Він працює стоматологом ще з 1987 року. Його знають як лікаря з «легкою рукою», до якого не бояться йти навіть діти. Цьогоріч у конкурсі народних симпатій «Вибір року» у номінації «Медичний працівник» переміг лікар-стоматолог-хірург Петро Мироненко.
Ми поговорили з переможцем про несподіваний вибір професії, ставлення до реформ, фірмову страву та те, чому хірургія краща за терапію.
Про перемогу дізнався від … батька інтерв’юерки
— Пане Петре, перемога стала для вас несподіванкою?
— Чесно кажучи, так. Я за соцмережами не дуже слідкую, тож про те, що я переміг, мені повідомив.. Ваш батько (сміється). Каже: «Ти виграв». Я спочатку не повірив, думав, жартує. А виявилося — правда.
— Як би ви самі себе описали трьома словами? Хто ви насамперед?
— У першу чергу — сім’янин. Для мене родина завжди на першому місці, а вже потім — робота.
Замість бормашини міг бути потяг
— Ви у професії вже понад 35 років. Бажання стати стоматологом було ще зі школи?
— Зовсім ні. Якби мені хтось у юності сказав, що буду лікарем, я б не повірив. Я бачив себе у зовсім іншому руслі — на залізниці.
— Навіть так? Чому?
— Я був налаштований кардинально серйозно. Здав документи в залізничний інститут, мені сказали чекати результатів. Але я чекати не став — забрав документи і подав ще й у медичний. А потім прийшли результати: я вступив до обох інститутів в один рік.
— І все ж таки обрали медицину?
— Так. Мабуть, це доля. На залізниці я планував займатися експлуатацією, але життя склалося інакше. І зараз, оглядаючись назад, я не шкодую. Все вже позаду, вибір зроблено, і він був правильним.
«У хірургії відразу видно результат»
— Чому саме хірургія? Це ж складно — видаляти зуби, кров…
— А мені подобається, коли є конкретика. У хірургії ти одразу бачиш результат своєї роботи: була проблема — немає проблеми. Спочатку я пробував і терапію, і хірургію, але душа лягла саме до хірургічного напрямку. Тут не треба довго чекати.
— Люди часто кажуть, що у вас «легка рука». Це спадкове?
— У родині лікарів особливо не було. Хіба що покійна двоюрідна сестра працювала медсестрою-анестезисткою. Старший брат — медик. Тож звідки це взялося — не знаю, просто роблю свою справу.
«Зубний біль краще не «запускати»
— Чи змінилися пацієнти за ці роки? Стали більше дбати про здоров’я?
— Та як сказати… До нас приходять, коли вже, як кажуть, «припекло». Коли щока напухла, і бажано, щоб це сталося у вихідний день (сміється — ред.).
Все треба робити своєчасно. Не чекайте, поки біль стане нестерпним. З’явилася дірочка — прийдіть, запломбуйте. Коріння залишилося — видаліть. Головне правило: не запускати.
— Як ставитеся до медичних реформ?
— Скажу відверто — негативно. Раніше лікар займався лікуванням, заповнив картку — і все. А зараз на нас подвійне навантаження: і паперова робота, і електронна система. А то світла немає, то інтернету, система «висить»… Замість того, щоб приділяти час пацієнту, ми боремося з комп’ютером. Та й матеріально-технічна база, будемо чесними, у нас не оновлювалася дуже давно.
Риболовля, полювання і заєць з огірками
— Де Ви черпаєте сили? Як відпочиваєте від роботи?
— Вдома завжди роботи вистачає, але моя віддушина — це Десна. Люблю риболовлю. Дружина до цього ставиться з розумінням: «Їдь, аби вдома не бурчав» (сміється).
— А що з уловом робите? Самі готуєте?
— У нас в сім’ї правило: «Сам спіймав — сам і робиш з ним, що хочеш». Тож готую я. І мені це подобається.
— Є фірмова страва?
— Раніше я ще й полюванням захоплювався, поки війна не почалася і заборону не ввели. То моя коронна страва — це заєць з огірками. Це мій власний рецепт, родина дуже любить.
— Про що мріє «Лікар року»? Може, щось для кабінету потрібно?
— Мені всього вистачає. Аби світло не вимикали — було б взагалі добре. А глобальна мрія одна на всіх — щоб швидше закінчилася війна.
Спілкувалася Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко, «Менщина»