неприйнятна. Нещодавно показували фільм про гімнастку Олену Мухіну, яка на тренуванні зламала шийний хребець і на все життя залишилася в інвалідному візку. Ось їй тренер сказав, що вона сама нічого не варта. Тобто нуль, для якого все зробив тренер. Таке, звісно, буває. Але це не тренер. Доводити до сліз, зневажливо ставитись, принижувати людську гідність… Це не тренери..
Думаю, якщо тренер думає про майбутнє і хоче, аби його вихованець вступив до вишу, закінчив його, знайшов стабільну роботу з гарною зарплатою – оце і є задача тренера. А є такі, яким учні вже не потрібні, тільки-но вони випустилися зі школи. Це, звісно, вибір кожного. Але, на мою думку, тренеру диктатором не потрібно бути. Вимогливим – так. Без цього нікуди. Але обов’язково ще й людяним. Тренер отримує заробітну плату, завдяки своїм вихованцям. І якщо його вихованці досягають бодай маленьких вершин у спорті – це вже вартує багато.
– Які навантаження для спортсменів важчі – фізичні чи психологічні?
– Все індивідуально. Одну людину можна навантажити і спостерігати за її подальшим станом. Адже спорт – це така собі драбина. Він не стоїть на місці. Тут весь час треба дертися вгору. Результати зараз такі високі, що страх. Якщо не навантажуватися, то важко чогось досягти. Звісно, є різні дієти, методики, фармакологія. Однак тренування і навантаження – це основне. Особисто я своїх дітей жалію і не даю їм тягати найважчі штанги. Весь час має бути контроль: одна людина може менше підняти, але їй хочеться більше. Проте я спочатку прошу своїх учнів закріпитися. За навантаженнями має бути постійний контроль. Але й постійний рух вперед теж необхідний.
– Ви згадали про фармакологію. Були випадки за час вашої тренерської діяльності, коли комусь зі спортсменів пропонували для покращення результатів приймати щось стимулююче?
– Моїм спортсменам ніхто нічого не пропонував. Тільки я можу їм щось порадити і щось запропонувати. Але не заборонене. Наприклад, якщо у вихованця паморочиться в голові, то значить, до мозку нормально не потрапляє кисень. В такому випадку я рекомендую купити вітамін С, адже він забезпечує киснем всі тканини організму. Якщо треба підкріпити організм – для цього є спеціальна трав’яна настоянка, яка покращує фізичний стан. Якщо у вихованки слабкість викликана, наприклад, критичними днями, я даю знеболювальний, протизапальний препарат і рекомендую пробігти шість кіл зі словами: «У мене нічого не болить». Якщо дитина не може бігти, то може пройти ці шість кіл швидким кроком. Фармакологія – це не лише допінги.
– Як розпізнаєте талановиту дитину? От приходить до вас дитина, як ви визначаєте, чи вийде у неї щось, чи ні?
– Часто талановита дитина, коли їй кажуть, що вона талановита, одразу бере це собі на замітку. І як наслідок – може пропускати тренування, не виконувати настанов тренера. Зазвичай таланти більше 2-3 років не витримують. У них з’являються компанії, вони йдуть гуляти і не хочуть трудитися, працювати над собою. Але це індивідуально. Різні історії є. На мою думку, фізичні дані – це і є талант. Він з’являється під час роботи.
– Важко шукати талановитих дітей в такому маленькому містечку як Мена?
– У нас дуже мало шкіл. Наприклад, у Ніжині – більше 23 загальноосвітніх шкіл, а у нас лише дві. При цьому є музична школа, гурток з малювання, різноманітні школи, які набирають з першого класу. Мені ж залишаються діти, з якими не знаю, що робити, коли вони приходять. Дивлюся на дитину і не знаю, чого вона може досягти. Проте були випадки, коли в процесі роботи найслабші перемагали найсильніших завдяки власній наполегливій праці і самовіддачі.
– Скільки у вас було таких вихованців, які подавали надії, були завзяті, але в певний момент не витримували і не стали зірками легкої атлетики?
– Не рахувала. Скажу так: були такі.
– Можете згадати когось, хто поховав свій талант?
– Важко ось так зразу пригадати. Була дівчинка з першим розрядом, бігала 100 метрів. Виконувала норматив першого дорослого розряду, дані чудові, перспективи, все таке. Вона зібралася й пішла зі словами: «Мені не подобається. Мої всі друзі ходять на танці, гуляють, а я займаюся спортом і мені це не подобається». Потім була Юлія Ткаченко – дівчинка з гарним потенціалом. Вона показувала дуже високі результати. В довжину в стрибала на 5.45, зараз у всій області немає і близько такого результату, а у висоту – 170. Вона перемагала перемгала в області, по висоті кілька разів виграла Україну. Її запрошували дуже хороші тренери, які готують спортсменів під чемпіонати Європи та світу. Проте Юля була настільки домашньою дитиною, що тільки-но їй кудись треба було їхати з дому – вона сама не своя. Закінчила 10 класів, а в 11-ий не пішла. Десь через три роки я її випадково зустріла. Ми якраз їхали на змагання в Білу Церкву. Вона підсіла до нас – поговорили, Юля перепросила за те, що пішла.
– Не сказала, чи не шкодує?
– Я не запитувала. Там мама все вирішила. А в дитини була відкрита дорога у великий спорт. Тим більше, що звичайна дівчинка прийшла займатися і в неї розвинувся справжній талант. Я взагалі не люблю при вихованцях говорити про талант. Це демотивує дітей.
– Чи пропонували вам коли-небудь змінити місце роботи і місце проживання?
– Так, у мене були пропозиції з Броварів, з Києва.
– Чому відмовилися? Там би були кращі умови, вибір, перспективи.
– Розумієте, мені цього не хотілося. Тим більше, тут похований мій чоловік, свекор, свекруха.
– За свою роботу отримуєте гідну винагороду? Не думаєте, що там би, можливо, було б більше?
– Не думаю. Мені там у старшу групу треба було б набрати сім дітей. Там з трьох осіб складається так звана група “вищої спортивної майстерності». Так, вони отримують вдвічі більше, ніж я. У них – кандидати та майстри спорту. Сім вихованців – це для тренера важко, а для молодого – тим більше. А чотирнадцять – то вже зовсім важко. З ними працювати індивідуально ніяк не можна. В молоді роки я пропрацювала десь три роки, допоки не з’явився перший результат. Тоді я вела семиборство, бар’єри, довжину, висоту і так далі. Впродовж 25 років у мене все виходило. Пам’ятаю, як представник спорткомітету сказав: «Мена – це друга столиця легкої атлетики». По закінченню чемпіонату з області я привозила одинадцять чемпіонів…
А зараз…Зараз іноді вихованці навіть на тренування не приходять. Їм телефонуєш, а вони слухавку не беруть.
– Зараз у вас скільки учнів?
– Дві групи. Це 14 дітей.
– То скільки отримуєте за роботу, якщо не секрет?
– У мене найвища зарплата в області (сміється).
– Ви самі обираєте тренерів своїм вихованцям, які закінчують школу і йдуть кудись навчатися, чи вони самі їх шукають?
– Якщо дитина показує високі результати, то я впродовж довгих років їжджу і дивлюся на роботу інших тренерів. Інколи навіть у них вчуся, адже вчитися ніколи не пізно. Щось цікаве я переймаю і використовую в своїх тренуваннях. Я намагаюся знайомити своїх вихованців з тренерами. Серед тренерів багато досвідчених. Вони уважно слідкують за змаганнями і бачать обдарованих. За мною бігало чимало тренерів з Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Львова. Основну масу моїх учнів забирали у Харків і Бровари. Діти йшли, навчалися і показували високі результати.
От Шепель з’явилася. Була ще така Ісакова. За неї мені дзвонили з Дніпропетровська, Одеси, Броварів, Києва. І навіть вночі, не лише вдень. Зараз підходять і просять, щоб я віддала Лавського, Савицького. Я дізналася, що в Києві є гарний тренер, у якого дуже гарна команда – це Сергій Іванович Сухоносов. Зараз він тренує Ангеліну Шепель. У мене Чирва був гарний учень. Я його передала Сухоносову і він став вже майстром спорту. Я бачу, що результати є. За Шепель вся Україна дзвонила. Всі її хотіли. Весь тренерський склад Харківської області закоханий в нашу Ангеліну Шепель (сміється). Переважно до мене самі тренери підходять щодо моїх учнів. Сама намагаюся не пропонувати. Може ж так статися, що запропоную, а дитина не виправдає сподівань і тоді я ходитиму, перейматимуся через це.
– А як відбувається прощання, у вас є вже якісь свої традиції?
– Як таких, немає. Адже це літо, всі роз’їжджаються. Проте ми підтримуємо гарні стосунки. На щастя, в епоху смартфонів можна це робити. У нас є інша традиція – кожна дитина отримує від мене подарунок на свій день народження. Це певна сума грошей і коробка цукерок. Кожен учень з моєї команди отримує такий подарунок. Оце і є наші традиції.
– Чи є бодай гіпотетична можливість, аби тренер з глибинки довів свого вихованця до перемоги на великих змаганнях без училища або школи вищої спортивної майстерності?
– Довести до такого рівня в умовах, які маю я, майже неможливо. От багато хто в мене запитує: «Надія Петрівна, як же ви тренуєтеся в 24-метровому залі?». Ось так і треную! Савицький і Руденко штовхають ядро за 17 метрів і і вже виконали нормативи КМС. Андрійко, до речі, минулого року також став кандидатом у майстри спорту.
Я складаю свою систему тренувань. Вона дуже проста, але ефективна. Коли я розповідаю про неї, мені ніхто не вірить. Наприклад, Лавського я ж довела до нормального рівня. Дуже рідко, але в таких умовах дива також трапляються. Це важко, але можливо. Шепель виконала ліцензію на Чемпіонат світу і Європи. Я ж теж її підготувала під цей рівень.
– Вам не здається, що українська система спорту несправедлива, а підготовка спортсменів має багато вад?
– Вважаю. По-перше – забезпечення. Моя думка така: в Україні найбідніші спортсмени (сміється). І дитячі спортивні школи, за своїм фінансуванням та забезпеченням, в нашій країні найгірші. Це я кажу з власного досвіду за весь час, що працюю. На спорт у нас виділяються копійки. Зате, коли олімпійську медаль хтось з наших спортсменів виграє, усі чиновники навперейми біжать, щоб сфотографуватися з чемпіоном.
– Завжди так було?
–Що вам сказати? Нічого не міняється. Нічого! Якщо взяти чемпіонат України на самому початку року, то ці змагання – це мої і дитячі гроші. Всі змагання базуються на моїх грошах і грошах батьків дітей. Знаючи, які зарплати отримують батьки, я з учнів беру самий мінімум. Ось, наприклад, їздили в Київ, куди квиток в один кінець коштує 400 гривень. То я в них брала за дорогу тільки в один кінець – решту оплачувала сама. Ну, а чому ні? Я ж найбагатша в Україні тренерка! (сміється)
– Міськрада чимось допомагає?
– Коли був Примаков, він трохи допомагав. Наприклад, коли Шепель їздила на Чемпіонат Європи та світу їй виділяли пристойну суму – 12 тисяч гривень. Валерій Щукін, колишній голова Менської районної державної адміністрації, Лавському для змагань купив гарний костюм, виділили 10 тисяч гривень. Але це, радше, поодинокі випадки благодійності.
– Чи відчувається різниця у ставленні до тренерів з Мени і, наприклад, з Чернігова?
–Якщо мої учні заходять в коло – це технічно гарно підготовлені штовхальники і штовхальниці ядра. Техніка гарна, результати відповідні. Хоча провінційним дітям дуже важко з цим. Їм це мало хто може “поставити”. Буває дуже прикро – привозять з різних усюд на чемпіонат України, а вони не мають жодного поняття в цьому виді спорту. В штовханні, в стрибках. Все залежить від того, хто на що навчався. Тренером стають в процесі, в роботі. Тренер шукає свої шляхи, свої методи підготовки. Це дуже важливо. Я завжди кажу своїм учням: «Якщо я сиджу на лаві, то ви заходите в коло і стараєтесь так, щоб мені, як тренеру, не було за вас соромно. Тому що Менська школа штовхання – зараз найкраща в Україні».
– До вас як ставляться, коли приїжджаєте на змагання?
– До мене? (сміється). Всі ми там як рідні, як друзі. Увесь тренерський склад розуміє, як зараз важко працювати, як важко фінансово. Кожен намагається виставити хороших дітей.
– Всередині легкої атлетики немає протистояння між тренерами? Всі дружать між собою?
– Якось ми приїхали на чемпіонат області в Київ. У зв’язку з тим, що в нас немає манежу, наш чемпіонат Чернігівської області проводиться у Києві, а раніше проходив у Броварах. От там до мене підійшов чернігівський тренер запитати, як справи? Кажу: «Всі мої перемогли в штовханні ядра: і дівчата, і хлопці, і старша, і середня група – всі перемогли. А він мені каже: «Ви знаєте, вас скоро не будуть пускати на змагання» (сміється). Для мене це найкраща оцінка.
– Не відчуваєте виснаження, втомленості, адже стільки років займаєтесь однією справою? Немає відчуття, що це біг по колу?
– Тренери одного разу стають на залізничну колію і, наче потяг, їдуть нею тільки вперед.
– Виснаження немає? Сила ще є?
– Буває, що учні зриваються на змаганнях і я приїжджаю додому в поганому настрої. В такому випадку йду на грядочку, що під моїм будинком, там длубаюся собі в землі, дивлюся як усе проростає. Це мене відновлює, надихає, додає сил.
– Минулого разу, коли ми з вами зустрічалися, ви казали, що самі з собою граєте в шахи. Це теж спосіб перезавантаження?
– Це моє хобі.
– Тобто, крім шахів, у вас ще грядка з’явилася?
– Ні. Грядка – то щоб подихати свіжим повітрям і відволіктися. Під час роботи на грядці моя нервова система відпочиває.
А взагалі я відпочиваю в липні. Ми якраз тоді закінчуємо чемпіонати, останній припадає на червень. А липень у мене і в моїх учнів – відпочинок. Як я відпочиваю? Їду в пансіонат під назвою «Чернігівська міська лікарня №2» (сміється). Там я почуваюся, ніби в пансіонаті. Ось, навіть, якщо взяти тамтешній розпорядок дня: прокидаюся, п’ю каву, іду на зарядку, повертаюся, снідаю. Потім за графіком крапельниці й пігулки (сміється). А у вільний час ходжу, гуляю. От чим це для мене не пансіонат? Я свідомо їду туди.
Я сама вирішила – годі хворіти: йшла на доріжку, прямо там у міській лікарні, оточеній гарним садом, і бігала по колу. Лікарі дивилися на мене, як на божевільну, а мій лікар казав: «Бігати – це добре. Але не лякайте наших хворих» (сміється).
– До вас ніхто не приєднувався, дивлячись як ви займаєтесь спортом?
– Ні. Це ж кардіологія, там всі лежать із серцем (сміється). Коли я побігаю, позаймаюсь – мені погано. Але коли опісля лягаю перепочити, то відчуваю, що мені значно краще. Отак я страждала три роки. А потім втягнулась і нападів таких більше не було. До сьогоднішнього дня я не припиняю занять. Мій ранок починається із гарної зарядки, куди я додала китайську гімнастику. Якщо буваю чимось дуже засмучена – сідаю за шахи і граю партію. Коли відчуваю полегшення – лягаю спати. Перед сном обов’язково ще граю одну партію в шахи і засинаю.
– З ким більше любите працювати: стрибуни, бігуни, метальники, штовхальники?
– У всі попередні роки в мене все виходило.
– А зараз?
– З віком оце все дедалі важче тягнути. Тим більше, що діти ходять до мене все рідше. Наприклад, колись виїжджали на чемпіонат області, де було 17 видів спорту, щоб виграти командний чемпіонат. А Мена лідер в цьому. І в нас одинадцять перших місць, другі, треті. Проте з віком це все важче як психологічно, так і фізично. Тому я перейшла на окремі види – метання диска, штовхання ядра. Тут я ще встигаю.
– Паперової роботи в сучасних тренерів багато?
– Так, писанини вистачає. Конспекти, місячні, річні плани, звіти.
– Як вважаєте, це все потрібно?
– Звичайно. Тренер робить собі замітки, висновки. Систематизує свою роботу. Подивився звіт за минулий рік, визначив: що можна прибрати, що додати. Тренер навчається допоки працює. Якщо він не буде навчатися, то не буде й результату.
– Стільки років ви їздите по всій Україні. Як у вас з особистим життям? Не було пропозицій від інших тренерів-чоловіків?
– Ні. Пам’ятаю, перед смертю свекрухи ми з дітьми їхали на збори в Алушту. Я відчувала, що вона зі мною прощається. Поцілувала її, сказала, що буду дзвонити. Відчуваючи, як їй погано, вона сказала наступне: «Я дуже буду ображена на тебе, якщо ти забудеш Валентина і вийдеш заміж за когось іншого». Я її заспокоїла, мовляв, навіщо мені це робити, я ж вийшла заміж за роботу. Я настільки була захоплена роботою, що не можна передати словами. Лягала й прокидалася з думками про неї.
– Як думаєте, скільки ще будете тренувати?
– Думаю, років два. Мені треба довести до ладу оцю мою теперішню “важку” артилерію. Щоб вони потім стріляли влучно (сміється).
– Минулого разу ви теж так казали (сміюся). Тому сподіватимемося, що не 2, а більше.
– Ні, більше вже не потягну. Набір учнів слабкий. Проблеми з ним будуть уже з наступного року.
– Чи є якась образа в глибині душі, що діти відмовляються йти до вас через ваш вік?
– Нема образи. Діти хочуть більш молодих тренерів. Це нормально.
– Але ж молодий тренер не завжди означає успішний. І чи зможе він дати більше, ніж ви?
– Але ж діти цього не розуміють.
– Чи є у вас якась особиста мрія, яка ще не здійснилася?
– Я мрію, щоб у моїх учнів усе склалося в житті. Щоб я їх довела до 11 класу, щоб вони вступили у ВУЗи, побудували власні сім’ї. Мені телефонують колишні учні і кажуть, що мають трьох дітей і продовжують займатися: ходять зранку в басейн і бігають кроси. Якось приїхали ми на чемпіонат України, де за столом сиділи тренери – два з Харкова і один зі Львова. От вони й кажуть: «Петрівна, ми саме про вас говорили. Про те, що у вас стільки енергії, і що ви й досі працюєте. Ви 25 років привозили в Харків команду: і бар’єри, і висота, і ядро, і довжина. Звідки у вас стільки сил?» Я тоді їм відповіла, що комусь при народженні батьки дають один мотор, а мені дали одразу три (сміється).
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»