Працьовиті, а тому й успішні – так кажуть односельці про родину Савоченків із Пролетарського. Надія Миколаївна та Володимир Павлович усе життя в труді. Робота, господарство, городи – все, як у всіх селян. Беручи приклад з батьків, працьовитими та старанними виросли й двоє їхніх синів – Віктор та Олександр. Після школи продовжили «гризти» граніт науки, власними знаннями добивались успіху. І фортуна їм посміхнулася – обоє, як кажуть, вибилися в люди. Хоч ще й досить молоді – старшому Віктору 31 рік, а молодшому Олександру – 26, встигли й світу побачити, і батьківське серце своїми досягненнями потішити.
Після того, як у Пролетарське провели газ, село змінилося.
Люди повеселішали, почали благоустроюватися. От і двір Савоченків – наче не сільське обійстя, а заміська дача. Новий паркан, двоповерховий будинок, оббитий вагонкою, акуратні клумби з квітами та доглянутий виноградник. Затишно та гарно, видно, що з любов’ю все те робилося.
- Нам жити у селі подобається, – каже господиня Надія Миколаївна. – І чого в те місто їхати, де стільки народу, якщо тут – всі зручності. Провели у хату воду, встановили бойлер, зробили внутрішній туалет, ванну кімнату… У нас усі в селі, хто газ провів, ремонти затіяли, люди наче ожили. Оце б іще й городи не обробляти, взагалі краса була б!
Надія Миколаївна родом із Нехаївки. Після закінчення інституту приїхала працювати за направленням у Пролетарське. Економістом у місцевому колгоспі «Шлях Ілліча» була аж до виходу на пенсію. Зараз теж без діла не сидить – працює бухгалтером у комунальному підприємстві при сільській раді.
Володимир Павлович – пролетарець із народження. Трудився теж у колгоспі, а зараз працює у товаристві «Агрікор-Холдинг», яке орендує місцеві землі.
Тримають корів, свиней, обробляють городи. І чекають на дорогих гостей – синів із родинами, які, хоч і живуть далеко від батьківського дому, завжди на зв’язку із найріднішими людьми.
«У парку доріжки з м’яким покриттям»
У Посольстві України на Кіпрі працює старший син Савоченків Віктор. Він за фахом фінансист, закінчив університет Шевченка. Щоб отримати роботу, здавав відповідні екзамени при Міністерстві закордонних справ. Іспити пройшов на відмінно. Контракт має на три роки.
- Як запропонували йому працювати на Кіпрі – одразу погодився, – розповідає Надія Миколаївна. – Перед цим була можливість поїхати до Грузії і Туреччини, то не захотів. На Кіпр поїхали утрьох – він, дружина Світлана і їх 5-річний синок Стасик. Живуть у місті Нікосія.
Що найбільше вражає вихідця з Пролетарського у побуті жителів невеликої острівної країни Середземномор’я – розміреність їхнього життя.
- Людям там живеться дуже добре, – зазначає наша співрозмовниця. – Працюють тільки до обіду, з 8-ої і до 15-ої години. А потім ідуть відпочивати на море. Скрізь комфорт створюють. У парку для дітей всі зручності, навіть доріжки з м’яким покриттям, щоб не забилися, якщо впадуть, і умивальники – щоб руки тут же мили.
Взагалі, дітей там дуже люблять. Коли Світлана йде зі Стасиком вулицею, перехожі зупиняються, милуються дитиною, пригощають солодощами. А як, не дай Боже, заплаче – всі біжать на допомогу, навіть поліція.
Жителі Кіпру – люди заможні.
Громадського транспорту у них взагалі немає, всі їздять власним транспортом. Тому й Віктору довелося відразу купувати собі автомобіль. Але авто для кіпріотів – не розкіш, а засіб пересування.
- Там машини дуже дешеві. Наші відразу купили собі якийсь джип, не пам’ятаю назви, – додає Надія Миколаївна. – І продукти дешевші, у магазинах часто проводять різні акції, особливо, перед святами. М’ясо, приміром, на Великдень коштувало біля 16 грн за кілограм. Фрукти й овочі там недорогі, бо цілий рік ростуть. Картоплю вирощують тричі на рік.
Віктор казав, добре, що у нас тільки раз копаємо. Квартиру їм винаймає Посольство. Будинок зі зручностями, у вітальні внук на велосипеді катається.
Населення Кіпру англомовне, більшість жителів – греки, сповідують православну віру. Дуже багато монастирів, церков.
- Ми постійно спілкуємось з ними по телефону та по Скайпу (комп’ютерна програма), інтернет є в сільській раді, раз на рік приїжджають у гості. Віктор каже, що все одно скучає за Сеймом, батько змалку привив синам любов до риболовлі. А от Стасик хитріший. Питаю: чи скучаєш за Україною, так він: «Мені й на Кіпрі добре!».
«Азаров – скромна та порядна людина»
Молодший син Савоченків – 26-річний Олександр – журналіст російського інформаційного агентства «РИА Новости», власний кореспондент агентства при прем’єр-міністрі Миколі Азарову. Після 9 класу Пролетарської школи хлопець навчався у Ніжинському ліцеї для обдарованої молоді. Закінчив його із золотою медаллю і теж вступив до університету Шевченка, але на факультет журналістики.
- Саша багато їздить, буває у різних містах, країнах, – каже Надія Миколаївна. – Роботою дуже задоволений, горить нею. Скрізь, куди їде Азаров, туди й він, висвітлює його діяльність. От нещодавно був на саміті у Брюсселі. Каже, що йому Азаров подобається. Він, за його словами, дуже скромний, порядний, а також розумний. На саміті ось питання йому задавали різні, не заздалегідь підготовлені, так Микола Янович відповідав дуже чітко і конкретно. І взагалі син ним дуже захоплюється.
Олександр став самостійним ще студентом. З другого курсу почав заробляти собі на життя, щоб не сидіти у батьків на шиї.
- Спочатку працював у Макдональдсі, потім трохи на радіо. Важко було поєднувати навчання і роботу, але він старався. А тоді його забрали на постійну роботу на канал СТБ, він там практику проходив. Була раніше така ранкова передача «Вікна», то Саша там працював. Пізніше, коли програму закрили, він на конкурсній основі влаштувався у «РИА «Новости».
Відчувши смак столичного життя, син усіляко намагається передати його батькам. Запрошує маму до Києва на театральні вистави, батька зве до столиці на футбольні матчі. А ще організував для рідних медогляд та лікування у елітній здравниці «Феофанія».
Та як би не було добре за кордоном чи в нашій столиці, найкращими для Савоченків є ті моменти, коли вся родина збирається на затишному батьківському подвір’ї, за невеликим дерев’яним столиком під запахущим виноградником. І кожен ділиться враженнями, і всі радіють зустрічі…
Олена Шевченко, “Коропщина”.